— Льоля! — Це мені певно чулося. Я швидко оглядався навколо себе. Мати мене шарпнула за рукав і навіть трусонула:
— В кізяк утаскався!.. Нечиста сила! — Вона казала це у голос і люди сміялися. Щось шепталися про нас, а я оглядався.
— Мама, вот тот мальчик! — Мені аж дух забило. Перед мене йшла дама в чорному з Льолею. Льоля часто гнівно оглядалася. Який у неї чудовий голубий бант на стану. В нас у селі ні у кого в дівчат немає таких бантів, таких великих гладеньких кіс. Льоля, певно, ними пишається. Звичайно, так. Вона узяла косу в руки й поклала на плече, крутить її в руці й дивиться на мене, і теж спотикається.
— Льолінька, надо под ногі смотреть! — І не крикнула на Льолю. Льоля їй щось сказала про мене, а вона навіть і не оглянулася.
— Нє обращай вніманія, —сказала дама. Вона думає, що дві копійки — щастя, оце взяти й віддати. А тільки я всі гроші віддав матері. Боюся попросити в неї. А Льоля, певно зрадіє. В неї будуть гроші. До того я їй ще своїх дам три копійки.
— Мамо, дайте мені п'ять копійок!
— Оце сказав!.. Як дам п'ять копійок, то й своїх не взнаєш. Буду роздаваться. Он жерти нема чого. Дома он солі нема. — Навіть не спитала — нащо.
Я більш не просив. Я розгнівався Кинув торбинку на землю й побіг.
Я просив у кого попало. Сміливо простягав руку. Напросив сім копійок і очима став ловити Льолю. А її ніде не було. Почав пригадувати людей, що йшли з нами, бігав по усіх усюдах. Люди були все незнайомі. Тоді я побіг у другий провулок. Ага! Он той жебрак горбатий, що йшов позад нас, он усі жінки у чорних хустках з білими хрестиками на голові. А он і мати моя. Вона йшла тихо, зігнувшись. Сунула по землі босими ногами, що їх ледве було видно під рясною, довгою спідницею. Далеченько від матері йшла з дамою Льоля. Я хутко підбіг до неї.
— На, — сунув їй у руку сім копійок.
— Што он тебе дал? — Швидко запитала дама, і зразу жбурнула на мене копійки,
— Паршивей, оборванец! — Але я не слухав і побіг. Мене здивувало: кинула грішми, чому вона розізлилась? Коли мені дають гроші — я радію.— "Обірванець". Я глянув на себе. Я був обірваний. Широкі, довгі штани, що мати переробила з братових, були в латках. Через плече підтяжка. Кілька разів уже зв'язана синя сорочка з дірками. А ноги! Як земля — брудні, порепані. "Курчата" на ногах. Я скинув картуза й став розглядати. Нелакирований ремінний козирьок посередині був розламаний. Картуз потертий, сірий, аж рудий, колись він був чорний. Казав батько — нового купить.
Я пішов до матері. Підійшов не зразу — вдарить.
— На, понеси хоч трохи нечистий дух. Кілок уже в спині. Тільки жерти. Коли я вас у ,чорта нагодую...
Я взяв свою торбинку.
Сонце розпікало землю, дихало шумно, парко. Нам було важко йти. Дорога була довга й нудна.
Сідали спочивати. Мати лаялась, нарікала на життя й знову лаялась. А чим я винен, що гірка доля неодмінно обрала мою матір, а не даму в чорному? Чим я винен? Мати штовхає мене, шарпає. Ніяк я їй не вгоджу. І тільки обзиваюсь "чого ви?"
... Як упав синій вечір та густо почорнів — в нашій хаті жовто заблимала лампа. Тужно шарудить материне веретено, а я вже не дослухаюся до її пісень не розглядаю розмальованих стін. Я вкрився з головою щоб було темно...
Льоля. Цвинтар. Дама в чорному. Якби я був їхній. Це Льоля була б моєю сестричкою. Ось я їхній. В нових чобітках, в новому картузі йду з Льолею до школи. Льоля регочеться. Я за нею ганяюся. Вдарив її помаленьку, а вона плаче й каже: ось я мамі скажу. Вдома мати каже: не смій мені битися, бо на зиму пальта не справлю. Я буду слухатись, кажу я, і знову граємося з Льолею...
І я тону у мріях. Льоля стала центром усіх моїх думок. Вона була і горда, і гнівна, але в ній щось оте не зрозуміле для мене, щось оте дороге, приємне, що не можна бачити, не можна взяти рукою. В ній оте невідоме, що притягує до себе, манить. Оте далеке, далеке... Я засипаю і мої мрії продовжує сон.
III
В хаті горе ворушиться. Ще трохи сухарів залишилося з пасок. Погризли. Зараз мати гризе батька:
— Та коли вже ти у чорта ту роботу знайдеш? Доки ми будемо мучитися? Не сором? Крихти солі в хаті нема. Та якби хотів, то б знайшов, а то не хочеш. Все ліньки, ох, оці ліньки!
Батько важко зідхнув, мовчки одяг дрантя, взяв сокиру й пішов до міста.
Одного разу приніс хлібину:
— Знайшов роботу днів на два.
— От бачиш, бачиш. — Обізвалася мати: — якби не гарикала... Все мені треба гавкати, все мені.— Батько не перечив, наче погоджувався:
— Треба, — каже, — взяти Петра з собою. Буде складати мені порубані дрова. Все ж таки поміч.
Я з охотою! Пішли.
І коли я глянув на гору дров, що круглими колодами лежали аж до стелі, то мені не віри-лося, що батько зможе їх порубати за два дні.
— Ой, тату, коли ж це ви їх порубаєте?
— Порубаємо, синку.
Батько скинув піджака, закачав рукави, взяв у руки сокиру, і кругла колода розлетілася надвоє. Коли колода зразу не кололася, він закладав у щілину клина, тоді вона корилась, і з тріском розліталась. Я виліз на гору порубаних дров і складав рядочком поліняки.
— В кутку, синку, лишай порожнє місце.
— Нащо, тату?
— Побачиш!
І батько кинув мені здоровенну в сучках колоду, яку місяць треба було б рубати. Таких колод ми чимало ховали на спід, "у куток", і тому гора круглих колод скоро меншала. Я собі в горі. Чекаю, поки батько кине дровеняку, а батько внизу тільки: гех, гех! —і розлітаються колоди, як живі. Бідний батько. Піт річками ллється. Очі блискучі від утоми, а він гатить по голові міцної колоди. Скинув верхню сорочку. А спідня брудна, мокра од поту, прилипла до спини. Візьметься в боки, гляне на гору порубаних дров і важко зідхне.
— Мабуть, синку, ще й завтра доведеться прийти... А я мовчу. Скучно мені отут, у цьому темному кутку, а ще й завтра... Не хочеться. На подвір'ї діти граються, регочуть, бігають. Мені їх не видно, тільки чую. Весело їм. Добре панам. Самі й дров не рубають... Бідний батько... Йому осточортіло рубати, та й стомився він. Кидає "в куток" уже й такі колоди, що легко рубаються. Складав я порубані тільки в перший ряд, а в задні ряди клав не-рубані. Дивлюсь — уже не гора, а купка нерубаних дров.
Злазь, синку, спочинемо. — Батько простягнув мені руки, і я зліз. Як тут хороше, на землі. На подвір'ї видно, тепло. Сонце наче тільки сюди світило, тільки в подівір'я. І так збилося, скупчилося тут, що було надто світло й тепло. Діти бігають, їхній сміх і говір лунко б'ється об стіни, мов гумова олука. Тоді одлітає і зникає десь, тане над головами. Хлопчики в коротеньких штанцях котять ногами, величезного м'яча, бьють у нього ногами, як у діжку, а дівчатка стоять з боку і дивляться. Хотілось і мені гратись—та вони всі гарно одягнені. От якби мені такий м'яч! Треба попросити батька, щоб він купив. Купить неодмінно. А матері скаже, що подарували. Я нетерпляче чекаю на батька. Він пішов купити щось попоїсти. Я стежу за кожним рипом фіртки. Вона відчиняється і все входить то пан, то пані, то паненя... Ну, оце вже мабуть батько. — Ні, оце вже — ні! О!.. Льоля...
Мені аж моторошно стало. Ввійшла Льоля. Зразу згадався цвинтар. Дама в чорному. Дві копійки. .
Льоля мене навіть і не помітила, а може не пізнала. А мені було радісно. Як же мені не радіти, як Льоля була весела, щаслива без кінця. Грала з дівчатками в городка і струнко живо рухалась. Вона була найкраща. На зеленій блюзці чорний фартух на всі груди й на плечі, а з-заду зав'язується в косі бант — червоний, як її щоки.
Я глянув на купу непорубаних дров. Вона була така маленька. Прийде батько і зараз порубає. А мені хотілося бути ще й завтра. І нащо то було кидати "в куток". Я лізу й хочу скинути кілька колод. Коли це рипнула фіртка і ввійшов батько. Сіли їсти. Батько розломив пополам капчонку.
— Що тобі синку — хвоста чи голову?
— Голову. — Тоді батько виймає соточку й хилить. Лишив і мені трішки.
— На, синку, веселіше буде. Отак.. Зразу, зразу. Витрись. Хліба бери. Капчоночки. О...
І справді веселіше стало. Я навіть сміливий став. Вийшов із сарая, і прямо до дітей. Хлопчиків уже не було. Грались самі дівчатка.
— Льолю, драстуй. — Всі зареготали. Льоля почервоніла й одвернулась.
— Он ненормальний,—сказала одна, що так само одягнута, як Льоля.
— А я тебе знаю, — кажу я Льолі. Льоля крадькома кинула на мене сивенькі очі:
— Ну, і что же із етого?
— Откуда он тєбя знаєт? — спитала круглолиця з білою довгою косою.
— Синку, — гукнув .батько. І я поліз на гору. На подвір'ї чувся дзвінкий дитячий регіт. Батько хекав і гатив сокирою, а я складав дрова на горі і нудився.
Ввійшла товста жінка з двома бородами. Нижня була м'яка і гойдалася від кожного її руху. І коли вона нахиляла голову, то борода була особливо велика, наче там під шкірою заховано впоперек половину товстого бублика. Дві бороди весело оглянули гору порубаних дров.
— Замечательно! Ви машина, а нє человєк, — сказали дві бороди батькові. Батько радісно усміхнувся собі в бороду.
— Стараюся, — каже він, — хочу на соточку заробити в барині.
(Продовження на наступній сторінці)