Оглянув усі столики, придивився до всіх подавальниць, а дівчини з голубими очима не було. Він двічі виходив з їдальні, дивився вивіску, заходив і ще, й ще придивлявсь до подавальниць — нема. А як іще раз вийшов на вулицю й придивився краще до вивіски, то переконався, що це не та їдальня. Пройшов кварталів зо три й побачив ту їдальню, що йому треба. Безперечно, це та, що йому треба. Он і ті фікуси у вікні, і меню, написане синім олівцем. Увійшов. Так. Це та їдальня. Одна кімната праворуч, друга ліворуч. Та кімната, що ліворуч, трохи вниз, власне, підлога нижче на півметра. З кухні вийшла голубоока дівчина, усміхнулась до Анатоля.
— Давайте ваш квиток, — сказала вона йому. Квитка він ще не брав. Він і не знав, що треба брати квиток, що треба ставати в чергу. Та ось тепер якраз черги немає. Він узяв квиточок на сніданок і сів. Але тепер підійшла друга подавальниця, та ще й не цікава. Він мусив дати їй квитка. Голубоока пройшла повз нього з тарілкою і спитала, чи йому подають. Він відповів, що вже подають, одверто усміхнувся їй.
Так Анатоль став постійним відвідувачем цієї їдальні.
На посаді його Явтух зустрів неприхильно. Навіть сказав "товаришу", коли завжди казав "слухайте, Толю".
— Ви, товаришу, нівроку запізнюєтесь. Беріть папірці та розносьте.
Дама в чорному з широким декольте взяла якогось папірця, підійшла з ним до Анатоля, вже хотіла дати йому, але спершу уважно прочитала, потім одійшла на своє місце. Потім устала, зайшла з ним до кабінету завідувача, звеліла Анатолеві почекати, потім вийшла, знову прочитала папірець, придушила його промокашкою й подала Анатолеві.
Він бере подертого загального зошита з облізлою жовтою палітуркою і йде розносити папірці до установ.
VI
— Що в нас сьогодні за день? — питає Василь Анатоля, набиваючи цигарки.
— Субота.
— Субота. Чудово. Значить, субота. Так-с. Куди б же це його шкварнуть?
— Та давай з досади в кінушку… — пропонував Анатоль.
— Кажеш, у кінушку? — не одриваючи очей од цигарок, бурмотів Василь. — Так, так. Так ти кажеш у кінушку? Воно б оце випить не завадило б. Ну, та можна і в кінушку, як у кіно, то й у кіно.
Анатоль узяв зі столу роблену Василем цигарку й засміявся.
— Що це ти, Васильку, так розбалакався?
Василь устромив у зуби цигарку, запалив її і весело подивився на Анатоля.
— По-твоєму, плакати? Як у кіно, то й у кіно. Ну алемпрі[48]! Одягайсь! — Він, жартуючи, потряс Анатоля за плечі. — Так ти кажеш, у кіно? Можна і в кіно! Що там ставиться?
Анатоль подивився в газету й сказав:
— "Багдадський вор".
Василь ляснув у долоні.
— Чудово! Давай на ворів подивимось! Люблю на ворів дивитися! "Птицы небесные не сеють, не жнут і добре живуть"[49].
Сказавши це, він підійшов до дзеркала, пересуваючи цигарку з одного куточка губ у другий.
— Парнішка ж я нічого, га, Толю? Подивись. От якби не вилиці та не таке вже гостре підборіддя. Як ти гадаєш?
— Та вилиці й подборіддя якраз, по-мойому, в тебе й не погані, а навпаки.
— Ну, очі в мене, — продовжував Василь, — як в удава. Дивись: сіро-жовті, настирливі.
Анатоль погоджується.
— Та це правда. В тебе сильні очі. Ти можеш примусити…
Василеві це сподобалось, і він із більшим запалом про себе говорив:
— А от брови в мене дугами. Я оце тільки придивився. В мене дугами брови, Толю! — Потім він скинув сірого костюма й вийняв із гардероба чорного. До білої сорочки він причепив темно-синього метелика. Потім одяг костюма, сірого капелюха, взяв під пахву стек, заклав руки в кишені й, оглядаючи себе в дзеркало, сказав:
— "В своей стране я словно иностранец"[50]. Хай тільки яка стерва скаже, що я не герой… А ти, Толю, не гордись і не комизись та одягай мого сірого костюма. Якщо хочеш. Я його недавно купив… Він іще майже новий… А на твої литки в мене є жовті халяви-бутилочки й сірий, власне, рябий, махнатий, з великим козирком картуз… о!
Анатоль усміхнувся й перед дзеркалом став одягатись. Він був вищий од Василя, й костюм був для нього закороткий. Але байдуже. Йому пасує картуз, "бутилочки"… У нього лице акуратніше, ніж у Василя. Над рівним носом і глибокими карими очима — чорні тоненькі брови, м'який овал підборіддя й виразні молоді губи. Він зовсім не нагадував селянина, особливо в цьому убранні.
Хлопці позапалювали цигарки й намірилися йти, коли це відчинилися двері: Галя. Вона артистично зупинилась коло порога, лукаво повела очима по кімнаті й розвела руками.
— Чорт би вас забрав, — сказала вона, — які ж ви гарні, як же я вас розцілую обох, мої поросята… — І вона кинулась на Анатоля, цілуючи його в лоб, у щоки. Потім до Василя. Вкусила його за губу й вухо. Той крикнув, узяв її на оберемок, як важку подушку, й кинув у ліжко. Вона лишилась у ньому лежати, перестала сміятись, наче нічого й не було. Наче так треба.
— Куди це ви зібрались?
— Розважатися, — сказав Василь, здуваючи попіл із цигарки. — Хочеш у кінушку піти? Ходім з нами.
Вона нічого не відповіла, в думці вже була згодна. Обняла за стан Анатоля, що сидів скраєчку біля неї на ліжку.
— А знаєш, Василю, мій брат закоханий.
Василь роблено здивувався, витріщивши очі, а Толя усміхнувся.
— Ти? — питав здивовано Василь. — Ти, порося, закохався? І не каже. В кого ж це ти?
— Та киньте, — махнув рукою Анатоль і встав. — Краще ходімте.
— Ні, в кого ти закохався? — питав Василь.
— Та не закохався, так просто… ну, для розваги.
— А ти знаєш, Толю, до чого можуть довести ці розваги?
— Ну, а хоч би й знав, то, по-твоєму, кохати не треба? — сказав за Анатоля Василь. — Але ж ходімте.
Він підійшов до Галі, обняв її й поставив на ноги. Та крикнула.
— Та й лоскочешся ти, порося. Ну, ходімте. — Погасили електрику і з реготом, із шумом вийшли на вулицю. На вулиці в Галі попсувався настрій. Зустріли Явтуха.
— Я прийшов, тебе нема. Де ж це, думаю, вона? І якось прийшло в голову: може, пішла брата одвідати?
Всі відчули Явтухову нещирість, але ніби не помітили й так само нещиро запропонували йому йти з ними в кіно. Йшли всю дорогу мовчки, і як уже доходили до кіна, Галя сказала:
— Я, знаєте, я вертаюсь. Не піду в кіно. Голова розболілась. — І вона взялась руками за голову. — Потім я оце лише кинулась, я ж по-домашньому одягнена. — А одягнена вона була в тій чорній спідниці і в голубій блузі, що подобається Василеві.
Хлопці довго умовляли її йти.
— Ні, вона не піде, — підтримував її Явтух, узяв під руку й повів назад, але вона випростувала руку і йшла сама.
Біля кіна в Анатоля тьохнуло серце. У черзі за квитками він побачив Зіну, що з панчішної фабрики.
— Василю, он моя любов.
Василь пильно подивився на дівчину.
— Познайом, — сказав Василь.
— Сам не знайомий. Чорт його зна, яким робом до неї приступити. Подобається вона мені. І, наскільки мені відомо, вона зла. — Анатоль розповів Василеві історію його зустрічі з Зіною.
— Ну, так що ж ти гадаєш робити?
— Не знаю, Василю. Прямо-таки не знаю. Пороху не вистачить. А подобається вона мені. Ти подивись на оті лакові кружалля очей, на оте міцне тіло в стегнах, у литках. Як пишно ворушиться кохточка од зітхання.
— Ну, підійди й скажи їй що-небудь. Скажи їй, що ти її десь бачив, спитай, чи вона харківська, як ні, то часом чи не з міста… Ну, придумаєш там яке-небудь місто. Якщо вона й до цього всього не має ніякого відношення, то скажи просто, що вона тобі подобається і ти примушений вжити оцих, мовляв, затасканих, пережованих заходів до знайомства з нею.
— Ні, Василю, не можу. Не піду.
— Хочеш, я підійду?
— Ти справді? — спитав Анатоль.
— Справді.
— Ану!
(Продовження на наступній сторінці)