Брат Володимир, був зрушений, приголомшений цим відкриттям. Ця їхня річечка, де ростуть верби просто з води?!
І не диво, що Володимира це так стрясло. Ще змалку, хлопцями, чули вони від старих дідів, що село Городище на горі по той бік річки було колись, за незапам'ятних часів, великим містом, мало сорок церков, тощо. А тут, де Дрижиполе, були лише яруги та байраки. Місце, де були вали того міста, навіть і тепер кожна дитина в Городищі покаже. Але ніхто не знав, як воно звалося. Городище та й годі!
Володимир із сільськими хлопчаками ходив сам робити розколини й відкрив у кількох місцях рештки якогось справді таки городища.
Та невже ж це й є те місто Торчеськ, зруйноване татарами, , що про нього пишуть стародавні літописи, а новітні історики та археологи не можуть встановити, де він?
Ех, рано згас Воломимир! Згорів, за все брався, а ще те заслання його доконало. Якби жив, — встановив би, довів би, що це й є те нещасне місто Торчеськ, стерте з лиця землі. Скільки їх, таких міст, зникло навіки на Україні, безслідно, за тих страшних хуртовин?
У всякім разі, Хрисанф із цікавістю приглядається до облич. Хто вони, оці люди, чиї нащадки, яких народів?..
Про які трагедії українського народу свідчать оці широкі вилиці, оці чорні густі брови з монголоїдними рисами? Де взялися оці прізвища: Ґорґулі, Джоґоли, Сарґоли, Каракамболі, що ними повні Городище й Дрижиполе? Чи нащадки це тих половців, що кілька раз брали місто Торчеськ, побили Святополкове військо, спалили місто?
Ах, як це сказано в тім літопису ХІ-го століття? Володимир спеціяльно це місце розшукав і не раз цитував. Колись вони знали його напам'ять.
"Половци же приіймаша град, запалиша и огнем и люди разделиша и ведоша к в-Ьж-Ь въ сердоболемъ своим и сродникам своим многу роду крестянське: стражюще печальни мучимы, зимою оцепляеми въ алчи и в жажи и в беде, опустн-Ьвие лици, языкомъ испаленимь, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены тереньемъ; со слезами отвещаваху друг к ругу, глаголюще: "аз бЪхъ сего города" и другие: "аз сея веси" так съупрашуются со слезами, родъ свой поведающе и вздышюче, очи возводаще на небо къ Вышнему, сведущем тайная..."
Хто ж вони, оці вилицюваті кароокі Каракамболі й Джоґоли? Чи ті, що "огнем запалиша град" і "люди раз-делиша", чи ті, що в кочових вежах сиділи "середбоЛьні сроднікі", чи ті, що в "жажі і біді з язиком іспаленим, ноги імуще сбодени тереньем" — руські старожитні люди? Чи не є оті бал-бали — кам'яні баби печенізькі й половецькі, — і українські предки, так само, як і давні слов'янські руські племена?..
Чи Торчеськ, — місто торків і берендіїв, отих що на околицях Київської Руси охороняли кордони від кочовиків?
Оце ж тая околиця, Дрижиполе...
Хрисанф Петрович раптом побачив те, що він шукав із самого ранку. Думи про минувшину раптом десь відлетіли, він весь наструнчився, запалився.
Недалеко від горшків і полумисків він побачив натовп людей. Кого ж то вони оточили? Так і є — лірник!
Демницький протиснувся вперед і вийняв свою записну книжку...
Але, Боже мій, лірник раптом уриває свою пісню. Скільки не стоїть Хрисанф Петрович, лірник уперто мовчить. Натовп рідшає, він зостається сам. Навіть лірник, і той збирається геть...
На своєму віку Демницький немало вже зібрав, записав пісень на Дрижипільщині. Своє життя він цьому присвятив, свою лікарську практику в Розумниці до цього пристосував. Особливо водив він компанію із літніми бабами, часто ставив їм чарку і тоді тих пісень сипалося, як із мішка...
Але бувало й таке, як оце зараз, — важко було записати, треба було шукати особливої дороги до серця людини.
Найважче ж було із сліпцями-лірниками, бандуристами. Вони ревниво берегли свої скарби і з якого боку не заходив Хрисанф Петрович до такого співця, нічого не виходило.
От і тепер... Зірвалося! Як же той сліпець знав, що він підійшов?
Зітхнувши, він пішов бродити далі по Дрижиполю, встеленому вже пахучою, жовтою соломою.
А все ж, якщо оці дрижипільські Сарґоли — нащадки половецьких, чорноклобуцьких чи яких інших тюркських кочових орд, — чого ж українську пісню виплекали вони, а не якусь половецьку, чи берендіївську? — раптом ударило Хрисанфу Петровичу в голову.
Очевидно, він думав перед тим, що не чисто слов'янська кров тече вже в жилах української нації... А може з фахового медичного погляду, — ІІ!*О наступні покоління від схрещування двох рас талановитіші, ніж нащадки замкненого в собі народу? Так, але чому ж українську пісню й думу хотів він записати щойно, а не якусь монгольську?
Ненароком, вже сам того не шукаючи, він натрапив на другого лірника. Він опинився так щільно коло нього, що почув зовсім виразно:
— Пан!..
Він побачив, як поводир торкнув сліпця-лірника за рукав. Сліпець раптом перестав грати. Так он воно що!
Як же його записати оцей невимовно гарний "Страшний суд"? Це ясно, — поводир, як тільки наближається він, попереджає лірника.
Найгірше те, що всі його тут знали. Знали його, як дивака-пана, який ходить по ярмарках, припитується до лірників, водить компанію з бабами, — нема йому чого робити? Що він у тому лірницькому галайканні знайшов? Ет, панські забавки, химерики!
Зрештою він же може стояти день у натовпі — і так послухати. Може як і запам'ятає.
Хрисанф Петрович заховався за людьми й слухав. Його до сліз зворушував оцей речитатив думи, завжди. Оці прості й величні слова пісні, що бережуть минувшину, щоб не загубилася в поколіннях і пам'яті людській. Оцей епічний початок кожної пісні: "Каже, гей..."
Мав палицю в руках. І як не можна було вийняти олівця та записної книжки, щоб не спугну ти знову лірника, то почав палицею по поросі записувати мелодію. Ні, таки він їх перехитрує! Таки запише хоч одну, дві пісні, а тоді вже, за допомогою зорової й моторної пам'яти легше буде й відтворити.
— Ой, голубе! Дорогий зятю! — радісно скричав якийсь голос над самим його вухом, вриваючись у хвилину най-гострішого захоплення незвичайним записом.
Хто б то не був, Хрисанф Петрович відчув непереможне бажання тріснути нахабу палицею по лобі. Він сердито підвів голову...
Це був старий Олевський, тесть. З розпачем подивився на нього Хрисанф Петрович.
--Ходи, голубе, до нас! Зятьок! А ми тільки-тільки
про тебе згадували! А йди, вип'єш із нами по чарці!
— Але тату, та почекайте, я ось зараз... — відмахнувся роздратований Демницький. — Зараз прийду...
Але старий учепився до нього, як шевська смола. Був уже добре під чаркою, і так припрохував голосно та співуче, що однаково вже лірника не почуєш.
Ні, рішучо не ведеться сьогодні Хрисанфові Петровичу!
III.
Вони сиділи під возом: Яриней Сарґола, Передерій, Рогізняк, Дуб'яга, Слухай, Барабаш та ще кілька хазяїв. Все це були чумацькі діти, діди й прадіди їх заставляли танцювати біду в чумацькій дорозі. Олевський наглядів здалеку Демницького і приволік того, сердитого, сюди. З такими труднощами здобута мелодія враз зникла, випарилася. А записане на поросі вже було затовчене, без сліду пропало.
Випивали вже котрого п'ятирика. Сіли роздушити лише одного, але щодалі, то більша розбирала охота хазяїв. Вже не одно гаряче принесене було сюди, не одна свіжа пляшка.
Від випитого всі поробилися говіркіші, просто незносно балакучі. Приказки, приповідки, примовки, баєчки так і сипалися. Тут були самі куми й свати.
Яриней Сарґола намагався заволодіти увагою, все починав:
— Ой, свате! Серце! Я — з мурґочки! Було в мого батька семеро синів і сім моргів поля...
Але йо^о ніхто не слухав, бо кожен мав пекучу потребу розказати про себе.
— А то я раз був у Києві, — розпочинав знову Яриней. — Та бачу пиріжки такі гарні продає якась сидуха. "Пиріжки з таком! Пиріжки з таком! Що воно, думаю, за так? Може це по панському таком мак зветься? Треба купити, спробувати! Витріщив я цілих три копійки за ті пиріжки, дивлюся, — а там у середині нічогісінько нема. От, дурисвіти!..
Але його ніхто не слухав, всі упадали біля Хрисанфа Петровича, припрохували:
— Будьмо!
— Будьмо здорові!
— Не гребуйте нами, мужиками!
— Будьмо, та не гудьмо!
Він, звичайно, заради своєї пристрасти не цурався таких компаній, але сьогодні уперто не хотів пити. *•
Яриней Сарґола також був не в дусі. Він уже звик, що всі його слухають з полиском цікавости в очах, а це... Тому він зауважив:
— Та й правда! хіба подоба їм тут під возом сидіти? До нашої компанії приставати? Ось краще ходім до сина. Ходім та там по-людському, по-хазяйському, за столом посидимо...
— А єйбо, ходімо! — пристав на це Ференець.
Яриней Сарґола з котрогось часу перестав лаяти та розносити свого Меркурія. Навпаки, часто він ним хвалився, а сьогодні то тільки для того, щоб перед Хрисанфом Петровичем похвалитися сином, і кликав усе товариство. Йому й тут було добре.
— А де це, далеко? — запитав Хрисанф Петрович.
— Та он якраз проти нас, — махнув рукою десь убік кінської торговиці Передерій.
Величезна кінська торговиця обпиралася одним кінцем своїм об рівне поле, облямоване садами й хатами дрижипільських хазяїв. Другим кінцем — об ярі й провалля, а посередині м'яко вгиналася і переходила в ярок із річечкою.
(Продовження на наступній сторінці)