— Несамовита картина, — сказала з дрібною дрожжю пліч. — Я воліла б почути пісню гірського гнізда.
Жінка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осміхнулася до своїх таємних думок і несподівано постелила голосом, ніби сонцем по верхах гір.
Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сірими очима, а тоді... солодка й неждана пісня пронеслася ніби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала сліпучі квітки незнаного вирію, заграла ледом-стужею шафірових висот...
Це була пісня, підслухана напевно птахами Бескиду, та сама, якої ритм відмічували стрімкі, мов урвища, оклики й сміх під саме небо...
Давно тому, в заранні літ, вона ж не хто, співала її у гірському гнізді Ігельда.
НАВОЙКОВА СІМ'Я
XX
"У новую світленьку заховалася,
Та в новее платтечко убиралася,
В золотеє зеркальце удивлялася,
Сама своїй красоньці дивувалася..."
(з нар. пісень)
Боґна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мідяним зеркалом і поправляла прим'яті згортки завої. Тут висуне повісмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розглядає себе... Сіро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний приділ, що ляг віялом на землі, підчеркала її хитру вроду, гнучкий стан, білину зрум'янених щок...
Два недолітки з високо підголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з розхристаного одіння, з ходачат по-розснувалися по долівці рябі плетінки. У глибині вікна видно було швачку, як куняє, шелестить тугим шитвом, в'яне.
— Цитьте! — скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькі очі й наслухувала.
— Живе Господь у слугах своїх... — роздався з порога чийсь вкрадчивий привіт.
— У добрий час, патре Рафаіле!
Сплеснувши радісно в долоні, як дівчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у світлу світлоньку, пусту.
Стояли там здовж стін ослони вкриті налавниками, дві-три. скрині із смугнастого бересту, під коверцями, а в куті кіот з оливним світильном.
— Миром коло вас, боярине?
Боґна залилася рум'янцем захоплення:
— Живемо, як в обітованім краю, любий патре! Ви з Кракова?
— Передвчора. Втомився я дорогою серед рідних злиднів, убожества й тьми. На замку — грубо, просто... Наша вітчина задихається пісками, чахлою сосною, багном... А, забув: від єпископа Фулькона благословення.
— Спасибіг! Сідоглавий брат моєї матери не забуває мене в чужині. Чи все няньчить він собак та годинники мудрує? Ви були там? Бачили його збірку старинних теодолітів та ґномонів? Вавілонські хронометри з трикутними вказівками, як носи? Цифровані по-арабському пугари, жіночі уперізки зі складаних у слоневій кости пластинок з рисунком зодіяка в емалії?
— Оглядав. Вигрібущий ум громадив ті дива. Але важніше всього: Лестько, князь наш, надіється, що коли на це прийде пора, пособите одній важній справі.
— Я готова тілом і душею! — згомоніла Боґна і поблідла від побожного схвилювання. — Кажіть, про що йде річ?
— Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довірочній розмові.
— Вас? Це неймовірне!
— Просьба Лестькова до вас, повторюю.
— Спробую, патре, очевидно. Всіх хитрощів ужию, будьте певні.
Засміялася бадьоро й говорила далі:
— А тепер питайте з черги про успіхи нашої місії за час вашої відсутности у Галичі! Наша "колиска" перенеслася оноді до власної хати, схованої у глибоку зелень перед непотрібними очима. Від самого досвітку матері з дітьми текуть. У запопадливої Агнії, ви ж знаєте? пекара Кукши пасербиця... сходяться на забаву діти цілого підгороддя, кожне одіте нами, пригріте, хлібець д'хаті несе... Отак ми схиляємо до себе непомітно цих найчисленніших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкішне крісло...
— Труду не жалієте, боярине. Ляховка з вас без догани.
Боґна заколихала головою:
— Труду, патре, не має ніякого! Вони прості, добрі. Приносить мати дитя: возміть, каже, задавка пішла, в хаті не збережу! Четверо було, якби хто руками зарізав і пішов. Ось вам послідне.
Засміялася тихо:
— Очевидно взяли ми, наші молитви твердить уже як сорока. Повернулася в'юнким нахилом д'зеркалу, звідки просіяв ярко блиск її упліток під завоєю, й правила солодко:
— А ще одною добиччю хочу похвалитися, мій же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар, Байдук...
— Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгині до Кракова.
— Цей Байдук, — продовжала Боґна, — подружився торік, весною, — молодесеньке дівча взяв. Чайку... Ні гривни за нею, і ні звертка полотна... Тілько всього, що очі й коси понад всі. Сам він дука, тому імення...
А тут вдова одна, Оршуля, теж зі Сандомира, в клопотах і опинилася: трьох синів недолітків годує, нікому майном правити, воно ж у неї кораблями по морях плаває! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвір'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину — всім навдивовижу.
Засміялася стиха:
— Ця до матері, та мати лютіша вогню! Аж коли вона з хати, тілько тоді візьме дитя та погодує.
За це нашій купчисі, — як із роси! Відколи Байдук біля неї, набуток сторицею береться, — зарадний золотар! До якогось часу вдовині діти помовчують, а там підростуть та ногою покажуть непотрібу дорогу.
— Наш гріш, наша сила! — твердо уловів Рафаіл і будьте виріс від власних слів:
— А там жменя круп вдовиці, сорочка на хребет в'язня, одно, друге подружжя. Знатне діло наладжується!
— Проповіди ваші вище всього! — з палом засвідчила Боґна.
— Вони тілько загріті витревалою думкою, нічого більше. Коли ж, як не у святий день неділі, можна підійти близько соток мягких як віск у сяйві і благоуханню людей? Слово — це меч, це пастка, що хочете!
— Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увійдіть!
Се був Гліб Словит, травлений вічним неспокоєм, руда борода клином мигтіла, як білчин хвіст, очі бігали наскоси, криваві, ніби й не хотіли світу бачити інакше як проміж кров.
— Від Лестька, з Кракова! — обрадувався невгамовно і тер ізхитра веснянкуваті, велетенські ручища. — Добро, що в пору! Доручення до мене мабуть?
Монах з ореолом глянув на нього в повазі й мовчанню попри ледве замітний рух погорди:
— Роз'єднуйте! — сказав тілько.
— Ай, чоловік мій на перехід недобрий! — схопилася нараз бояриня. — Прощайте, он він іде.
Вийшли, але другими дверми, на сад, а звідтам фірткою над пільний струмок увесь у весняних квітках, у лотачах. Тоді звіялися мов дим, кожний про себе.
Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув із себе лицарський пояс і претяжку опанчу зі зеленим підбоєм. Він сів подратовано біля дітей, що причикнули над мискою зі свіжим сиром.
— Днина як мід, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли у празник на Розлавах... І так з усім, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно!
— Щось ти, Васку, сьогодня ні сіло, ні пало вередуєш... Це мені нітрохи недовподоби!— — зачулося від сіней.
— А чого ж це на нашім обійстю повно лінтяїв, а при жорнівці ні душі? — корив Навойко наряджену жінку.
— Ще мало надриваюся з досвіту до ночі? Ще тобі недогода? — наїжилася Боґна і стала доразу багрова.
— Ой, ти в мене господиня, свині в вікна скачуть! — махнув рукою Навойко й взяв на коліна свойого любимця саме по постригах, що і звався: Любко.
А старший пристав до матери, от як бодяк:
— Коли ви озмете нас, мамко, поглядіти на Вислу? Обіцяєте, а не чините!
Боґна кинула їдкий погляд на свойого Навойку і мило відповіла:
— Жди, вскорі я возьму тебе туди, до вуйка єпископа. Гарно так у Сандомирі, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, їдіння, до чого вже тонкі обичаї! Бува, вийду у Кракові ранком у княжі тереми, одіта в гатлас, як небо, і намисто з маргеритів, то князь, Лестько ніби у проході зупиниться, квітку у мене попросить... Любується один раз квіткою, а другий раз мною.
— Зовсім, як у дожи Дандольо... — рік Навойко і глумливо закашляв у долоню.
— А потому йде вуйко єпископ і подає мені...
— Вавилонський хронометр! — втішно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито:
— Руку до поціловання, моя дитино.
— А коли це, мамо, краківський князь сяде вже у Галичі?
— Не знаю, ластів'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить.
— Перекажіть, мамко, нехай приїзжає. Я йому тоді коника вороного подержу... — простодушно готовився Любко.
— А я йому мечик вигострю, як шибку... — нахвалявся щодуху другий, Доброгост, і очі, блідо-зелені очі матері засвітили очаруванням.
— Геть мені відси, геть, до одного! — несамовито скричав Навойко і схопився з ослона, готов сам бігти у голий світ. Ослін загойдався та звалився із грюкотом на долівку і в бояринові немов теж щось провалилося в досмертну темінь.
Він розгубив себе так, що на відході вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камінь зі своїм нестерпним стидом на тверде лігво, — був сам.
(Продовження на наступній сторінці)