Така була вступна промова. А яка вона, ця жовтнева література, то ось! Виступає у шкіряній чорній тужурці з русявим вусом Василь Еллан, — від пролетарсько-робітничої організації "Гарт" і каже, що справжня робітничо-пролетарська література починається від "Гарту", а всю буржуазну літературу ця організація заперечує. Виступає у чорнодубленому до стану чепурному кожусі з сивим смушевим коміром і чорним вусом Сергій Пи-липенко від Всеукраїнської селянсько-батрацької літературної організації "Плуг" і каже, що "Плуг" має об'єднати всі творчі літературні сили селянського походження, які хочуть працювати для світлого майбутнього. (Навіть і тепер, я не вмію висловити так "ідеологічно витримано", як в дійсності казав Пилипенко, тому передаю приблизно).
І тут же запрошують на сцену, може хто бажає висловитися з цього приводу. Хто з присутніх хоче взяти слово? А може хто хоче вступити до "Гарту" чи до "Плуга", то будь ласка! Записуйтесь!
Лізе на сцену юнак у довгій обстрапаній шинелі. А, це Во-руський! Скрізь, де тільки якісь збори, він конче виступає і щось таке плете, що ніхто не розуміє, що він хоче сказати. І тепер говорить він довго й плутано, сам не знає, що меле. Із залі летить нетерпляче: "Досить!" Оплески заглушують промовця. Якось упросили Воруського зійти зі сцени, а тут виступає ще другий промовець, якийсь сільський парубійко в чемерці і починає читати свої вірші. Закликають же виступати! Ну, цього вже ніяк не можна було випросити із сцени. Публіка регоче, свище, тупотить ногами, — а він читає! То Пилипенко взяв його під пахву, як лантух січки, і виніс за лаштунки. Заля трясеться від сміху.
Перша частина вечора закінчилась наполегливим закликом до юнаків і юнок: хто почуває себе письменником, то може взавтра прийти й записатися до "Гарту" чи до "Плуга", на таких-то адресах.
Після малої перерви живі пролетарські письменники жовтневої доби показали київському пролетарському студентству свою продукцію. Почалося священнодійство. Перший виступив В. Еллан, уже не в ролі трибуна-організатора, а в ролі поета. А це хто? — Поет Сосюра. Цей не читає свої вірші а наївно співає: "Лисиче над Дінцем..." О, Павло Тичина! Цей також — читає-не-читає, співає-не-співає. Тільки зовсім іншою співомовкою, ніж Сосюра. Його власна інтерпретація. "Плуг", "Сонячні клярнети", "Мов пущене ядро з гармати..." Заля просить ще й ще. А що ж я почувала, та, що колись писала Загулові письмову працю "Революція в інтерпретації Павла Тичини"? Тепер живого бачу й чую, як він інтерпретує.
Далі — в мертвій тиші, ані дихне ніхто — Микола Хвильовий читає дві новелі: "Сосни гудуть" і "Я". Про Хвильового я ніколи не чула, оце вперше. Лірична манера автора посилає містичні мурашки по спині. Яким засобом тримає він оцю нап-хом-напхану залю в напруженні? Невже оцим м'яким задушевним рефреном-запитом: "А сосни гудуть-гудуть. Чого так сосни гудуть? Ах, ви сосни мої, азіятський край". "Я" ще сильніше приголомшує залю. Більше не пам'ятаю такого магічного навіяння читанням на масу.
Так під цим вражінням і вийшла публіка.
Другого дня я вже йшла "записуватись в літературу". Як могло бути інакше? От тільки — "Гарт" чи "Плуг"? "Гарт" ніби пролетарськіша організація, тільки — що ж я там буду робити? Я ж зовсім не знаю нічого з життя міського пролетаріяту, робітництва, фабрик, заводів. Ні, таки "Плуг" мені ближчий, бо хоч я й вирвана із села, але я — з того кореня, всі мої родичі — село. "Плуг"!
І ось я вже в будинку Музичного Товариства Леонтовича, подаю заяву в руки самого Пилипенка. "Прошу прийняти мене в члени "Плуга". Там уже сидить кілька таких майбутніх плу-жан: Григорій Косяченко, Євген Брасюк, Антін Шмигельський (О, цього я бачила у їдальні АРА!), Яків Ковальчук... Серед них — я одна дівчина. Це мене не бентежить.
Отож другого дня хвалюся Борисові Коваленкові, що я вступила до "Плуга". Якби не сказала йому, то й не стукнула б йому в голову така ідея. Він відразу все випитав у мене, як це я зробила, а я геть усе чисто розповіла, бо й не могла собі уявити, що має спільного Коваленко з літературою. Така без-емоційна довбня.
А в неділю на перших зборах київської філії "Плуга" бачу — приперся й Борис Коваленко.
Ці перші збори відбулися в редакції газети Більшовик, що містилась у обласному "Сельбуді" на Фундукліївській. Але що це? Кого я бачу? Яків Качура, колишній гроза і постраховище в ІНО, до якого молилися всі ті, хто залежали — а потім зловлений бандит... і він тут? Оцей самий косоокий Яків Качура сидить не як бог і не як бандит, а як проста людина, за одним столом зі мною! І нема в ньому нічогісінько страшного. Звичайно, не в жовтих чоботях, а в шнурованих чорних черевиках. Мало того, виявляється, він — співробітник газети Більшовик, має в ній якусь посаду. Ніхто тут і не згадує про ті інтересні події в Кам'янці-Подільському. Він мило всміхається, одне око набік, а друге десь навскоси.
А оцей старий, з вусами догори, як у Вільгельма Другого, це — Юрій Покос, Будяк, дитячий письменник. О, це вже щось! Як у "Плузі" є такі солідні письменники, то це щось та значить!
А найбільше на тих зборах здивував мене голова київської філії "Плуга". Я думала, що буде С. Пилипенко, якому я беззастережно довірила свою літературну долю, а виявляється, нашим головою — оцей миршавенький інтеліґентик, що вимовляє "плюґ", "арт", а літери "р" зовсім не вимовляє, хоч висловлюється поправною літературною українською лексикою. Хто це такий? — Не знаєш? — цикнув на мене Косяченко. — Це — головний редактор газети Більшовик і літературний критик, Самійло Шупак. — Але що спільного має він із селом? Я розчарована.
На цих зборах встановили, що будемо збиратися щонеділі о 12-й годині тут і читатимемо та обговорюватимемо наші твори.
19
Я не пропускала жодної плужанської неділі, а наука в ІНО йшла своєю колією. Щодня мала я постійну дорогу — через усю Володимирську. З воріт другого подвір'я Михайлівського монастиря, повз обгороджені залізними штахетами малі парки, пам'ятник Хмельницькому, який двозначно показував булавою на північ (Одні казали, що цей жест означає: "Нам — із Москвою", а другі вбачали в ньому: "Ось, хто наш ворог"). Потім — Софія, Золоті Ворота, книгарні, опера, кругла будівля музею і недобудований дім Академії наук з висотною надбудовою, яку чомусь називали "трон Грушевського". Потім перетинала Бульвар Шевченка з стрункими тополями і проходила повз бордові на весь квартал колони, аж тоді входила високими сходами у довгі коридори, обліплені при вході всілякими оголошеннями.
Коли на основному курсі всі студенти мали спільні лекції, то вже на першому розділилися. Мотря, наприклад, пішла на геологічний. Але були й спільні лекції для всього курсу: психологія, суспільні дисципліни, історія України. Тоді збиралися в 15-у чи 16-у авдиторію.
Порідшало, порідшало, порівняно з основним курсом! Одні самі покинули, других вичистили. Вже й мальовнича збиранина одежі зникла, кожне прибрало більш-менш міського вигляду. Не бачу вже й тієї дівчини, що завжди цвіла своєю вишиваною сорочкою та косами вінком на голові.
На цих загально обов'язкових лекціях одні професори впадали в око більше, інші зараз же й забувалися. Наприклад, — хто читав НОП (Наукова організація праці), конституцію СРСР, політекономію?
Якось блідо й невиразно манячить образ Олександра Гру-шевського, що читав історію України, ото й тільки: мав він три пари окулярів і довжелезну бороду. Та ще оповідали про його дивацтва. Коли приходили до нього на дім складати іспити студенти, то він сам відчиняв їм і казав: "Професора нема дома!" Вже тепер недавно мені оповіла його колишня студентка, Варвара Олійник, що в часи розрухи студенти приносили йому дрова і їжу, хто що міг. їжу він брав у торбинку й носив із собою. На лекції виймав холодну картоплину та й їв...
Але от професор Олександер Оглоблін, що також читав історію України, тільки інший період, не пройшов повз увагу. По-перше, це прізвище я вже читала на Фундуклієвській "Книжньїй магазин Оглоблина". Це певно його син, бо дуже молодий, тут є багато студентів за нього старших. По-друге, в протилежність отим лекторам НОПу й діялектичного матеріялізму з політекономією, що читали по-російському, він завжди читав тільки українською мовою. По-третє, голос у нього був жахливий, — фістула, не то дискант, не то писк. А такий же цікавий молодий чоловік із блідим обличчям інтелектуаліста!
Інший професор, Роман Черанівський, читав психологію. Моя світла любов. Ще задовго до того, як цей професор увійшов у поле мого зору, я знала його сестру, Софію Черанівську. З цією дівчиною я співала в об'єднаному студентському хорі. Мені вона видалась неперевершеним зразком грецької краси. Антична богиня Артеміда або її жрекиня Іфігенія. Синьоока, русява, чудово оформлені уста. В профіль — надзвичайно тонка лінія переходу чола в ніс. Я на неї дивилась і дивилась, — як на чудо, що через безодню часу вернулось назад у життя. І навіть через 40 років, коли я хотіла уявити свою Гаїну Сай із "Золотого плугу", то знову встала вона перед очима. Але цікаво те, що ніхто, крім мене, не бачив її краси. Зустрічалась вона на вулиці і я питала тих студентів, що йшли зі мною, чи подобається їм ця дівчина. І оце так її називали: "тараня", "риб'ячі очі". Мене це неймовірно дивувало.
(Продовження на наступній сторінці)