То Андрій зірвав із голови свій шелом з візерунком парда над очима і верг у чиїсь стрічні руки за глотком води. Не зрозумів нічого, коли филя теплої крови поплила йому зі шиї на груди, а світ пішов широким перевертом.
Він упав на коліна, аж дзвоном жвякнула мідь наколінників, затріпотав пустими руками, як на глибині, а тоді повернувся лагідно убік і миттю простяг горілиць.
Прискочили до нього Лазар і Марко Хиличі, заплели раменами і волікли аж там, на край стіни, де на Андрієве тіло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик під небеса, але вони не чули його:
— Стяг! Д'горі стяг!
— Ай! — замахав руками чепурний хоч у панцирі лицар із Франків, Одільон і спалахнув унутрі як ялова скипка від сердитого розчарування, — ось знову слабке місце! Глядіть, друже Єюльфе, яка нестійна метода боротьби! Удар змістом чудовий, та по ударі — порожнеча... Видержати б до кінця, м'язи в зусиллю, дух напоготові й побіда їх, а вони... Як діти легковажать ворога! Очевидно, цей б'є, аж тріски летять!
Єюльф, високий, ставний парень у північній зброї, блиснув оком, як рись, і закляв: стріла Рюрика зірвала якраз кичку з його шелома.
Кинув борзо крізь спечені губи:
— Зі Сельджуками було гірше...
І весь замінений в око, потонув наново у боротьбі. Не задля цього він прибився туди, щоби у розслідах над воєнною тактикою Руси лягти головою!
А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грім, — і пер... Заклекотіло на стінах, безліч рамен витягнулося наобум по уронену святість народу, але дарма! Сутолока, ніби безпросвітна метіль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем проміж своїх і кричав хрипло, аж кров трискала з посічених губ:
— На прю! На прю!
Хто це?
Ніби небесна ява у промінню прозорих спіраль нагрудника, ніби той смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан людських тіл незнаний герой: він станув навшпиньках одної ноги. Друга ж будьте підлетіла всп'ять на невидних крилах...
Одну, одніську хвилю він хитався під своїм сяйливим тягаром, тоді, як зі стіни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп і зараз же випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур підніс клейнод без ціни, — стяг подібний сонцю.
— До нас! До нас! — кричали з перших рядів, де видніла прогалина, ніби видерта зубом собаки.
Борець зачув цей зов із нутра тисячі серць і як ластівка на свіжу оранку, так він упав грудьми на те місце, де стіна щитів розсунулася нагло, немов дараба на крутіжи Черемоша, і широко роззявилася загуба.
Порожний трикутник, димуючий хмарою дрібного заліззя проміж два скосі бльоки оборони, виповнила тепер грізна народня оріфляма, як зміст чину понад всякий опис.
У крилатому піврухові борцевих колін, у дівочім під'ємі рамен блиснула довкруг дика краса борні, від якої скосий бльок щитів зійшовся верхів'ям і стопив водно.
Навіть стріла, що шугнула з зойком край стягу і зарилася не в зелене узгір'я, ні, — в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, — не змінила нічого в суворій силі моменту. Стяг стояв ще одну мить ніби закріплений останнім в життю хотінням людини, а тоді закрутився довкола своєї точки опору, ще став...
Поки обі русі коси, що виповзли з-під панцира в прозорих спіралях, — в лицарській хвалі замітали стіну, і повік молоде Ясинине тіло з раною, врубаною в серце, перемайнуло в товпі, повернене щасливим обличчям проти вечірньої блакиті, понурий, запечений в боях первенець Радивоїв ухопив прапор обіруч і скакав похило туди, де ще кричали щосил:
— До нас, до нас!
Навала стріл зашипіла, заревла, стало мрачно, як на досвіті. У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозоріший, у зловіще відхилення в один бік грудей, рамен і пліч, впала нагло як гураган непроглядна, здавалося, галич, — не галич, а розколихана ярим гнівом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шеломів, без щитів, страшна, як праведний суд. Жв'якнули їдко коси, червоним блиском вдарили сільські бардини і глухо озвалися ціпи на смертельному току.
Хто вів їх? З ким прийшли?
Ось він, пружний, гей рись, що паде на цілу стаю собак, Ждан... О, як горить це темне чоло під зісуненою взад кропивною шапкою з підвісами! Як скачуть по раменах жмути волосся, ніби снопи вогню у розгар пожежі! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють коліньми й зубами кожну криваву п'ядь землі, — кричать перемогу! Сліпне сонце від багру капчурів, гясне небо від шафіру хусток, від крисань у перах джой!
Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпілих рук, побіда їх!
Андрій з Болохова дужався з вічною тьмою, — то падав стрімголов з чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову віднаходив себе на одну мить, на филях світла, в дорозі під самі зорі.
В один мент світло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.
Як роса чисті, як мова непорочних заколоколили колокільці на вечірні мниські молитви:
— Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмі...
У горенці на вежі замку стояв духовник Романів, Варлаам, та глядів на ворожу навалу, — хмарою зсунулися брови на тяжкі повіки, старець розмовляв з Богом своїм словами Письма:
Правив:
— Господи, яко вогонь, що палить діброви, пожени їх бурею Твоєю! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преіс-подня і проглотить спомин їх!
Небо затяглеся сепією, майже без сумерків схилилася ніч. Червоно-золота піджога, що на кілька хвилин розгорілася край овиду, згасла — на поля упали вогкі тіни.
Обриси галицького побоєвища очеркали аж понад дністрянські очерети криваві щупальця смолоскипів. Вони розглядали землю, шукали побитих і намічали просторонь, на якій лютував бій.
За ними рокотів грім і тяжко вдарили перші каплі дощу.
Наближалася буря. В її несамовитім шумі пропали без сліду згуки кінського тупоту та скрип колісся під раненими й воєнним статком чорноризця.
Що жило, йшло нарозтіч.
На ранній зорі, по-молодому сизою хмаркою переснутій, роздер, правда, мовчанку пекельний ломіт мійських таранів, але на зачіпку не було кому відповісти.
З повної груди задзвонили тепер дзвони всіх галицьких соборів. Нарід плив товпами, от як у Великдень серед окликів, гомону, лент, співів, мальованок...
Плили і з сіл, йшов безпечний гомін, повільний:
— Страшні ж вони, отсі Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так боїмося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахкаєм ложками.
— І наше село весь день більше на воротах, чим у полі... Як котрий суне, то ми в крик, ніби за свиньми, а жінки, — котра на під, а котра крізь вікно, на городи.
Радість розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:
— Гей, а з котрого там села такі розумні?
Проміж жінок шугав на оспігах Єюльфів чура, простоволосий, кутав лице в обі долоні, гей від лютого болю, та якась бистроока з підгороддя налетіла бурею, за рукав його, зраділа аж тепер вічним лазуном:
— Курей тобі, німото, а? Селами красти сновигаєш? Ще одна в мене плентається на твій неділешний обід, харцизяко! Періщила його зі смаком, — хто навперейми, — й собі. В цю хвилю закрутилося як вітром по рівньому: з ревом, сміхом, проклонами товпа гнала опередь себе жінку, простоволосу, в парчевій ширинці й жовтих Звенигородських чобітках:
— Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечі наряджуєш за людський плач?
— Така, — з втіхою міркувала Ситничка з Чешибісів, — спідниці підтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби війна була сто літ! А наша ґаздині мала хату й маржинку і всяку розкіш, то її шовки не в диво, ні... Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблідла-сми, путері нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возів доступити було гляба, всю працу-смо полишали...
— Твій талан, любко, довічний, бо на своїй землі сидиш! — правив хтось повагом, як схимник. — Зате зайдеям гей тій піні на воді: забулькотіли й нема.
Так, — битий соромом, жалений ранами, по слідах недобитків, що не дбали більше про нього, обсміяного повік, князь чорноризець втікав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андріїв меч не запер йому дороги, коли не на Київ вже, то бодай на Овруч.
Він пер, ніби осліплий зі стиду, грузовиною й пісками, нетіччю та суходолом, крізь столочені хліби, знівечені соняшникові гаї, метав проклони на власний слід.
За ним волікся вмирати його порубаний джура Домавій, вірний до смерти.
ШОЛОМИ В СОНЦІ
XXX
"Зберемо женців, сімсот молодців,
Зберемо возів, сімсот обозів".
(з нар. пісень)
Заходові облаки, як сувій золотоглаву проміж соболі, понад чорнобір. То тут, то там хатка зчервонена попалом у тумані верб. Осторонь кривулькою потік, при берегах посвіт несамовитий, — течійка крови з чийогось серця.
Он вражий лучник розтягйувся горілиць, руки долонями уверх. Повз пальців бігають муравлі, червоні й чорні. Лучник тріває посеред зелени, ніби наслухує згару, ще й доси з куривом. Або мріє з усіх сил, приспаний терпким дурманом материнки, від якого хмеліють також муравлі. На устах осміх, трохи ніяковий, ніби ухо чує ще доси твердий глум села:
— Гей, як баби заберуть кочерги, то мете і штани лишати!
Ні чечітки, ні синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стріх. Ніде більця доріжкою, ніде...
Це П'ятидні, над селом двір Товстого. У далечі обриси стольного міста Волині, золотий посвіт Володимира.
(Продовження на наступній сторінці)