— Не можна до мами, мама спить. — І високий, аж трохи зігнутий, тонкий, у чорному костюмі, він похмуро стояв на голубому тлі великого вікна, тримаючи біля себе крихітне тільце, а воно схлипувало, одкопиливши червоні губки, ковтало слізки й дивилося на матір. Мати схопила голову руками, вдушила товсті груди в канапу й теж схлипувала.
— Ну, годі, Галю, перестань! — не повертаючись од вікна, промовив Явтух, потім гукнув:
— Горпино!
Вбігла висока, тонесенька, як гичка, дівчина, з лиця подібна до Явтуха, особливо носиком. Такий він у неї дрібненький, наче прищик. Явтух дав Горпині дитину, поцілував мокрі од сліз Галині очі, отримав у спину Галиного кулака й пішов на посаду.
А незабаром відчиняються двері. Галя повертається од стіни і всміхається крізь сльози молодому парубкові. Парубок поклав на стіл сірого капелюха, обома руками пригладив чорне волосся і, піднявши з долу книжку, що кинула Галя, сів поруч неї.
— Якщо не помиляюсь, — сказав парубок, — оці очка заплакані, — він поцілував Галю в очі.
— Мені так важко, Василю… Дякую тобі, що прийшов… Явтуха зустрів?
— Так.
— Він знає, що ти тут?
— Ні.
Тоді Галя тягне Василеву голову до себе, заплющує очі й цілує Василя в губи.
— Ну, що в тебе нового, Галю?
— Нічого… була на доповіді Юного, й він мене не задовольнив.
Регочеться.
— Ах ти, порося… — Василь угруз жилавими руками в м’яке Галине тіло. Вона заплющила очі, й радісна усмішка застигла на її повному, трохи блідому лиці.
Встали, не дивлячись одне на одного. Галя поправляє зім’яту синю сатинову сукню й коси. Василь одвернувся в куток і перший повернувся до Галі.
— Що в нас сьогодні? — спитав він, як наче нічого й не було.
— Четвер… — усміхнувшись, сказала Галя, натягуючи на круглі товсті коліна сукню, що чомусь не слухається Галиних рук.
— А тобі, Галю, пасує ця сукня… правда, мені більш подобається твоя чорна спідничка з біленькими ґудзиками рядочком з лівого боку й ота до неї голуба блузка. Вона тонесенька й од цього в тебе надто м’яко рухається в пазусі.
Галя легенько вдарила Василя по щоці.
— Куди ти сьогодні вечором ідеш? — спитала Галя.
— Нікуди.
— Ми до тебе прийдемо з Явтухом.
— Чекатиму.
Василь вийшов.
III
— Ну, що ж, Галю, кур’єра ж Анатоль не візьме, а іншої посади поки що немає. Не сердься, голубко… може, туди ген-ген щось і краще знайдеться. Та в нього ж політичної освіти нема. Хай поки що бере кур’єра, га? Він же навіть газет не читає. Не виконає він серйозної роботи, хоч би й була.
Галя тужно погодилась:
— Напишу йому. Хай дивиться сам. — Потім задумалась. — Ну, куди б його оце сьогодні піти, Явтуше?
— Не знаю, Галю… я так стомився, що й нікуди не пішов би. Горпино!.. — Увійшла з дитиною Горпина. Явтух простяг до дитини довгі руки.
— Йди, Меланочко, йди, золотце, я ж тебе цілий день не бачив!
Галя вклалась на канапу й повернулась лицем до стіни.
— Галочко, чого це ти? — спитав Явтух.
— Ти мені ніякої уваги… за дитиною аж трусишся. Це ж чорт його зна що!.. — Явтух із дитиною ходить по хаті, а потім його лице з дрібним носиком, сумне й задумане, зупиняється на вікні, і посеред хати лягла довга тінь. Обоє мовчать, але в цій мовчанці, в цій тиші відчувається лють. Нарешті канапа зарипіла. Галя встає, підходить до гардероба й одягає на себе чорну спідничку й голубу блузку, що подобається Василеві. Явтух одриває своє лице від вікна й повертається до Галі.
— Що, може, пройдемось, Галю?
— Як схочеш.
Явтух односить дитину Горпині, а тоді під невгамовний плач її спускається з Галею з третього поверху. Мовчанку порушує Галя.
— Бач, я й забула… заходив сьогодні якось Василь. Казав, що як матимемо час, щоб зайшли сьогодні до нього. Все одно, каже, в вас нема чого робити. Може б, оце зайти? Чого його лазити по вулиці. В кіно не хочеться…
— Та можна й зайти, — нехотя погодився Явтух.
Василь сидів за столом і набивав цигарки.
У нього на великому столі, що стоїть посеред хати, крім гільз, тютюну та цигарок нічого немає. Від великого нікелевого ліжка, м'якої червоної меблі в маленькій кімнаті нема де повернутися.
— Проходьте, проходьте, сідайте!
Зобачивши на Галі голубу блузку й чорну спідничку, Василь трохи почервонів.
— Ну, що нового, Явтуше? — навстоячки набиваючи цигарки, спитав Василь.
— Працював сьогодні, а це Галя чомусь до тебе покликала, — трохи усміхнувся Явтух.
— Знаю, що працював, а ще що?
Василь простяг Явтухові свіжу цигарку.
— Ти щось сьогодні в поганому настрої, — сказав Василь.
— На його як навіє, — сердито кинула Галя і підійшла до трюмо.
— Ну, як тобі моя блузка, Василю? — спитала Галя, поправляючи на грудях червону троянду.
— Нічого, подобається…
Потім звернувся до обох.
— Може, ми, товариство, до кіно чкурнемо, бо я бачу, що вам у мене невесело?
— І то правда, — сказала Галя, — та тільки Явтушок стомився… Ти дуже стомився, Явтусику? Я б оце в кіно з охотою пішла.
Галі хотілося, щоб Явтух лишився вдома, але він, хоч і стомився, але сказав:
— Та ходімте. Та тільки ж ти, Галю, казала щойно, що тобі в кіно не хочеться?
— Та це ти, Явтуше, казав, що стомлений, — приснула Галя. І всі троє невеселі пішли до кіно.
IV
Приїхав Анатоль. Він крадькома продав батькового зерна та картоплі й приїхав із грішми. Дав Галі кілька карбованців, і вона від цього стала для нього ще добріша. А як спати в неї ніде, то вона його "приділила" до Василя. Василь буває в роз'їздах по місяцю й більше, так що й зовсім гарно.
— Живіть у мене як у бога за дверима, — казав Василь Анатолеві. — Ось ліжко. Вдвох будемо спати. Бачте "двопарне"! Жениться гадав, а вийшло, що…
— Не одружились, — доказав Анатоль.
— Та отже.
Анатоль радів. Нарешті він виліз із кізяків. От його тягне до отакого блискучого ліжка, до отакої м'якої меблі, як у Василя, до отакого трюмо… От якби сюди ще рояльчик та гарненька жіночка.
— Все буде, — казав Василь, — у мене все буде, треба тільки часу.
Анатоль задоволений іде на посаду. Уже там хоч як, зате він житиме в місті, кваліфікуватиметься, вільний од селянських турбот і од батьків.
— Треба трохи раніш з'являтися, — сказав Явтух Анатолеві, не підводячи голови.
— Нате оці папірці, — додає Явтух, — та порозносите їх. Там адреси понаписано.
— Одну хвилиночку… — Дама в чорній сукні з широким декольте, стоячи спиною до Анатоля, читала папірця, сіла, потім трохи підвелась, читає… і так, не одриваючи од нього очей, пішла до Анатоля.
— Ах, вибачте, це не вам. — І, так само читаючи, пішла на своє місце і, вже усівшись, знов гукнула.
— Слухай… пожалуй, можна одіслати…
Намірилась до Анатоля і знов роздумала.
— А втім, не треба. — І сіла на своє місце. Анатоль бере в руки загального зошита, під руки папку з папірцями та й іде до установ.
А тому, що Явтух на Анатоля гримає, він став на посаду приходити раніш. Сталося одного разу так, що він прийшов, як установа була ще замкнена. Не вертатися ж йому додому, хоч до того, поки установу одкриють, чекати годин зо три. І він вирішив посидіти в скверику, що недалеко від установи.
(Продовження на наступній сторінці)