«Дар Евтодеї» Докія Гуменна

Читати онлайн роман Докії Гуменної «Дар Евтодеї»

A- A+ A A1 A2 A3

І ще якусь я тоді виспівувала, про "прудивуса й куперваса", але цю забула. І це тільки мізерна частина фолкльору затрималась у моїй невдячній пам'яті, а ним же насичене дитинство української дитини.

5

А ось четвер у Жашкові. Вся величезна площа перед хатою заставлена возами, заповнена кіньми. Це — кінська торговиця, вона не рівна, а трохи вгинається до ярка. Багато торговиць є в Жашкові. Зараз за заїздом сусіда Співака — волова торговиця, паралельна до головної ціла вулиця, захрясла коровами й телятами. Так усе це реве, що не знати, як у пошті, оточеній торговицями, не оглухнуть. Свиняча торговиця з поросячим вереском — аж там, за тими хатами потойбіч кінської торговиці. Там збіжжя мішками, там горшки, а там цілий ряд захаращений відрами з вишнями, курми, молоком, колотушею — і всім, що тільки понавозили з усіх навколишніх сіл у це містечко, далеке від залізниці.

Але чим найбільше славився Жашків, то це кінською торговицею. Коней приводили сюди аж із Туреччини, звідусюди прибували покупці з грішми, більшого калібру. Були спеціяльні гендлярі кіньми, що звалися ліверанти. (У словнику Грінченка цього слова нема). Вони вміли продавати з вадами. А крім того, треба обачним бути, бо продавалися тут і крадені коні. Існувала навіть така приказка: "Не бери жінки в Києві, не купуй коня в Жашкові". Розумій: "Будеш обдурений".

Четвер у Жашкові був і місцем зустрічей, клюбом, а допомагали цьому сидухи, що цілим гуртом у своїй "секції" продавали "гараче", аж пахтіло навколо. Попід возами в холодочку сиділи хазяї, — свати-куми та давні приятелі, — запиваючи могорич. Ось і дід мій Гарасим Гуменний сидить із хазяями у затінку нашої хати і "роздушують шкаліка". Хазяї — хуторяни, все старшого віку: сват Таращук, сусід Барабаш, тоді ще можливий сват. І дядько Гемень Цимбал з Першої Дачі тут, і інші... Де є дід "у ковпанії", то вже нікому не дасть сказати слова. Був він дуже балакучий і все любив "до прикладу" розказати щось, а тих баєчок було в нього безліч. Якось чудно було уявляти його двадцятилітнім парубком у сорочці без штанів. Так було за панщини, що хлопці до 20-х років вважалися ще дітьми, поки не оженяться...

А це поїхав він із своїм батьком-чумаком до Києва, там треба стерегтися дурисвітів. І починалася ціла серія анекдотів про київських дурисвітів. Там навіть перекупки вміли обдурити тумануватого чумака. "Пироги з тиком! Пироги з та-ком!" — вигукує сидуха. Люди чують — "з маком" — і купують. Що воно за пироги з таком? Треба й собі спробувати! Купив і я — а в пиріжку нема ніякої начинки. Ой, чортова бабо, обдурила! А хіба ж вона дурила мене? Вона ж казала, що з таком...

Іншим разом розказує дід, як навчився читати. — 3 отче-нашу. Був неписьменний, тільки напам'ять отченаш знав. Та й трапився йому до рук друкований отченаш і він з цих друкованих слів навчився грамоти.

Дід звичайно всіх переговорював, відразу заволодівав розмовою і вже всі тільки слухали. А часом і мене зауважить, зараз питає: "А скільки тобі років?" — Я кажу. — "А скільки буде два рази по два?" — "Чотири". — Дід хвалить мене, а слідом за цим і мою маму. "Ой, то в мене золота невісточка! Дарочка! А Кузьма — було ледащо, таке й зосталося!"

Любив дід посентиментальничати. — "Ой, Дарочко, дорога невісточко, якби ж то ти знала, яке мені горе було, — вже й приплакував, — як померла небіжка Ганна. Біда, малі діти!.."

По четвергах, як уже роз'їдеться ярмарок, а весь Жашків застелений яснозолотим килимом, свіжою соломою, збиралось у нас дуже багато гостей, переважно батькових товаришів, ще з парубоцтва. Гантін Завертаний, що носив завжди високу смушеву шапку, щоб виглядати вищим, а тому й "Гаршин з шапкою". Петро Лозовий — перший батьків товариш з русявими довгими вусами. Це — сусіди з хутора Адамчика. Іван Ковальський, Гервась Андрущенко — з Литвинівки. Федір Слухamp;й, НабекАло, Денис Дідківський, Пацеля, Ференець, — все це хуторяни.

За столом повно людей, мама раз-у-раз смажить нову яєш-ню, батько ставить нові пляшки на стіл. Як уже розгуляються, ще раз і ще раз чую я, питає Петро Лозовий маму: "І чого ви тоді, Даріє Пилипівно, не вийшли за мене заміж?" — А я собі думаю: "От, яка шкода, що не він мій тато! Оце б жила я на хуторі, а не в цьому болотяному, без деревини містечку!" Мабуть, я найбільше із нас трьох жалкувала. Згодом я довідалася, що мама також не терпіла цього містечкового побуту, який запровадив тато. При кожній нагоді виривалася, як із клітки, хоч на город, до села...

Зате тато був у своїй стихії. Грамофон грає, скрипка ріже (тато грав на скрипці ріжні козачки), гармонія, а на зміну часом сопілка. Спів розлягається. Співають усі, бо це ж природний хор. Від завзятої "Гей, нуте хлопці..." до елегійної "Ой, гіля-гіля, гусоньки на став..."

А тут приходить тітка Тодоська. Побачивши великий гурт, вона знічується, хоче тікати. Але батько легенькими штовханцями впихає її в хату і вона соромливо теж пригублює чарочку.

Так під це гульбище я й засинаю та крізь сон уже чую співи, і жаль мене проймає, той невідступний жаль, що здавна вже мені знайомий. За чимось плачу. За чим — не знаю. Але нестерпний, ятручий. Мала дитина плаче й ніхто не знає, який вона "дорослий" жаль переживає. Був це жаль зрілої душі в малій дитячій.

Іде він зо мною через усе життя. Тепер з ним прокидаюся, як ще не усвідомлюю, хто я і де я, і як звуся.

Це саме в цьому віці мала я якісь фантастичні видива. Одне з них: коло церкви на вигоні танцюють журавлі у різнокольорових (рожевих, зелених тощо) платтячках. Розказувала всім, що бачила ці танці, а мені ніхто не хотів вірити. Це не раз уже я зустрічалась із фактом, що в дітей віком 4-5-6 років прокидається пам'ять чогось нетутешнього і про них кажуть, що вони фантазують-брешуть.

Видив було багато, але вони відразу розпливалися. А одне я таки не забула й досі бачу. Я сиджу на краю величезної будівлі. Стін нема, самий лише дах-покрівля. У глибині під цим навісом є багато людей. У всіх нас, як і в мене, — величезні круглі очі, не людські, як блюдця. Це якась інша раса. Чи таке колись десь було? І звідки виринув цей образ у малої дитини? Я тепер пояснюю так: якась мікроскопічна точечка в мозку активізувалася й видала цей кадр. Таке було, але мільйони років тому.

Це в цій хаті билася я з Ганею. Власне, Ганя мене била. Вона була дуже забіякувата. Одного разу за столом штрикнула мене виделком й розрізала губу. І досі є знак. Часто питають, що це в мене за шрам.

Але Ганя була й моєю охороною. Вона мала такі хлоп'ячі замашки, що в хаті часто говорилося: "Гані б хлопцем вродитися!" Мала вона сиві очі, білявий, коротко по-хлоп'ячому стрижений чубчик. Де воно таке взялося? Мама — чорнявка з довжелезними грубими косами. Тато — темний шатен з карими очима, а Ганя така білявка! Тітка Горпина й інші старі люди, що пам'ятають татову маму, казали: "Викапана небіжка Ганна!" Недарма її так і назвали. Вдалася в свою бабу...

Ця наша баба Ганна була з роду Цимбалів. Далі, як не забуду, то про декого з них, білявих, ще щось згадаю.

Ганя не давала спуску жодному хлопцеві. У школі хлопчаки її боялися, а не вона когось. Вона й звалась у нас у хаті хлоп-чуркою, обіясницею. Ганю, де не посій, то вродиться! Отож у мої перші шкільні роки Ганя водила мене до школи і з школи, обороняла — себто встрявала в битву з жиденятами, а я хутчій утікала. То була й її компанія. Отак б'ючись-бавлячись, навчилась вона говорити по-жидівському. Тато — небувала річ, але факт! — послав її вчитися жидівської мови до вчителя-хусида. І так, крім школи, мала Ганя ще лекції жидівської мови. Це було в дусі нашого тата. Він сам прагнув колись вчитися, то тепер хай хоч дитина вчиться, як має охоту. "Нащо їй жидівська мова?" — питалися. — "Але ж, диви, само навчилося, — може навіть гордився Ганею батько. — Хай, хай, щб не вміти, — за плечима не носити".

В школі у першій групі я була найменша. Учитель підносив мене високо догори, як ляльку, і питав: "Скільки тобі років?" — "П'ять год, шостий", — швиденько відповідала я, бо вже давно знала, щб відказати.

Двоклясова школа була коло церкви, по другий бік соші. Три великі кляси, в ній училось п'ять груп. Між двома більшими клясами була розсувна стіна, і як треба було, то ці дві кімнати перетворювалися на актову залю. Ото там на Різдво пережила я екстазу — від вигляду ялинки. Це було вперше, що бачила я ялинку, розцвічену вогнями й вбрану іграшками та прикрасами. Я теж була дієвою особою на сцені — співала в хорі. Ми співали: "Коль славен...", "Боже, царя храні", "Во саду лі во-городє...", "Ах, ви сені мої, сені...", "Ей, дубінушка, ухнєм...". І одну українську: "Ой, у лузі та ще й при дорозі... породила молода дівчина хорошого сина...". Чого це молода дівчина мала породити "хорошого сина", — я над тим не задумувалася.

Учитель і дириґент був Рожков. Отож він, типовий рудий Москвин, і прищеплював нам такий репертуар (а може то й не він, а "министерство просвещения"?). Рожков був хворий на сухоти і скоро помер, я ще пам'ятаю, ми плели вінки з барвінку на його похорон. Вже після нього в школі хору не було.

(Продовження на наступній сторінці)