(Я вже бачила вистави Театрального технікуму на вулиці під час травневої маніфестації, на спеціяльних плятформах з багатьма площинами. Це були хорові деклямації, поєднані з хоровими плястичними рухами, — наче сповільнені танки та акробатика. При цьому групування артистів на цих вищих і нижчих площинах плятформи весь час мінялися. Це був рево-люційнй експериментальний театр, в якому режисер із своїми учнями шукали нових розв'язок театрального видовища.)
Не диво, що Василина із своєю гнучкістю відразу була там своя. Вже в неї завелися товариші — отой Більмач, що я його часто бачила біля їдальні АРА у грецькому шоломі. Руденко, оцей, що й запросив Василину до Михайлівського монастиря, — якщо вона не має де жити.
Цю можливість утікти від енцефалітика з сокирою Василина довго обмірковувала зо мною. Запрошення було не зовсім звичайне. По-перше, ця кімната у Михайлівському монастирі не була кубучівська, а в окремому корпусі, що звався архиєрейським. А по-друге, в одній недоруйнованій великій кімнаті самовільно оселилися ці хлопці з Театрального технікуму, щось із десяток їх. І ото туди запрошував Руденко Василину, а Василина сама не наважувалася, то умовляла мене йти з нею. Треба зважитися. Не буде вже платні за хату. А тут я ходжу мити вікна в якихось незаселених установах, щоб заробити на оплату мешкання.
То був чудовий, ласкавий прозорий ранньоосінній день, ота київська розкіш. А ми йдемо Володимирською із своїми плетеними корзинками на плечах, нашим усім майном. Ми вже зважилися й оце йдемо жити до хлопців. Скільки ж їх там є? Багато, Василина сама ще не полічила, але нам доставлять два ліжка... Дійшли ми до Богданового пам'ятника, до тих садочків напроти "Прісутствєнних мест", сперли наші корзинки об штахети й відпочиваємо та вгадуємо, як то воно буде...
І тут підступила до нас велика спокуса в образі приємної молодої жінки, що заговорила до нас українською мовою. — Ви, мабуть, студентки? І я студентка. Чи хотіли б ви мати кімнату? — Ой, дуже! — Тільки одна з вас мала б доглядати малу дитину, немовля. — Дивимось одна на одну. Ні та, ні друга не знає, що з немовлям робити, кожна сподівається, що друга виявить охоту убратися в няньку. А що, як дитині щось станеться? Але ж кімната! — А може котрась із вас одна захоче? — Ні, неможливо! — Повагалися ми, повагалися, подивилися одна на одну і не наважилися змінити вже настроєну на Михайлівський монастир долю.
Та кімната, де жили хлопці, тільки одна й була придатна до мешкання в архиєрейському корпусі. Вона вся була в дерев'яних чудових різьбах — стеля, стіни. Була це, мабуть, приймальня архиєрея, бо з неї йшли двері у залю-церкву. Правда, тепер це вже не була церква, а покинутий червоноармійський клюб чи казарма. Навіть ще дух солдатський не вивітрився. Від образів і іконостасу залишилися лише сліди, а натомість на стінах були понамальовувані ультрамарином велетенські червоноармійці у гострокінцевих будьонновках. Картину занику розкішної колись церкви, що сяяла золотом образів у мерехтінні свічок, доповнили діри там і там, де вийнято вже дерев'яну різьбу. Наче вибиті зуби... Словом, тут усе ще віяло бурею революції.
Решта приміщень архиєрейського корпусу мала ще зруйно-ваніший вигляд, це тільки ще ця одна кімната існувала. Нам поставили ліжка біля вікон, а хлопці всі скупчилися біля "буржуйки" в протилежному кінці. На "буржуйці" варили куліш, то й ми разом із хлопцями його їли. Варили на отих чудових витворах різьбарського мистецтва, що виламували із стін та стелі церкви. "Нам ще надовго вистачить", — казав Руденко, поглядаючи на дорогу різьбу стін і стелі цієї кімнати.
Це він тут був староста і гетьман-отаман цієї незалежної від Кубуча "республіки". Всі його слухали. Він і реґлямент встановив, список чергувань по кімнаті визначив, він і "висловлюватися" при дівчатах суворо заборонив, сам же перший забуваючи дотримувати ухвали. Та втім він зразу ж на півслові переривав матюк і заміняв якоюсь лагіднішою лаєчкою.
Воно було б і добре тут під такою опікою. Хлопці й паливо забезпечать і черги чесно тримають щодо прятания, самі варять кандьор і нас запрошують, і делікатно гасять світло, як треба вкладатися спати, і цікаво ж зблизька спостерігати оце сільське козацтво, що прийшло штурмувати міську цивілізацію й мистецтво з торбою пшона у клунку... Воно було б і добре, — коли б не напали воші. Від буржуйки, що навколо неї скупчилися хлоп'ячі ліжка, було до вікон далеко. Де вони бралися? Я виходила в колишню церкву перевдягатися і з жахом відкривала, що я обсипана вошвою.
Все ж до Рідзва ми там з Василиною прожили. А на Різдво всі хлопці роз'їхалися додому. Ми ж з Василиною не збиралися. Не їхали ми додому, зокрема я, з двох причин. По-перше, таки не було за що, ні в мене, ні вдома, а по-друге я хотіла чесно дивлючись увічі кожному, казати, що я не маю ніякого зв'язку з батьками, а живу на власні засоби. Це, начебто, помагало мені в моїй душевній травмі.
Цю травму, що відалася в усі куточки мого "я", спричиняла мені оранжова картка КНС, яку я показувала на чистках. Чистки йшли одна за одною, але перед кожною чисткою приходила поштою з Жашкова нова картка, без супровідного листа, але з новими датами, бо й там, мабуть, були свої чистки. Ці нові оранжі з новими датами й печатями мали магічну властивість: автоматично переводили через чистки і давали харчову картку до їдальні АРА. А я навіть не знала, хто мій доброчинець та чому це там у Жашкові хтось мною піклується. А я тут мучилася. То треба ж і доброчинця не підводити.
В інституті я мала статус селянки-незаможниці і мусіла так поводитися, про це вічно пам'ятати. Моя природна боязкість і несміливість від цього усугублялася й мене паралізувала. Я намагалася скрізь знічуватися і бути непомітною.
Та недаром же я терплю оцю таємну й повсякчасну муку. Крім навчання в ІНО, я старалася вирвати від Києва все те, що було доступно. Знайшла хор, щоб ходити на співанки та нових пісень набувати. Це був об'єднаний студентський хор під орудою Вірьовки. Казали тоді — близького товариша Павла Тичини. І справді, розучували ми там Тичинині поезії у композиційному оформленні Вірьовки. "Як упав же він з коня...", "Нехай собі та шумлять дуби..." Народні пісні були все з "пролетарською ідеологією" — "За городом качки пливуть...", "Ой наступає та чорна хмара...", навіть перелицьована стрілецька "Ой видно село, червоне село під горою..." Революційна "Кар-маньйола"...
Але "гимном" усього тодішнього київського студентства, вихідців із села, була пісня "На вгороді верба рясна..." Де тільки не збереться купка, — під університетом, на човні, в парку, — зараз її затягають. Ця пісня так мені тоді набридла, що я її чути не могла, затикала вуха. Хоч поряд з іншими, — що ж, хороша пісня!
А де тільки чула я про якийсь виступ чи лекцію — зараз бігла. Пам'ятаю виступ Іллі Еренбурґа у 15-й авдиторії ІНО, перед його від'їздом до Франції. Величезні мішки-синяки під очима, втомлене обличчя пересиченого життям інтелігента. Я дивилась і думала: "Тобі три чисниці до смерти". Видався він мені дуже старим. Він аж ніяк не намагався подобатися авдиторії, що по вінця зібралася його послухати. Наче відбував остогидлий обов'язок. Зовсім не дбав, що там про нього думає читач.
Десь якась Сейфулліна вирвалася у залі колишнього Купецького Зібрання, а тепер Дому Вчителя — і я там. Завзяте київське пролетарське студентство штурмувало боєм видатні культурні імпрези. Але наймальовничіші були атаки на концерти капелі "Думка" під орудою Нестора Городовенка. Вже всі квитки продані, заля переповнена, всі входи замкнені, охоронці стоять на кожних, — а тут напирає жадібне культури пролетарське студентство. Р-р-раз! Двері під натиском юрби з тріском розчиняються, зголодніла культури лава молоді вривається в яскраво освітлену залю, наповнює всі прогалини. І раптом стає тихо. Молитовно. Концерт може вже починатися без перешкод.
І я ж там була, проривалась у замкнені двері, аякже!
Але ж нам пощастило! Ще одні хлопці запросили нас у свою кімнату. Вони теж їдуть на Різдво на три тижні додому і ми можемо в їх кімнаті ці три тижні жити. Це — в дев'ятому корпусі, зараз біля дзвіниці, на другому поверсі. Цей корпус був уже кубучівський.
Один з хлопців, Гребенюк, був з літературно-лінґвістичного факультету, а другого, дрібненького хлопчину з фізико-матема-тичного факультету, Зубрицького, прозивали "Воно" за те, що він висловлювався отако: "Воно ходить попід вікнами", "воно торгає за клямку". Сміялися з Зубрицького зовсім безпідставно, бо ця форма клясично-народня: коли невідомо "він" чи "вона", то кажуть "воно". Третього хлопця я не пам'ятаю.
Як опинилися ми після архиєрейського корпусу в тій кімнаті, то наче в рай потрапили. Це ж перший комфорт, відколи я живу самостійним життям!
Пожили ми там трохи, — коли приводить Василина якусь дівчину. Це — повія, — прямо сказала Василина. — Вона вчиться в Театральному технікумі, але не має де подітися, живе на вулиці. Нещасне створіння! Може, як ми її пригріємо, вона стане на чесний шлях. Жалко її. Ще таке молоде, а вже на вулиці. Сирота. Вона дуже мучиться, що повія.
Валя ця справді була ще дуже молода, просто підліток, з блакитними, повними провини, очима. Голосок її був тихий, ніжний. Я не протестувала проти такого доповнення нашої спілки, хоча не стільки була перейнята ідеєю перевиховання загиблої молодої душі, як захоплена Василининою шляхетністю.
(Продовження на наступній сторінці)