Княгиня сидить півлежма у кріслі в коверцях, високий копіт підков, що йшов з нею крізь биті шляхи, не вгаває, — кожна думка це блиск і ритм колісся в лету. Малі ноги у чижмах задертих, як червоні човенця, — над головою низький півкруг стелини, ділений вчетверо, уся ж гридня під трьома аркадами в дванацять луків, як кам'яні брови. Проміж поля трикутних глибин письмо: місяці в лицях. Кметь у кучмі, що гріє руки побіля ватри, дівчина, що несе квітки, винозбори... Все під старовіць-кою склицею, якої тайни не знає ніхто.
Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутіжжю тіней верх полив'яної долівки, скринь зі свастикою, добрим амулетом, ослонів під налавниками у жовтих огнях! Прогули страхіття роз-пучливого подвигу, лігва в незнаних житлах, сни, насуплені недовір'ям... Ще й ранки, коли в трепеті душі стрічала Аклана біля воза, як ладив його до дальшої дороги! Міг же, хоч з тавром, цільнути ніччю зі скарбом Мстихів у степ, у вирій...
О, добро мріяти! Від піль ген бренькіт серпів, гострених об бабку, якась гребеночка має рукавами над головою, ніби ладиться злетіти над свіжим курганом, над розбитими межами... Співає...
Будьто й не слідно руїн та згару від пімсти Лісконогого і сонцем осяяні всі дороги, де гнала в крику і крові громова січ Андрія.
Княгиня слухає, — крізь недоперті двері два голоси, музикою один матери, а другий дитини:
— Що гляну, донечко, черешень у кошілях хоч жмутком та поменше. Вечір іде, нікому рвати знову.
Чийсь пальчик на устах, голосок із сопілки родом, раз сміх, раз сльози:
— Богиньки з черешнями всуміш, матусю... Підтягне кожна зелену ніжку під себе, нітрохи її не видно. А тілько ви за двері, щонайчервоніші навтіки, котра на піч проміж сушеницю, а котра в комору, у глечик із молоком...
Хтось там жваво порається біля челюстий, хтось вигукує упротяж:
— Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля!
Стук-стук!
Увійде Товстий, просторічний:
— Княгине, я тілько що з Володимира, запораїв в'їзд у замок на завтра, як бажаєте. Місто кричить під небо з утіхи і з усіх сторін текуть люди зі свічами в дарі церквам, а рада міста і вислала в замковий собор шату зі шкарлатного оксамиту і коня, цілого в шкарлаті. Викочують бочки зі смолою для вечірних огнів, грища висипують піском, а силачі міста заздалегідь обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрішних дужань об меч, дар столиці...
Обернувся, слово молотом, ґаздівське:
— Дівко, гей!
Він дав дорогу чорнокосій служебці з вечірним сонцем в очах:
— З княжих це скарбів, — шати вашої свекри, храмові...
Служебка стелила верх скринь наруччя уборів, твердих і шумливих, як наруччя листя. А скрині яснодубові, а ткань золотом процвитає, на шовку птахи і гилля, квітки і звірі. Сукні ж як дзвони, — з узькими станами, смугнасте сяйво у згортках, ніби від хвилі високих грудей, від тайни минулих красот...
Верх уборів рантухи біло випрані, з мереживом так чітким, як день.
— Колісниця мабудь і'д нам жене, — покмітив боярин.
Справді, загуло брендяком, — стало.
Княгиня перепрошувала Товстого: від втоми і насолоди спочивком сидить оце самотою, осторонь всіх. Прижмурила очі до півдитинного сміху:
— Скажіть, боярине, чи є ще край київських воріт у Володимирі така вузька вуличка, що коли їде віз, запряжений волами, треба тікати у сіни домів, щоби не настромитися на роги?
— Де ж їй діватися, княгине? — і собі осміхнувся Товстий та перечесав рукою чуба над чолом сміливця, у загарі боєвих днів. — Вуличка ця сьогодні одна з найбільше відомих із-за ситих складниць і веселих купчих.
— А коли так, боярине, то чи є ще над домами старих Товтивілів поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над потоком, бо оба доми є, як рукою подати, напроти себе? І чи доси цею дугою біжить хвостатий лисок із дерева, а за лиском дерев'яна стая собак?
Хотіла ще питати, але нагло припіднялася в кріслі, вергла думку понад поля:
— Трох їздців на окруті бору, трох їздців під штрих, як один! Поводи червоними струнами, а кички шоломів в адаманті, в росі. Триглав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров і здоганяє життя! Ох, як там коні в'ються, що рвучкі, що грізні!
Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнів: він знав, хто це.
— Так їздять трійцею Мончук, Никифор і Мстибог. Романовій крові волость настяж, от що жене ворогів з їх нагрітих нор;
Ще оклик Товстого гримів під стелиною, коли його накрило глухе ридання, хтось там упав у стрічні обійми і кричав із дна душі:
— Горе мені, посестро, повік! Мстибог з братами стид приняв, у голий світ утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всіх! Жадаю милости, тригубе прошения приношу...
— Мстибог? — повторив голос ясний, як скло від наглої стужі. — Або ж він чого дожидає вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Під копита? Проснись!
Тишина гей пух глагоїть упадок з висоти надій. Як любо від заграви, у якій вже цоркотять красі крильця віщиць! Чути на обійстю тверду мову Товстого і ще двоголос, жіноцький, тоді змовкає все. Світ, як вода, проміння по береги.
Далечі малими ногами не побороти, мріям — це ігра. І ось княгиня хилить важке чоло під уплітками, очі видять, хоч вії упали вниз. Галич мроїться, Рафаїл з бичем над звидом коний, сліпа старчиха Нонна... Спить.
Яка шумлива пустіль перед ніччю, як много край шляху могил! Святі гаї народу, свідоцтво Чину, нетлінно записане в майбутнім. Червоні човенця пливуть проміж шелест барвінку, блудять... Найшли, дорога як блиск, простісінька.
Самітна йде княгиня, двигає молодість свою, до смерти одна. Або ж це молодість так важить нестерпимо? Це Мстихів пай, прадідний, що його вона двигає лакомо крізі біль всіх жил, корінням врослих у серце.
І дивні ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчінь, ґаздовита... Люди, доземки, як за димним склом, ніби тільки нагадують самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, — засвітить парча, як огонь і вітер, то біля неї лата з чужого плеча... Краса і міць, — о, як далеко! Невже ж уся країна, божий рай, прогнана в старці?
Розгортається сувій-далина: шлях на Болшів, Чев? Хіба ж і справді Галич це, що лежить купою нужди у глухій долині на простороні залукв'янських піль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборів?
Княгиня томиться непокоєм й озирає, де б припочити. Перед нею поле в бур'яні, без стебелинки хліба, а сидить вона на поторощеній колюмні. На овиді якийсь корчавий Дуж у сорочці до кісток наляг собою на соху під заліззям. Сив-зозуленька кує...
Нога у червоному човенці, сперта об камінь, замічує там вимовні нерівности, скупчення своєрідних скульптурних ліній, — і чинить рух назад. Це викопаний із землі капітель, на якому біліє людська маска із суворо вип'яленими очима. З її отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.
Від глухого удару в серце мандрівниця слониться, шукає думкам опори. Хіба ж це... храм святого Пантелеймона? Он дві знайомі колюмни порталю, зв'язані в безсмертність снопом різьблених архивольт. Міра, спокій і велич: мармур, оникс і стобарвне каміння. Та який це вбогий лахман над клейнотами вітхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву насильством безглуздого склепіння? Хто забаг? Хто смів?
Та пробіг! — На ріднім сході, ген, від Дніпра, зойк копит в огню й золоті? Вітри з-над моря, орли степів? В іскрах шеломів ціпкі, як свідома воля, ряди боєвих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?
Гей, як там літаври грають, як у куряві рокотить табор, ще й спів гойдає дерева!
А він, юнак-гординя, цвіт душі поколінь, Ждан міліонів серць, мов башта утверджена верх всіх... І високо палає світ меча витязя, якого мати ще в лоні своїм назвала генієм народу.
То княгиня повисла очима на сліпучій картині й боговійний трепет поплив крізь її серце:
— Витай, велична сило, що встаєш із лона вітчини! Ти непоборна, що була, є й будеш!
Хиталася як лист під легіт теплої туги:
— Шеломи, мріє, о, шеломи в сонці! Сяйний звал обкрутив її мов у танку, міниться день, лопочуть стяги, полум'я міди кричить у простори:
— Слава цілині, Романовій!
І зелен-бір мете землю, шумить:
— Владійте веселі, ви, що зберете все в єдино!
Іще грають весняні води під дарабами, шугає живина верх тисячі потоків:
— Вам, споконвічні ґаздове, все до дна, скляче й срібнолуске! Земля ж, глянь! Розсікається рудою й мармором, б'є цілющими джерелами, у пристрасній жажді, — віддати все своє.
Княгиня спить. Котиться сувій-далина: над Сяном ватри горять... Молоді груди, оперті об зброю, стережуть вічних меж. Он дуб скандує в повазі повість про красу борні. Кожда п'ядь землі тут — свята.
А там, — обриси могутних міст шпилями здержують хмари. Княгині звиджується, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорів навдивовижу ухові б'є в землю з птичих висот. У крутіжи блисків роздирає повітря стрімкий лет коліс під звидами вітрогонних ковчегів.
Чиясь рука встромлює тугійше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька сміється всіми ягодами від руху завзятої голови. Щораз перекликаються стійки. У луні стежних огнів пісня черкає воду, ластівка...
Стук! — стук!
Двері настяж... Увійде Товстий, просторічний:
— Ви мабуді спали, княгине?
Насилу находила себе:
— Так, я снила хвилину і ще гойдаюся проміж мрій.
— Моя сім'я б'є чолом, просить вечірний хліб із нею поділити. Княжичі? Не проснулися ще з дороги. У світлиці ваше ложе готове, якраз там спалили кадило.
Встала у призадумі: богомогутне сонце горіло й досі, як ватра над чорною смугою борів, вказувало болючий шлях, проміряний у сні.
Вона зійшла поволі зі сходів у каменю, на яблуневий сад під росою, — ніби слухала боярових слів, якими намічував приваби новосілля, та хиляла біле чоло на той бік своєї туги.
— Там... Дністер... — засвідчила у якійсь хвилі бойким движком брів.
Випрямлена, хиталася полегки у своїх довгочубих чижмах із ширинки, милувала очима смугу овиду верх піль, де товпилися роззолочені хмари зі щитами та з копієм. Тоді ж стала торжественна аж до дна карих зіниць і з силою окликнула своє серце:
— Так, чи інакше. Галич... буде наш!