Я ліг на чорну канапу, вкриту білим простирадлом. Вона встає із-за столу з міцно стуленими губами, тримаючись однією рукою за брошку, дивиться кудись убік і йде до мене. Бере мою руку в свою і трохи думає. Вона дивиться кудись убік і думає. Я дивлюся на профіль її обличчя і з острахом думаю: ось зараз вона повернеться до мене всім своїм лицем, і я не встигну освоїтися з своїм становищем… Мені подобається її майже римський ніс. Вона з профілю велична й дужа. Ось лице повернулось. Чорні глибокі очі. Вона дивиться на мене, її рука поволі піднімається і торкається мого чуба. Я не міг довго дивитися в її очі і заплющив свої.
– Повіки ваші важчають. Згуки, що навколо вас, вас не турбують. Вони пішли від вас далеко, далеко. По всьому вашому тілі проходить приємна втома. Вас охоплює дрімота. Вам приємно тут відпочити, відпочивайте. Засинайте. Спіть. Спіть. Засинайте!..
Мені робиться легко й приємно. Мені хочеться взяти її руку, що тепло лежить на моєму чолі, ніжно любляче пригорнути до своєї щоки, до шиї, але я навіть не смію поворухнутися. Мені стало легко й приємно. Я засинаю.
Я себе яскравіше пізнаю. Я пізнаю де я. Я вулицею Революції йду додому. Я йду додому. І в моїй уяві виразно стоїть постать лікарки. Я люблю її, вірю їй і роблю так, як каже вона.
Вона сказала не пити.
І я не п’ю.