«Дар Евтодеї» Докія Гуменна

Читати онлайн роман Докії Гуменної «Дар Евтодеї»

A- A+ A A1 A2 A3

То це виходить, що вже після мого народження завів батько "трахтір" у середині містечка, фронтом на кінську торговицю? Яка дистанція від революцьонера до коршмаря! Але мабуть саме знайомство з містечковими хлопцями-товаришами з пачки Амханіцького навело його на таку ідею, що можна й без праці коло землі прожити, можна вирватися з долі, в яку поставив його наш дід.

З цього часу, в "трахтірі" починаються мої власні вражіння. Цікаво мені самій, що я з того пам'ятаю.

4

Отже, народилась я "на городі", як ми називали стару покинуту садибу з рясними вербами над річечкою Торч (допливом річки Гірський Тікич), у хаті, де прожило кілька поколінь. Але себе я пам'ятаю в містечку на белебені без деревини біля хати, з пропахлим пилюкою повітрям, з непролазним болотом восени й весною.

Можливо, першою залягла в пам'яті сценка: літо, дуже рано, сходить сонце. Перед очима — кінська торговиця, ні душі на ній. Зате виблискують на сонці зставлені докупи рушниці. Щось блискуче миготить на головах солдат, що відбувають муштру. І чогось усе насторожене. Повітря насичене страхом. Що це було? Якщо це було військо для здавлення революції, то виходить, це було 1905-го року. Тоді мені було трохи більше, як один рік. Невже в цьому віці можна щось запам'ятати?

Чи пам'ятаю я, як виглядав "трахтір"? Щось наче — велика крамниця ("лавка" — казали ми), чверть її огорожена дротяною сіткою, заввишки понад людський зріст, а за нею на полицях стоять пляшки з "казьонною" горілкою. Вони називались "шка-ліки". "Око" — велика пляшка. "П'ятирик" — половина великої. За цим іде "половинчик", а найменший "шкалік" — "сотка". Казали мені, як я підстаршала, що я виносила ці "шкаліки" на вулицю всім, хто попросить. Скаже якийсь пиячина:

— Піди, Явдоню, винеси мені половинчика!

Я й виносила. Але я цього не пам'ятаю.

Ось сценка, одна може з перших у пам'яті.

Ганя, моя старша сестра, сидить на ліжку і гойдає колиску з новонародженою Льоною. (Олена. Ми її звали Льона, а батько — Льоня). Набридло вже Гані колисати дитину, вона й наказує мені:

— Піди, поклич маму!

Я біжу й кличу. Прибігаю:

— Мама казали: — зараз!

— Піди, скажи мамі, що в них жидівський зараз. Я біжу до мами:

— Мамо, Ганя казала, що в вас жидівський зараз. І так бігаю, а Ганя командує.

Дуже добре ще пам'ятаю таку сценку: Ганя й я сидимо на тому самому, великому дерев'яному ліжку, а входить до хати тітка Тодоська у колись білому, а тепер пожовклому кожусі. З морозу. Зразу в хаті стало повно кожушано-морозяного духу і зразу стає дуже затишно. Тітка Тодоська приносить гостинця від зайця, пампушку... Вона ніколи не приходила без гостинця: завжди десь по дорозі зустрічала доброго зайця, що передавав нам те і се. Починає з нами розмову. Де мамка? Такими ласкавими, добрими очима дивиться! Це ж ми — діти того маленького брата, якого вона з немовляти вигляділа... І такою я цю тітку тільки й пам'ятаю: завжди з розлитою добротою на лиці і з гостинцем у руках.

За цією кімнатою з величезним ліжком і колискою є ще кухня. Там у шухляді лежить спечений струдель із вишнями чи яблуками. Чогось цей струдель запам'ятався. Мені здається, що такого смачного я ніколи більш ніде не їла. А він же ніякої ролі не відіграв у тодішньому й дальшому моєму житті.

Інше переживання, неприємне, навпаки, ролю відіграло. Я вночі прокинулася і побачила на столі шклянку з водою. Ковтнула, а то була не вода, тільки нерозведений спирт. І так запекло всередині, що я в плач! Почав мене тато заспокоювати і тепер я знаю, що спала в одному ліжку з батьком, мами нема... Якби не цей яскравий спогад, то й не знала б. Було мені тоді, мабуть, два роки. Може через це знайомство з алькоголем не маю я нахилу до пияцтва. Мої ж прабаба й дід були горілчані, а я дістала вже тоді імунітет на все життя.

Друга кімната була якась чужа. В ній стояли порожні пляшки з пива та вина, які батько часом мив щіточкою. На стіні висіла скрипка, на комоді стояв грамофон з рожевим розтрубом, наче велетенська квітка польової берізки. Тільки на Різдво там було притульніше. На комоді було багато яблук, горіхів і цукерок, які можна було брати досхочу.

Біля хати було й подвір'я, був і сарай з великою брамою. На тлі цієї брами ми знялися. Сидять тато і мама, а ми, три дівчинки, стоїмо. Ганя — справжній хлопчик, стрижена по-хлоп'ячому, Льона ще зовсім безвиразна дитина, я заскалила око проти сонця, а з-під платтячка виглядає хвостик сорочинки. Часом і тепер маю цей самий вираз. Чи збереглось це фото? Зосталося у Льони.

Купили мені з Ганею по ляльці. Порцелянові голівки, солом'яні брилики. Не знаю, що з своєю лялькою зробила Ганя, а я свою розпотрошила. Дуже дотепно розпустився капелюшок. А потім цікаво було, щб всередині в ляльці. І розчарування: — нічого. Більш мене ляльки не цікавили і ніяких ляльок у нас у хаті вже ніколи не було.

Та й взагалі була з мене негуртова дитина. В різні ігри з дітьми, як ото Ганя, я не гралася. А що любила, просто жадібно пила, то це казки. Перша казочка, що навчив батько, була: "Був собі дід та баба, була в них курочка риба"... При чому вимовлялось твердо: "риба". (У Жашкові все вимовляється твердо: "гобідати", "горати", "госінь", "радно", "бораки"). А друга казочка: "Був собі дід Сашка, була в нього синя семиражка, на

голові шапочка, а на с____і латочка. Гарна моя казочка?" —

"Гарна!" — відповідаю я. — "Ти кажеш гарна і я кажу гарна. Був собі дід Сашка... — Гарна моя казочка?" — "Погана". — "Ти кажеш погана й я кажу погана. Був собі..." і так далі. Треба було кожен раз видумувати нові відповіді, щоб збити "оповідача"...

Я вже не кажу про всякі "Тосі, тосі, свині в горосі". Чи "Гойда, гойданій, де кобила, там лоша". — Це як гойдалися, то приказували. На городі, хоч чи не хоч, а почуєш такий фолк-льор: "Ку-ку, ку-ку, нас.у в руку..."

Мама мала свої прислів'я та приповідки, мабуть ще з свого дитинства. "Зайчику, зайчику, де ти був? — У млині, у млині! — Що ти там видamp;в? — Міх муки, міх муки! — Чом ти не взяв? — Там були кравчики, поламали пальчики, я насилу втік, через бабин тік. Скіу, скіу!"

Або: "Ішов Гриць з вечорниць темненької ночі, а назустріч йому гуска, вирячила очі. Я до неї: гиля, гиля, а вона й присіла..."

Або: "Штани мої сині, а ще другі в скрині!" — іде вулицею парубок та чваниться. Товариш його вигукує: — "То віддай мої!" — "Цить, дурний, це я так хвалюся!"

Приказки були завжди й постійно на устах у мами, ними можна геть чисто все окреслити, весь кодекс етики й моралі. Вони й тепер раз-у-раз виринають з позасвідомости, хоч ніби я їх і не чула, не вимовляла сама. Компютор у голові зафіксував. Що пригадується, я тепер записую у порожні сторінки словника Грінченка. Чи треба наводити приклади? Ось кілька: "Як прийшло, так і пішло". "Дурень думкою багатіє". "Який їхав, таку здибав". "Ширший, як довший". "Брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся". "Хоч не вЪкно, та вліжно". "На, дурний, груш, та мене не воруш". "Панська ласка до порога". "На тобі, небоже, що мені негоже"... І так без кінця.

Коли випав зуб, мене послали:

— Полізь драбиною на горище, кинь туди зуба і кажи: "Мишко, мишко, на тобі зуба костяного, а дай мені залізного!.."

Всіх я просила, щоб розказували мені казки. Просто чіплялася. Так, пам'ятаю, на Великдень причепилась до тітки Палазі і вона мусіла мені щось розказувати. Через цей голод на казки, я дуже скоро навчилась читати букваря.

Першу пісеньку я виспівувала таку:

Ой за гайком, гайком, гайком зелененьким, Там горала дівчинонька воликом чорненьким,

Горала-горала, не вміла гукати

Та й найняла козаченька на скрипочку грати.

Грає козак, грає, дівчині моргає, Чортибатька його знає, на що він моргає.

Чи на сірі воли, чи то на корови,

Чи на моє біле личко та на чорні брови.

Воли та корови скоро поздихають,

Біле личко, чорні брови повік не злиняють,,.

Не зважаючи на жартівливу наївність цієї пісенька, вона будила думку. "Козак"... Що воно за козак? Навколо ніякох козаків нема, хібащо образове: "Що скажеш, козаче?" — до якогось парубійка. А в кожній пісні невідмінно фігурує козак, ось і в цій другій пісеньці, що я навчилась найперше:

/ шумить, і гуде, дрібен дощик іде,

А хто ж мене, молодую, та й додому заведе?

Обізвався козак у зеленім гаю

Гуляй-гуляй, дівчинонько, я й додому заведу,

Не веде ж ти мене, не прошу я тебе,

Єсть у мене сивий коник, він додому заведе...

Ціле пророцтво на моє майбутнє. Так мені й довелося все життя вертатися додому самій, а моїм "сивим коником" була Думка...

Ще любила я співати "Журавля".

Занадився журавель, журавель, до бабиних

конопель, конопель... Сякий-такий журавель, сякий-такий цибатий! А я тому журавлю, журавлю, києм ноги

переб'ю, переб'ю! Сякий-такий журавель, сякий-таки горбатий!..

(Продовження на наступній сторінці)