— А до роботи, то тебе нема!
— Вам роби й грудьми, то не будеш людьми! — не витерпів Меркурій.
Але Яриней уже розійшовся і крикнув на всю хату:
— Ані писни! Йди сюди, як батько говорить! Меркурій підійшов.
— Оце тобі! — дав йому по вухові Яриней. — Оце, щоб не переводив добра мого на скрипочки та книжечки...
Вони всі сиділи за столом і вважали, що добре робить Яриней, — дітей тра вчити і з раз ударити не зашкодить. Отця Демницького не соромилися, був він свій чоловік, — і батько, і дід його були священниками, і прадід. А Яриней десять років був церковним старостою в Дрижиполі й з усіма своїми клопотами однаково йшов до отця Петра.
Суворий, крутий батько — це по-хазяйському.
III.
— Ну, і за що це ви так хлопця караєте, дядьку Яринею? — обізвався ззаду голос Хрисанфа Демницького.
Він вийшов з покоїв, трохи знервований, сюди до старшого покоління й натрапив на цю повчальну сцену.
Меркурія він, як і покійний брат Володимир, любив.
У Дрижиполі Сарґоли й Демницькі — сусіди. Городи їх сходять до річки і на тій річці все ото виводився малий Мер-курцьо в короткій сорочині — таким пам ятає ще Хрисанф цього парубійка з коротко обстриженим їжачком. Вже студентом бувши, Володимир зовсім завербував собі хлопця, той за ним назирці ходив/ носив йому старовинні монети, що знаходили дітлахи у городах, черепочки якісь. Допомагав йому розкопувати якийсь вал по той бік річки, у Городищі, а Володимир йому давав читати книжки й трохи підучував.
Ну, а Хрисанф сам учився у Меркурія. Надзвичайно музикальний хлопчина вбрав дуже рано вже в себе весь пісенний матеріял Дрижиполя й Хрисанфові не було нічого легшого, як просто від нього все те записувати. Всі чумацькі пісні, що дядько Яриней співає, всі вуличні, всі ті, що повсякденно співалися в полі, на городі, за п'яним столом...
Ах, то вже таку пристрасть невилікувану мав Хрисанф — закоханість у народній пісні.
Ось хвилин кілька тому зазнав він прикрої гіркої досади через цю саму пісню. Панночкам і паничам, що поз'їжджалися на весілля, не терпілося, — коли ж уже заграють вальса й краков'яка, — а він із своїм хором вліз. Шепотіли, шепотілися, а потім вголос почали нарікати:
— Чи це в?ке ми не чули, як мужики горло деруть?
— Мало ми їх наслухаємося, як вони йдуть з буряків? Хрисанф почув це, відразу спинив хоровий спів, а сам
пішов геть. "Хай уже вистрибують..." — ображено думав він.
Хрисанф Демницький був у душі не стільки лікар, скільки збирач народньої пісні. Він може на те й лікарем зробився, щоб ближче стати до душі народу, щоб довірливість здобути. За всіх своїх вакацій він тільки те й робив, Що блукав по селах Дрижипільщини, записував пісні з уст Дівчат, парубків, молодиць, лірників. Єдиною вимогою до свого хору й до себе було досягти того натурального, не Зіпсованого камерним стилем, польового співу. Щоб чути було в ньому подих запашних полів, замріяність розлогу, як степова сиза далечінь уранці, наївну й цілинну, здорову простоту молодости...
І от те, що він створив, подобається лише йому самому, а більш нікому тут. Ті пісні, на які він милувався, мов на перлини, що скапнули з талановитої душі народу й так закам'яніли, — ці пісні'викликали тут тільки глузливий усміх.
Хтозна, як довго розправлявся б дядько Яриней із сином, якби не надійшов запечалений Хрисанф Демницький.
— І охота ото вам! — докірливо сказав Хрисанф. — Він же в мене на весіллі, а не у вас на хуторі.
Поява панича молодого обеззброїла Яринея Сарґолу.
— Сідай, синашу, та закуси! Ось на, випий чарку, — підбадьорив старий Олевський. — Ти на батька не ремствуй, батько поб'є, та й пожалує...
Меркурій починав своє свідоме життя страхом до батька. Страх цей уже був у звичці, хлопцеві треба було просто пересилювати себе, щоб не здригнутися, коли батько піднесе голос. Сьогодні ж він от-от був би не витерпів, був би вхопив батька за руку, якби не панич. Дуже вже його допекло. Лає, б'є при людях... За що? Отак, з доброго дива, з п'яних очей, що Керейка настрополила.
— Пий, як дають, та дякуй Богові, — напівмилостиво, напівгрізно промовив батько.
Меркурій мусів сісти, мусів випити й закусите — темний, як туча. Хрисанф, такий самий темний, його частував.
IV.
Це весілля ділилося з трьох шматків. В полі біло, тихо, засніжено...
Старі Олевські, особливо мати, Горпина Олевська, цупко трималися старих звичаїв і це весілля було таке, як і кожне сільське весілля: з гільцем, короваєм, перепоєм,, продажем молодої —• рідні було досить, щоб цього доконати.
Молоді панночки, — Маринка, молода Меланя, найменша Рая, паничі, Васько й Дмитрусь Демницькі, були з білими флер-д'оранжами. Вони не хотіли йти межи "простих". Меланя вінчалася у фаті, хотілося, щоб весілля виглядало на баль, з танцями й панськими розвагами.
Молодий, Хрисанф, ще й хор привіз, — ні до чого, власне. Свята наївність, чи варто було заводитися з цією народницько-просвітянською витівкою?
Горпина Олевська не піддавалася повівам нових часів.
Настала хвилина, коли зять повинен був подарувати їй чоботи. Хрисанф був не проти того й червоні сап'янці купив, але в цю хвилину він забув про них.
Ой, зятю мій дорогесенький,
А де ж твої чоботи новесенькі,
А де ж твої сап'янці,
Щоб ми здоровенькі булине другому кінці співав бабський куток весілля.
Чуйне вухо Хрисанфа, насторожене до всякого словесного візерунку, вловило щось нове, не записане ще.
Ой, зятю мій любесенький,
А де ж твої чобітки легесенькі,
Червонії сап'янці, —
Щоб ми всі здорові були... шаліли баби.
Хрисанфові наче покропило душу цілющою водою. Він схопився, знов веселий та моторний, і невзабарі на таці, застеленій вишиваним рушником, підносив тещі червоні сап'янці.
Шкода, що не було тут покійного брата Володимира. Він би зараз завбачив у цьому образок п'ятитисячолітньої давности, з яскравим культом матері. Але як таке українське весілля, то що ж ти зробиш? Це вже хай учені до того докопуються, а весілля без дарування тещі чобіт не можна собі уявити.
Куца, широка й кругла, як барилко, Горпина Олевська пішла посеред хати у танець, високо над головою здійняла два череп'яних розмальованих полумиски. Приспівуючи безсмертне "Оце ж тії чоботи...", вона лупила полумиском об полумисок. Ясна річ, додолу сипалися черепки, але Гор-пині від того ставало тільки веселіше.
Після того молодий під руку підвів тещу до крісла, поставленого на килимові. Сам він почав роззувати тещу й одягати нові чоботи, а баби все танцювали й співали:
Оце ж тії чоботи,
Що зять дав,
А за тії чоботи
Дочку взяв.
Чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту
Ви мені...
Не витерпіла й теща, ще невзута, як слід, але вже готова до танцю:
Ой, чоботи, чоботи Із бичка,
Ой, чом ви не робите, Як дочка?
Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту Ви мені...
V.
За молодим уже шукала молода. Меланя, зодягнена в довге шляхтянське убрання ясного кашеміру до талії, з пишними буфами, із шлярками, з Гіпюрами, з чорними й веселими очима, — була, мов князівна. Вона зайшла саме тоді, як Хрисанф цілувався з тещею.
— Гірко! Гірко! — кричали з другого покою, бо бачили, що Меланю вже засадили за стіл поруч Хрисанфа. " Гірко! с — підхопили і в цій хаті.
Цілувалися молодий з молодою.
Хрисанф Демницький забув за свої недавні досади й розчарування і, розвеселившись, загадував бабському куткові, щоб співали одної за одною. По один бік Меланя, по другий Меркурій, — Хрисанф його все не відпускав від себе. Він ще мав із ним сьогодні погомоніти...
Музика грала туш молодим, треба було йти танцювати. Меланя за тим і прийшла, щоб витягнути молодого до вальсу.
Меркурій уже торкав віжками коні, як із дому вибіг Хрисанф. Він через вікно побачив, що Меркурій їде, й біг переймати його. За кілька хвилин коні були вже розпряжені, а Меркурій із Хрисанфом сиділи в куточку коло фортепіяна й Хрисанф награвав пісню за піснею.
Меркурій або підспівував йому своїм глибинним басом, або перебивав:
— Ні, ця не так співається. А так...
І вони забули за цим заняттям про все на світі. Один, що це його власне весілля, а другий, що батько ще раз може йому затопити по пиці.
— Е, заждіть! — згукнув раптом, не стримуючи вже неслухняної посмішки, Меркурій. — Я й забув...
Звідкілясь витягнув він сопілку. Завжди носив її при собі. Він уже позбувся своєї дерев'яної похмурости, що опановувала його в присутності батька, й ніяковости при паничеві Хрисанфові. З покійним Володимиром він був сміливіший. Але цим одним рухом він змахнув різницю між собою й поповичем Хрисанфом, яку сам же збудував, бо Хрисанф був простий, свійський молодий чоловік. В цю хвилину вони були такі зрівняні одними переживаннями... Хитро підморгнувши, Меркурій торкнувся устами сЬпілки.
(Продовження на наступній сторінці)