регіт помахом вій і так само поважно відказує:
— Спасибі, будь і ти здоров! Просимо до столу... Меркурій ніяково мнявся. До столу він не сів, а сів віддалік на ослоні.
— Що скажеш, синашу? — так само поважно запитав батько.
— Послали мене тато шукати гнідого лошати, — не поспішаючи, відказав Меркурій.
— О, ще й до прикладу! — не витерпів Никодим.
Всі почали знову кихкотіти. І сам Меркурій почав сміятися, хоч не знав доладу, чого це так усім тут весело. Цих Осташенків він бачив на людях — такі тихі та сором'язливі, пісні. Завжди знічуються. Диви, не думав, що така весела в них хата. І він сміявся, показуючи міцні, рідкі зуби.
—А, щоб тобі та бодай тобі! — аж сльози навернулися в очах у мами від сміху.
А таїові хоч би що! Сидять, мов не вони, розпитують, — де, коли, як, якої докладно масти щез лошак?
— Чи ж може так далеко забігти лоша від Троянів аж сюди до нас?
— Бо де вже тільки не шукав... Оце й до вас зайшов, може чули, що хтось знайшов...
Знову всі у сміх!
— Обрік вам грає... — подивився на них докірливо тато. — Дайте-но хлопцеві черв'яка заморити!
Меркурій був не від того, щоб "черв'яка заморити", або, як ще казали, "коня попасти". Як поставили йому миску з варениками, а другу із сметаною, то він геть чисто забув за лоша.
Може й справді лошати шука^? Хоч воно з усякого погляду дивно. Де Сарґолів хутір, а де Осташенків?
Ніколи в житті Меркурій не був тут, не приятелював так дуже з Осташенковими хлопцями, а це... Такий друг і приятель... Йому слід би йти вже собі, далі шукати свого лошати, а він отягається. Постойкує, щось розказує, ще хочеться йому в садку посидіти, черешень попоїсти. Чи не Наталка тут причиною?
Та ні ж бо! Наталка чи не старша за нього на рік-два, — він ще паршук, жаба зелена проти неї. Правдиве Сарґолове дурило...
— Ну, а тепер скажу, чого я прийшов до вас, — таємничо пробубонів своїм басом Меркурій, коли хлопці опинилися в садку під крислатою черешнею, обт^женою бурштиновими, стиглими ягодами. — Кличте-но Дарочку. Я знайшов її черевика!
— Та бре! Не може бути! — аж підскочив Никодим.
— Ото, не може бути! — з досадою бубонить Меркурій, стримуючи неслухняну посмішку. — Як це не може бути, коли воно вже є!
— Та ні, я хотів сказати... — виправдувався Никодим. — Де, як? Ми ж усе чисто обшарили...
— Так ви шарили! Катай за Дарочкою. Але Маніло вже й сам катнув.
— Черевика знайшли! — крикнув він не своїм голосом через вікно.
Добре, що самі дівчата порали в хаті, мама десь забарилися на дворі.
Дарочка саме мила ложки. Так і випав її з рук полумисок.
— Де? Де ж він?
— Катай за мною! В садку!
Біжить Дарочка поперед Маніла, аж ніг не чує під собою.
Але яке розчарування! Під черешнею нічогісінько нема, навіть і хлопці десь щезли. "Дурять!" — думає Дарочка. "Дурить Меркурій!* — думає Маніло.
Дарочка дивиться з невимовним докором на Маніла, вії тремтять, вона може й заплаче зараз.
І в цю хвилину під ноги їй з черешні падає черевик.
— Це добра робота! — бубонить із черешні Меркуріїв голос. — Щоб на черешні черевики росли!
— О, диви! То може Дароччин? — обзивається з другої гіляки Никодим. — Справді!
Вони злазять із черешні, а Дарочка тішиться черевиком, їй навіть у цю хвилину не здається дивним, що на черешні черевики ростуть. Кудлатий Гуйджасало теж був підскочив до черевика, але вона йому не дала, до грудей притисла.
Проте, відразу ж Дарочка зів'яла.
— Та це ж не лівий, це правий!
— А ти якого згубила?
— Лівого! Це не мій черевик...
Хлопці запитливо дивилися на Меркурія. Чого це він голову морочить? Чи ж справді це — знайдена пара до Дароччиного черевика?
Меркурій ніяково вихрить свого їжачка. Тепер йомgt; незручно лізти на черешню, хоч може там росте ще й лівий черевик. От, досада! Забути, що саме лівого, а не правого черевика бракувало. Мар'янка Ференцева скільки наказувала, — "лівоґо, лівого!".
Дарочка й сама собі не вірила. Може й справді вона забула? Може й справді лівий черевик у неї, тільки правого загубила?
Метнулася прожогом за своїм одинаком, а хлопці зажадали від Меркурія пояснень.
— Хлопці! — таємничо сказав Меркурій і вийняв десь зза пазухи ще одного черевика. — Тут є й лівий, бо я забув, якого бракує, то взяв обидва...
— То це не Дароччин? — в один голос скричали вражені братове.
— Та... ні... — зам'явся Меркурій. — Це мої... себ-то... моєї сестри, Антосі...
— Ну, а вона ж... як?
— Вона?
Меркурій не поспішався розповідати про ті складні сплетіння долі, що привели його з черевиками на Осташен-ків хутір. Він ворушив їжачка й сміявся, показуючи рідкі зуби.
— Тихо... Пс-с... Дарочка...
Дарочка несла свого черевика, а попереду неї біг рудий Гуйджасало. Дарочка притулила свого до того, знайденого. І... диво дивнеє! Це таки був лівий, не правий, як їй щойно здавалося.
— Чого ж ти казала, що правий, як же ж лівий? — докоряв їй Меркурій вже не стримуючи посмішки. — От, дурна коза!
— Еге... — заперечила Дарочка, не маючи часу на іншу відповідь. Вона взулася вже, їй треба було відчути на ногах обидва черевики. — І де ти його знайшов?
— Отут, у рову, — невинно пробубонів Меркурій. — Шукав лошати, а знайшов...
Коли придивляється, придивляється Дарочка, — і знов зів'яла.
— Це не мій!
Троє хлопців мовчки дивляться один на одного.
— Не мій! Мій не так заходжений, і глянцу більше, і... Корок тут не так скривлений...
— Ану, дай я прикладу одий до одного, — щукав порятунку Меркурій.
Приклали. Точ-у-точ однаковісінькі, тільки ж не пара.
— Бери, дурна, та мовчи, — умовляв Меркурій. — Знаєш приказку: "Дають — бери, б'ють — тікай!"
— Ні, не возьму!
— Чом?
— А що я мамі скажу?
— От мені лихо! — схрестив на грудях руки Меркурій 1 добру хвилину дивився зчудовано на Дарочку. — Я ще таких не бачив. А навіщо ж тепер мамі що розказувати?
і
Ні, це не вкладається в Дароччиній голові. Щоб щось від матері затаїти? Як не можна мамі сказати, то це якийсь гріх?
І щодалі, то байдужіший ставав їй той чужий черевик. Ніякої радости з нього, бо це не той, якого згубила. Хоч яка довірлива Дарочка, а вже побачила, що тут її нащось дурять, хотять підкинути якогось чужого черевика. Неправдивого. І ця неправда, що їй була така огидна, ставила стіну між її одиноким черевиком та тим чужим...
Даремно умовляв її Меркурій при мовчазному співчутті братів, мовляв, це ж тільки мертва річ, шкіра. Байка, на чиїй нозі вона буде. Це, — ну, правду сказати, — Антосині черевики, з яких вона давно виросла й давно їх не носить.
Дарочка була непохитна. Брати чуже? Та ще й потайки від мами? Цього її наївна, цілинна душа ніяк не могла втямити. Якісь хитрощі, якісь крутійства, все це чуже її натурі, вирощеній на хуторі, на полі, далеко від різноманітних, повсякденних стосунків з людьми.
Інша річ, якби це знайшовся її черевик з отими трохи закандзюбленими угору носками. То щось рідне. А це..
На Осташенковому хуторі ніхто ніколи не брехав. Не вміли. Батько й мати не навчили. А тут — скільки не носитиме цього черевика, все за ним брехня буде волоктися...
— А що, як я вас помирю? — сказав, нарешті, Маніло. — Берімо черевика й ходімо до мами, чи до тата, всі разом...
— Я не піду!
— Я не піду!
В один грлос скричали Меркурій і Дарочка.
Ще ніхто з них і слова не сказав про це. Чого це цей дука, задавака Меркурій Сарґола, який ніколи в близьку дружбу не заходив із Осташенковою молоддю (оце Сарґолове дурило!), — чого це вш раптом узяв до серця Дароччину біду? І так розпадається, щоб Дарочка цього черевика узяла. Ніхто й слова не сказав, а мати про це запитають.
Хоч яка невправна була Дарочка у житті, а добре тямила, що мати про це спитають. І їй було чогось соромно. Ще подумають, що до неї, як до дівки вже, залицяється парубок?
Меркурій же мав свої причини, щоб старі не знали про цю доброчинність. Вони там на ярмарку у Дрижиполі як здиблються, як почнуть під возом п'ятерика розпивати... Ще, боронь Боже, до тата дійде...
В Меркурія е чимало таємниць, яких не знають ні батько, ні мачуха...
Але в цю хвилину під черешнею з'явився ще один черевик. І приніс його не хто, як кудлатий рудий пес, Гуй-джасало.
Він собі лежав, мов неживий, розкошуючи на холодній траві в таку спеку, і не звертав уваги на молодь. Понаносили купу черевиків і справляються коло них. Не знати, що йому спало на думку, — може подумав, що й він теж повинен свою долю вкласти, — але він раптом скочив на ноги й прожогом побіг кудись у аґрусові кущі. Саме в ту хвилину, як Дарочка й Меркурій зійшлися на одному, — з кущів урочисто вийшов кудлатий Гуйджасало й у зубах, мов зайця,за вушко, держав... справжнього, істинного, лівого Дароччиного черевика. Приніс і поклав рядком коло перших двох. Стало три.
(Продовження на наступній сторінці)