— З Глухого Кута біжу! — заговорив підросток. — Посилає мене до вас Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрібне розповісти. Відай на вмиранні старуха!
Пастушок у конопляній дранці до кісток пролепетав все це одним віддихом, багровий від вражіння, від казочного виду...
Зезиля вмирає!
Ясиня була поражена несподіваним ударом.
Словит поселив Ясинину няньку разом з її чоловіком, пасічником Дорошем у Глухім Куті, недалеко Галича. Боярин мав там рибне озеро та добру пасіку. Старі жили без вибаг у хижі, вкритій корою, з ними коза — годовальниця...
У довгих сорочках, гребінних, ходили обоє кожного ранка над озеро кормити довговічних коропів, оброслих водяною слиззю й сивим мохом. Вечером знову удвоє йшли у щоденний обхід по пасіці. У баби в руках сорокатий дзбан з вечірньою водицею, окропити кожний улик на сон, у діда під пахою грабельки перегорнути сіно між улиями, аби рівно сохло.
Всю просту красу цеї картини повторила пам'ять Ясині в цю хвилю, коли слухала босоногого вістуна. Дівчина захопила на оспіхах жмут дивоглядного коріння, що росте повикручуване дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало клубок гаддя, яке вцілилося в себе серед борні і дивно, що не чути зловіщого шипоту десятка пащек...
Загорнула свій лік у хустину, скочила на коника й справила його на Чешибіси.
За нею поплентався незвісний чередар, простоволосий.
День був червоний від пільної гвоздики, вогників під росою і голубий від розтулених дзвінків. Повз дороги струмок, узький, як стрічка, біг і співав.
Над головою Ясині колихався яструб. Його хижі обриси золотив пливкий луч сонця. Воно лежало насипом по дорогах, світило верх дремливої води, що жевріла проміж незабудьки й рожевий гризівник.
Житло дорожника з соняшниковим полем обіч зажовтіло, зникло й Ясиня побачила як схилений над вирвою, роздертою коліссям, дорожник направляв пильно небезпечне місце. Сам осьмник мав провірювати путь із Галича й мости на Лукві та притоках, багато ж треба до зарви з бідаком!
Велика дорога розділювалася у якимось місці на дві, — бічна, вузенька, бігла в ліс. Ясиня справила коня туди і зелень з шумом вдарила об ляму сукні, теж зелену.
Було вогко, глухо. Тілько каня, що зазріла, видно, дешевий облак удалині, покрикувала на дереві наче крізь сон, — високо й впротяж.
Глушею бродять темні сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще тілько цей ліс, а там ужитне поле і у вінку старих лип безпечний Глухий Кут.
Ставало тепло, дурман лісових пахощів снувся тяжко проміж дерева. Кінь дівчини настолочував круглими копитами цілі острови суниць і вже мала зіскочити назбирати жменю, коли навперейми її виринув із темряви їздець, кирея з полетом застібнена на лівім рамені, колпак косом, чуб аж на брови.
— Доброго вам дня, боярівно! — окликнув свою втіху.
Злякалася і подала убік від вражіння.
— Це тільки ви, Славно! — сказала подратовано і придержала рукою роздзвонене серце.
— Тілько я, Ясине... — розсміявся криво, миттю закинув гладку поведінку, будьте одяг не на нього шитий, скочив із коня, ухопив руку дівчини, обмотану червоним повіддям, а тоді шугнув як вихор на її карого бахмата. З силою притиснув дівчину себе й з п'яним свистом тріюмфу — пігнав.
Глухий Кут торчав ще хвилю на блакиті темним обрисої садів, як вінком з розмайрану, а там пропав з очей.
— А, злодію! — дико пручалася Ясиня, але дужі руки хижака держали її на місці.
— Цить, боярівно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий! Не вірите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав'язинах уронили...
Блиснув сердечним пальцем, де сяяло кільце з дорогим каменем, залюбки глядів у темні очі, що сипали іскри погорди. Сміявся, як із доброго жарту, і регіт відбивався глухо у глибині дебри з голосистим потоком на дні.
— Ви затіяли торг мною, ви посміли?
Ясиня перестала нараз розшукувати слово болюче, мов удар у лице, і з відвагою розпуки зібралася в собі вся, до скоку...
А там, у кучерявих водоворотах, гнав наглий бистрець через тісняву зубчастих берегів. Сіра вода у сірій кам'яній колисці, кидалася несамовито. Світлий кур горів купками над кожним лютішим бризком. Розчапірена, в'юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла мов опалена вогнем довкола жовтого вару...
З усіх сил своїх молодих м'язів Ясиня перегнулася взад і пружна як сталь відбилася з рук насильника, — тоді ж сталося щось несподіване.
Хмільний від чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще кріпше в сідлі, з люттю стягнув зубела і гострими залізцями здавив черево рисака.
Вкрите рясним потом звіря стало дуба і ціяим масивом свойого великого тіла сховзнулося по одній з ялиць, кинених верх потока та стрімголов злетіло з їздцем углиб.
Викиненій з сідла на збіче провалля Ясині здавалося, немов вона снить... Доперва стогін звіряти й здавлені шипотом болю проклони Кормильчича отверезили її.
Вихор не біжить так отвертим шляхом, як вона побігла тепер верх ховзьких ціляків на опікунчій кладці і пропала між деревами у своїй зеленій сукні, чимраз менша й непомітніша, подібна згодом до зеленого вогника між вересом і пісками лісових стежок...
— Мій коник... мій, понад всіх! — плакало Ясинине серце. Сонце стояло добре високо, коли півжива, з жаром у горлі, з придолом сукні, обдертим об бодяччя, оглянулася кругом себе: ліворуч світили голубі мазанки, у садах знову, на пригорі, кучерявився усатий виноград. Якась пастушка правила насмішливо і'д другій, обі невидні поміж горбовинням:
— Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка?
Он і дорога поміж сливи та вишні і двір, гей крісло, ґаздовитий... Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де стоїть; і з зітхненням повної байдужности упала на чийсь липовий поріг. Двері пішли на боки, змисли дівчини торкнув запах свіжо зі сонця принесених сувоїв, меду на вишнях, гіркої м'яти... Хтось схопив її мало не в цю ж мить, волік під рамена у хату з усіх сил і високий голос гомонів упротяж:
— Води! Алло, Фроне, — гей!
Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса.
ПЕРЕД БУРЕЮ
XXIII
"Стоять намети як біль біленькі —
А в тих наметах сидить, господар,
Стрілочки струже і в лучок кладе"...
(з нар. пісень)
У Галич звалилися нові полки угорського війська. Загуло, загомоніло по всіх дорогах від крикливих чужинців, що сиділий на своїх малих кониках без упряжі, без поводів, одним тількай мотузком оперізавши десницю. Пестрі таламани, червоні й зелени стрічки при вимащенім і заплетенім у дрібушки волоссю вояків давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стріли вусами, що їх закладали далеко за уха, вони лякали дівчат і дітей, вели себе дерзко і не просили за прожитком, — самі брали.
Особливо увихалися на західнім пердмістю, де побіч Сурожців товпилися Жиди.
Впрочім життя в Галичі пішло по-давньому: на торговиці день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч і з острахом, з виносили свій крам золотарі, верескливо запрошували до купівлі загорілі, довгоносі вірмени, розстеляли рантухи, мастикс і цинові блискальця проворні Греки. На своїй вулиці чинбарювали кожем'яки, покрикували щітники та котельники. Діти змітали березовими віниками доріжки попід вікна хат і ладкали як перепелиці.
Однак у повітрю неслося щось вороже...
Супроти нових героїв дня мало хто цікавився вже чужинцем пройдисвітом на Сільній площі, що стояв там у таламані — панцирі з твердого сукна й широкополім капелюсі з заморськими перами та встромляв ситі руки за уперізку з ширинки на животі, нликав нарід зупинятися. Хіба одні вуличники, що валялися по, зарінках, слухали ще барабанщика, як бив у барабан і об'ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол німецького владики, шукає наємного лицарства до хрестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, трийцять гривен срібла на руку й зброю, кожному ж чурі п'ять битих гривен...
Міщанство, зацікавлене ходом подій, живо обмінювалося думками. Старий, мудрий Олов'янець, голова цехів, вернув хворий з-під Збаража, куди вибрався стрічати своїх слуг з набором дорогого футра, але вже припіднявся настілько, що брав участь в нарадах старшин.
Дім Олов'янця напроти монастиря св. Онуфрія був місцем, звідки йшли всякі тихі доручення, де була станиця добровільної сторожі і куди текли та відпливали підростки-звідуни, що слухали як трава росте.
Саме тоді явився у Олов'янця Держко, тивун. Від дня обману, через який будьте ще раз вмер його син, він подався, от як хата, що зрубом осувається в землю.
Олов'янець у постелі, з лицем закутаним у завійки, налякав його.
— Вас хто так обезвічив? — скрикнув із порога. — Закутані, .як Лазар у домовині... Вмирати ладитеся?
— Відки мені знати про це, коли я ще ні раз не вмирав? — сміявся Олов'янець з-під білих хуст. — Питаєте про оцю язву від меча?
Він показав широко розщіплену рану під листям арніки. — Пригістне привіз з дороги! Тепер це ніяка новина...
— Варко! — загукав через стіну до пекарні, де чиїсь меткі руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвінки.
(Продовження на наступній сторінці)