— Хорошо, я поговорю с мужем. — Потім вона повернулась до плетеної корзини, що стояла в кутку, покопирсалась у ній і витягла звідти старі спідні сорочки, кальсони, панчохи, картузи й сказала батькові:
— Єслі хотіте — можете взять. — Батько радо подякував, тоді взяв білого картуза і кинув мені на гору.
— На, синку, це бариня тобі дали. Скажи спасибі.
— Спасибі! — гукнув я згори. І дві бороди вийшли задоволені, наче зробили велике діло. А в куток летіли круглі, нерубані колоди.
Одна гора меншала, друга — більшала.
І як сонце освітлювало уже тільки вершок високої брами, батько останній раз гехнув, і копиці круглих колод не стало. Увесь горішній ряд і куток був закладений порубаними дровами. Я зліз, дітей на подвір'ї вже не було. Льолі не було. Мені стало аж лячно. Батько ніби розумів мене. Купив по дорозі соточку... Вихилив, а решту — .мені.
— Пий, синку, веселіше буде. Та не кажи матері. — І я повеселішав. Хіба тільки панам веселитися? Батько продав уже те, що дала бариня, і вернув гроші за соточку. Ні, я нізащо не скажу —матері про горілку. Вона почне бурчати. Мені це дуже не подобається. Навіть через це ось не хочеться йти додому, але, як на гріх, шлях здався надто короткий. Ось ми входимо в село.
— А у вас гості є! — гукнув хлопчак, що промчав мимо нас на лозині. І справді, на призьбі сидів чоловік з батогом у руці. Він устав, повів пальцем по довгих вусах, скинув свого широкого, як сито, картуза й подав батькові руку.
— Оце ж наш синок, — сказала мати чоловікові про мене.
— Герой, герой... Скільки тобі літ? — спитав Широкий Картуз.
— Дванадцять.
— Підеш служити?—питає мати?
— Піду. — Всі увійшли до хати.
— Та нехай би ще побігав, — сказав батько,— цього добра він ще встигне... Коли ж він погуляє?
— Ні, тату, піду.
— Та воно, синку, піти не штука, ти ж уже служив. Чи не знаєш, як? Не дома. Вдома хоч і їсти іноді нема, та зате вдома...
— Нехай, нехай іде, — перебила мати. — Зима прийде — заробить щось, та й одним ротом менше буде.
— Звичайно, так, — погодився Картуз.
Довго балакали й вирішили, що мені треба йти служити. Найняли за одинадцять карбованців на літо. За тридцять верстов од нашого села. Широкий Картуз у нас переночував, а на ранок стали готуватися. Я востаннє оглянув хату. Темна, низенька, розмальована, наче завішана теплими килимами. Повно ганчірок. На полику, що замість ліжка стоїть, із дощок стулений, солома потерта й лахміття дране. Цю ніч я вже буду думати не на полику.
Вийшли за ворота.
— Та гляди ж, слухайся!.. Не так, як в Одрадівці, або в Береста, — гукнула мати. Не панькайтеся з ним, — звернулася вона до Картуза. Той ляснув у повітрі батогом і, не одриваючи очей од землі, несміливо проказав:
— Та чого там... Я чоловік такий, що не налягаю. Що ви з малого візьмете?..
Я прощався. Мати втерла сльози.
— Іди, синку, з богом.
— Жилаю тобі всього харошого, — сказав батьки. Широкий Картуз махнув рукою до нашої хати, взяв мене за руку й повів. Хата лишилася позаду; маленька, вдушена в землю — пильно дивилася на мене одним, підсліпуватим оком-вікном, затуленим старою подушкою... Мені стало трохи боляче. Ішли пішки.
Вийшли за село. Пішли залізницею. Широкий Картуз служить на залізниці за будника. Оце ми йдемо прямо до його будки. Сумна дорога. Вали, стовпи, будки. Степ і степ. Де-не-не пастух з черідкою, дикий птах пурхне з кущика, або потяг прожогом пролетить. Вже ми все перебалакали, перепитали один одного і йдемо, як німі, ні слова. В мене підошви болять од камінців, а Картуз у чоботях. Коли' б швидше вже до місця. І стомився я дуже, та й цікаво знати, де те місце, яке воно.
Навколо нас степовий сум, порожнеча, а це все вечір укрив широчезною синьою паросолею— Парасоля поволі темнішає, міняє свій колір і згодом ми вже перед собою нічого не бачимо. Де-не-де в будках блищать вогники і від цього стає легше.
Іде потяг. Далеко далеко їде потяг, наче дві жарини з печі. Жарини більшають та більшають, а тоді відразу стали, як сонячні головешки, що освітили всю залізницю, насип і з гулом, з шумом промчали мимо нас. Аж земля задрижала. Моторошно. Втома.
— Вже скоро,—сказав Картуз.—Хоч би швидше,— думаю собі. Спочити б, лягти, подумати. Мені дуже захотілось "подумати". Я вчора думав тільки про Картуза та про його хату-будку. Н зараз подумав би ще про Льолю, про цвинтар, про дрова. Льоля... Це я буду далеко-далеко від неї... Батько. Бородатий мій, блискучий батько. Мокра сорочка прилипла до спини, а він хекає, рубає круглі, міцні колоди сокирою... гляне на мене вогкими від утоми очима: "Пий, синку, буде веселіше". Як мені весело було з ним! І чого я погодився йти служити так далеко? І батька не буду бачити і... Може й Льолю ще коли побачив би. А тепер...
— Ну, молодець, ми дома.—Ми підійшли до цегляної будки, що ледве виднілась у нічній пітьмі. Коло будки широка тополя, гули дроти телеграфних стовпів, і мені стало лячно... Широкий Картуз постукав у шибку. Нам відчинила молодиця, закутана в рядно.
— Найшов хлопця? Ну, драстуй,— привіталась до мене. А Широкий Картуз зразу її запитав:
— Телята наповані?
— Та де ж, на кого ж я кину хату?—Широкий Картуз ляснув молодицю по щоці, а мені процідив:
— Ходім, покажу криницю.
Криниця була недалеко, але глибока, та й телят було дванадцятеро. І зморений, знесилений, я впав —у повітці на солому й "не думав" уже нічого, заснув, як убитий.
IV
Нове життя для мене розпочалося, як тільки в повітку упав сірий шматок раннього світла. Мене розбудив хазяїн. Він наказав — що, де і як робити. Я як сонце тільки виткнеться, телят виганяти на вал. Он туди. Пильнувати, щоб вони не пішли під поїзд—одно, і в селянські посіви — друге.
Хазяїн пішов спати.
Мені було холодно. Я горнусь у сорочку, затуляю груди рукою, трушусь. Померзли ноги, їсти хочеться ще з вечора, очі злипаються, мало спав. Стомлений від учора, наче побитий. Не все зрозумів, що наказав хазяїн. Що зробити раніш? Раніш мабуть напоїти телят.
Я взяв відро і пішов до Криниці. Тополя холодно шелестить біля криниці, розсипає зелені листочки в калюжі розлитої води. Криниця глибока, як даль, а на дні наче чорна смола ворушиться. Витягую відро й вода бризкає, хрустка, прозора, мов сталь, холодна, хлюпається з важкого відра мені на груди, на ноги... Напоїв телят. Чищу кошару.
Мало не по коліна грузну босими ногами в багнюці, а вона зеленожовта та холодна. Телята в кізяках, ляпаються, бігають з кутка в куток, бризкаються обмазують мене... А я беру на візок гній і вивожу його до великої кучі, що за кошарою.
Н як із-за зеленого обрію, наче половина розпеченої сковороди, виткнулося сонце, я розчиняю кошару й гоню телят пасти. Од холодної росяної трави мені стає ще холодніше. Цокочу зубами, стаю, зігнувшись, біля щитів і чекаю, щоб швидше сонце пригріло, Я. воно, як на гріх, половина, і половина. Це мабуть тому, що я так пильно дивлюсь на нього. Н ну, я одвернуся! І справді, глянув через кілька хвилин—уже кругліше. Я ще не дивлюся. Ціле кругле сонце виринуло з росяних трав. Уже хмари позолотило. Я довго не дивлюся на сонце. Ось я розглядаю Місцевість. Яка кумедна ця будка — хазяїнова хата! Сама з червоної цегли зроблена, а на дерев'янім даху півника причеплено. Біля будки кошара з дрючків стулена, а біля кошари свинарник, як хатка баби Яги, що ото в казці. Н тополя все шумить над дахом, трусить листочками. Стоїть оце собі все у степу широкім, як острівець у зеленому морі. Ні хати ніде, ні людей. Нж ген-ген тільки мріє друга будка. Наче другий острівець. Шумлять трави, зелені хліба, кущі диких степових дерев, а телеграфні дроти тужать. Мов товсте павутиння, густо висить від стовпа достовпа і дзвенить. Плачуть дроти, як по мертвому: ой, о-о-о-о-о-ой! Ой, тоска ж!..
— "Дроти, чого ви плачете?"—Мені було моторошно від свого голосу. Який чудний мій голос у цій дичавині. Чого ви плачете, дроти? Хто вас обижає? Замовчіть!—Я розлютувув, кинув на них дрючком, а вони задзвеніли голосно, загули дуже, заревли: гууу-о-о-о-ой!.. Ой, як сумно!.. Яка порожнеча, прірва...
Телята ремиґають, скоса бликають на мене, чи доглядаю за ними. Йдуть туди, куди не слід. Я владно погукую на них. Слухаються.
Тут сонце не таке, як у нас. Хоч воно вже й високо. В нас веселе сонце. А туг самотнє. Сидить собі між хмарами, мов золоте яйце у ватному кублі, і діла йому до мене ніякого. Хоч би їсти принесли! Або покликали... Вони ще сплять. Я вже на-ходився, стомлений, голодний.
А вчора: батько, Льоля. А колись—юнкери, скульптура...
— А куди!—телята пішли в посіви. Я біжу за ними, а вони вибриком. Над телятами дзвенів синіми крилами ґедзь; вони попіднімали хвости, побігли по степу, по залізниці. Я розгубився. І десь узявся, наче з води виринув, дядько. Одлушпарив мене батогом. Телята йому жито столочили. Я з плачем ганяюсь за телятами, а степ широкий чужий шумливий. Іде потяг. Телята стали, збіглись до купи, підняли хвости, голови, нащурили вуха й лячно на всі боки водять своїми великими шкляними очима. Я тихенько підійшов до них. Вони брикнули ногами, наче зі мною дратуються, і побігли до залізниці. Потяг зойкнув на ввесь степ і вони, мов опарені, чкурнули в степ по селянських посівах, а тоді знов збіглися до купи й побігли прямо до кошари..,
(Продовження на наступній сторінці)