— Дядьку Геменю, я до вас!
— Це вже знов по мою душу?
— Я й своєї не бачив, — ніяково відповідає Кольобашка. — Скільки маєте лишків хліба?
— А, щоб ви вигоріли із своїм хлібом! Доки ви будете ходити?
— Та й чого ви на мене? Хіба я що? Він таки трохи перелякався.
— А чого ж ти прийшов до мене хліба правити, як у мене нема й зерна лишків?..
Кольобашка тимчасом порпався в своєму портфелі й вийняв якогось списка. — Тут ви підписалися... Гемень не дав йому договорити.
— Ну, то що? Підписався, як заставили... Ти думаєш, що від учора до сьогодні ці гроші в мене виросли?
Кольобашка був ще дуже молодий. Кожен раз полохався.
— Та й чого ж це ви на мене? Хіба я вам що кажу?.. Тільки ж...
— Але я ж тобі й учора й позавчора казав, що не маю. Не маю й не матиму до нового врожаю. Що я продам? Де я зароблю? — все більше гарячився дядько Гемень.
— Якби ви були сознательні...
— Я сознательний, а от чи ти сознательйий?
— Як не хочете чогось гіршого...
— Лякай, лякай, я вже ляканий...
Тарас із інтересом спостерегав цю перепалку. Так от він, цей Кольобашка, про якого він стільки наслухався у себе в хаті! Невже ж він, оце плохеньке хлоп'я, може й нагана людям у рот пхати?
З обличчя Геменьового зникли благодушність і гумор. Він уже шаленів. Кольобашка теж перестав скидатися на нодорозвиненого хлопчака, він мінився, розчиняв нащось портфеля й хапливо висмикував звідти папери, та не ті, які потрібні були, бо швидко клав назад.
— Як не хочете добром помогти советській власті, то ми вас заставимо! — кричав він.
— Може б ви трошки тихше? — запитав Тарас у Кольо-башки.
— А ти хто будеш? — визвірився Кольобашка на Тараса й раптом аж наче зрадів:
— А, от яким вітром тут віє! Тут куркулі підкльовують... Близька рідня Сарґоликів!
— Та ну вас к лихій годині! — знизав плечима Тарас. — Я тут при чому?
Але Кольобашка вже погнався, наче він впіймав корінь зла й тішився, що ось, нарешті, з ним розправиться. _
— Оце такі-о собачки щодня бігають, — презирливо сплюнув за ним услід Гемень. — Дають їм власть у руки, — збиткуються над людьми. Він тобі нагана в рот суне, а ти не маєш права на нього поскаржитися. Бо їх власть...
Тарас мовчав. Чи ж справді він "підкльовував", щоб дядько Гемень КольобашКу прогнав? Тим, що мовчав та дивився, що робиться над річкою Торч?
Чесно кажучи, йому треба було роз'яснити дядькові, агітувати за позику соціялістичній державі.
Але як, коли факти агітують сами за себе?
— Тарасе, чи ти довго ще там? — перебив його думи Галин голос з-під розложистої верби.
IV.
Цей перший вихід у світ після довгої відлюдности ударив на Тараса, як струмінь свіжого повітря після темниці. Все його вражало.
Од непризвичаєности все звичайне стало цікаве й значне. Все навівало думки, що в'язали дрібне із всесвітом.
Вражало його рідне село.
Воно наче й те саме, й не те. Є наче все, що селові належиться, — з пертівочкою, що виводить десь тут у березі тонкий дівочий голос, з чорногузами на клунях, з левадами й крислатими грінченківськими вербами. Але є й активісти-комсомольці, нове слово "куркулі", розмови про "комунію". Але нема, вже не застав Тарас купальських вогнів.
Ще мов уві сні мариться йому гаївка, під церквою, хрещик заплетений, дівчата в яскравих, святних убраннях. Ще не вивівся храм на Покрову, як кожна господиня, і мама також, несе під церкву "мисочку", себто, чималий горщок з якимнебудь варивом. А з усіх кінців Дрижипіль-щини сходяться старці й убогі на мед, та й сідають помежи хазяїв, разом із ними трапезують. Ще на Маковія жінки, діти й баби несуть під церкву святити квіти й макові голівки, ще тітка Христя до Спаса яблук не їсть, — але вже не продають за копійку сидухи під церквою дітям після причастя коників, півників і чоловічків, себто, розмальованих червоним і зеленим медяників, — колишніх тотемів, які поїдав у свято єднання із своїм богом його предок, а й сам Тарас у дитинстві.
Святе причастя з ложечки церковним вином із проскуркою перед престолом не витравило того обряду, з якого воно само походить, — воно тільки витиснуло його за церковну огорожу й зробило дитячою втіхою. А сидухи сидять і продають чоловічки й коники, медяники і не в голові їм, що вони цупко тримають сиву традицію з найдавніших, дохліборобських ще часів, бо вже хлібороби той ритуал поїдання своїх богів переробили на свій лад, почали їх робити з хліба святого... Вже тоді на святому родовому хлібові — короваєві, — насаджували й ріжків, і дійок, і бичачих голів, і місяця, й сонце... І Так до сьогоднішнього дня...
Скільки тих слідів стародавньої тотемістичної, вогнепоклонницької й сонцепоклонницької релігії може побачити вдумливе око ще сьогодні, в часи пролетарської революції! Он мама й досі забороняє їм, своїм дітям, викидати обрізані нігті та пострижене волосся, — бо то гріх! Все це треба спалювати, святе йде до святого. А вже він, нащадок вогнепоклонників, чи буде передавати дітям цю віру, коли ось у цю хвилину думає, що цей звичай є уламок панівного колись світогляду, за яким людину по смерті спалюють усю, віддають святому вогню?..
Вихорі думок роїлися у відсвіженій і відпочилій голові Тарасовій, вже готовій до змагання за дальше життя. Він у цю хвилину відчув, як зміцнів, як почав усім цікавитися. І без тієї неврастенічної надсади, що змушує до всього ставитися трагічно й з болем. Він по цих напівзатертих слідах звичаїв, назов, забобонів розгортає собі яскраве й широке полотно життя й побуту на цих землях в масштабі тисячоліть, вставляє своє покоління й свою істоту, — тим бавиться, таку гру думки собі вигадав...
І навіть спогад про Нелю його не ранив. Вона наче в димці, в тумані, в легкому серпанку смутку.
Він читав і перечитував її Листа багато раз, шукав недоказаного і все більше проймався певністю, — не любить його Неля.
І от в такі багаті дні й хвилини, коли душа втихомирилася, а думка ширяє в просторах тисячоліть і приносить йому кольосальну втіху, він навіть думає:
"Як би я хотів бути невразливим до кохання, не бути рабом еротики! От, як то добре без неї, — душа вільна й світ безмежний..."
9. ПРИЯТЕЛІ
І.
— Так ти студент? — заздрісно питав Фіма:
— Так ти, виходить, тепер робітник? — заздрісно перепитував Тарас.
Вони стояли коло зеленої брами Тарасового подвір'я, саме коло списку "нетрудового елементу, позбавленого права голосу". На першому місці стояло прізвище Меркурія Сарґоли, а слідом за ним і Фіминого батька, Аби Цудечкіса.
З Фімою Тараса зв'язувала давня дружба, шкільна ще. Тарас пам'ятає Фіму ще маленьким, чорненьким, кучерявим жиденятком, яке жодної хвилини не могло побути в стані спокою, у якого невідмінно щось повинно бути в русі, — руки, ноги, блискучі очі, кучерява голова, плечі... Навіть ніс, навіть м'язи обличчя, — були в безперервному хвилюванні.
Так наче по ньому весь час бігав живчик.
Вони разом вступили до школи, разом ходили, хати їх були одна напроти одної. Обоє вони були під високою рукою й охороною Оксанки. Коли траплялися вуличні бої з містечковими хлопчаками, подавала Оксанка їм знак — "Утікайте! Я їм зараз покажу!" І вони щасливо утікали, а Оксанка з розв'язаними руками завзято кидалася в бій.
Батько Фіми, Аба Цудечкіс, був ювеліром, мав свою крамницю — майстерню, де зустрічалися усякі пани й полупанки Дрижипільщини. У нього можна було купити перстні до шлюбу, дитячі хрестики, позичити грошей, в заставу дати щось, починаючи від дорогоцінностей і кінчаючи мішком пшениці чи кожухом. Поруч із цінними золотими речами можна було знайти в нього й копійчані мідні, чи срібні, брошки, перстні й каблучки, хрестики.
Крім того, він міг виправляти шифкарти до Америки. І взагалі, ювелірна крамниця Цудечкіса вважалася найши-карнішим місцем Дрижиполя.
Двохклясову школу кінчали також разом. Хоч здебільшого, Фіма далеко випереджав Тараса. Своїм швидким умінням орієнтуватися, своїми влучними відповідями, здібностями в льоті хватати те, чого хоче від нього вчитель, особливим талантом до рахунку він собі заробляв раз-у-раз "п'ять".
І тому, що так легко йому все давалося, він завжди плигав по вершечках, не вгрузаючи по вуха в предмет, як це виходило в Тараса.
Тарас знав щось одне й те вже любив з усіма почуттями, а чого не любив, на те махав: "якось то буде". Але чогось то Фіма "прийдіте поклонімося" до Тараса, як доводилося трохи ближче чогось торкатися. Не щастило йому з комами, ятами, відмінками, не читав він стільки книжок на своєму віку, як Тарас.
Тут уже Тарас не мав суперників. Він був і "грамотний", і "одукований". Що було в батька книжок, він усі перечитав, — правда ні він, ні тато не знали, що це — клясики української літератури, але просто так любили їх. Веселу "Енеїду", пошарпану дуже, наївного Квітку-Основ'яненка, що пишався в чорній шкіряній палітурці, "Сонячний про-мінь", "Миколу Джерю" в кольорових тоненьких обгортках, Марка Вовчка на пожовклому, дебелому папері...
Батьки Тараса й Фіми теж мали якусь свою давню дружбу, чи знайомство і часто навіть кивали на малих.
— Гляньте-но, адже й ми колись були такими, адже й ми колись козакували разом!
(Продовження на наступній сторінці)