– Первой туз, сей єсть Бог, кроме нєго нєт другого во всєй вселєнной. Двойка ето нєбо та земля. Тройка – означаєть воспомінаніє Святой Тройці – Бог Отєц, Бог Син та Дух Святой. Четвйорка – воспомінаніє четирьох євангелістов: Іоан, Матвій, Марко та Лука. П’ятьорка означаїть п’ять мудрих дєв. Шостака – ето сємєйство Ноя, оставшеєся послє потопа, от которого проізошлі люді. Семйорка означаєть, что Бог сотворил все в 7 днєй. Осьмака – ето снятіє со креста Христа Спасітеля нашєго. При положенії во гроб било восєм душ: Іоан Богослов, Нікодім старєц, Іосіф, Марія Магдаліна, Марфа, Лазар і двє сестри Лазаря. Девятка – ето дари Духа Святого: любов, радость, милосердіє, вєра, іскренность, кротость, воздєржаніє, милость і смиреніє. Десятка ето називається 10 заповедей, даних Мойсею на горє Сєнайской для познанія Бога і самого себя, а валєт – ето тот самий глупий, котрий привйол меня к вашему благородію. Краля – ето восточная роза, первая царіца, а король – основатель Росії. У всєх картах чотирі масті сіє означаєт – чотирі страни свєта: восток, юг, сєвєр та запад. В колодє 52 карти, ето показуєть 52 нєдєлі в году. В колодє 365 очков – ето 365 днєй в году, кромє високосного.
Охвіцер конешно удівілся такому острому отвєту, щедро награділ матроса і випустіл єго на свободу за такоє остроє понятіє в картах.
– Перепишіть і дайте мені. А тепер хлопці – грай, – гукнув редактор.
– Да… Всяка вещ… – сказав Василь Євменович, наливаючи чарки самогоном.
Сьогодні вранці мені болить голова. Ні копійки грошей немає. Нізащо похмелитися. Коли встаю, стає нудно і туманіє в очах. Я лежу. Біля мого ліжка на стільці куча листів від молодих поетів. Ці листи приходять, і я їх не розпечатую, бо завжди п’яний, а треба було б поодписувати. Назбиралося цих листів чимало. Ось я зараз почну їх читати. Я майже наперед знаю, що вони пишуть, але все ж таки треба прочитати. Ой, кольнуло в боку. Це я певно неправильно лежав. Та й у грудях щось болить, і в’язи. Де я вчора був? Пам’ятаю… Журналіст… Повії… А що як сифіліс? А де я ще був? Нічого не пам’ятаю. Я взяв найбільшого конверта, розірвав і читаю:
"Шановний тов. Голото, вибачте, що турбую. Я сам селянська дитина, зовсім неосвічений, прагну до сонця, до освіти. В мене надхнення, я б все своє життя віддав би за поезію. Прочитайте мої вірші і скажіть, чи годяться. Приділіть їх до якої-небудь редакції. Напишіть мені листа, укажіть на мої хиби, та як писати вірші, чи є в мене талан, надішліть мені літератури про поезію і якщо можете карбованців 5 грошей. Допоможіть мені, не заривайте мого талану в землю. Не вбивайте мого хисту. Читав ваші твори, дуже мені подобаються ваші твори. Я ніде кращих за ваші не читав. Глядіть же, видрукуйте мої вірші та вишліть грошову допомогу. Я закоханий у вашу творчість.
З пошаною Степан Огнекриленко. Кобиляки".
Читаю його вірша:
Сонечко зійшло,
А ніч ще не розійшлася.
Вперед до бою все село,
Вже правдонька знайшлася.
Боріться всі за волю,
До правдоньки іди,
Хай згинуть враги волі,
Проклятії пани.
Розриваю другого конверта.
"Дорогий Петре, (на ти) це вже пишу до тебе десятого листа й ніякої відповіді. Ти не звертаєш уваги на мій талан. Це з твого боку не красиво. Я страдаю, я мучусь ночами пишу, а тобі навіть важко сказати пару слів, може моя праця і даремна. Чи годиться моє писання куди чи ні. Ти якби знав (мене коробить оце "ти" зовсім незнайомої мені людини) як важко самотужки вибиватися в люди…"
Я дальше не читаю листа і читаю вірші:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині.
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині…
Нічого собі талант! Не посоромився чорт переписати у Шевченка. Цього вірша Шевченко написав ще 1847 року. В Орській кріпості на Оренбурщині. Читаю ще одного вірша:
Село і серце одпочине,
Село на нашій Україні…
– Іди ти к чортовій матері! – вигукнув я вголос. – Що ти гадаєш, дурню, що я ніколи не читав Шевченка? Ідіот ти паршивий, плагіятор нещасний! – і лячно мені стало від свого голосу, і соромно. Якби хто з боку почув, то подумав би, що я збожеволів. Я трохи подумав, а потім прочитав кінець листа:
"Ти ж, Петре, пиши негайно відповідь. Як не даси відповідь й на цей раз, то я кидаю зовсім творити й вина паде на тебе, бо ти не схотів допомогти мені.
Олексій Сонцедар. Херсон".
Читаю третього листа:
"Многоуважаємий Голота, вибач за безпокойство. Я сам син села і люблю поезію. Оце останнього листа пишу тобі, більше не писатиму. Як не одержу від тебе поради, то повісюсь або втоплюсь. Не можу я жити без творчества. Хочу бачити його напечатаним. Скоріше печатай і шли гонорар.
М. Огнечервоний".
Читаю вірша:
Стоїть гора червоная,
А під горою гай,
Червоний гай густесенький,
Оце комунський рай.
Я в думці послав Огнечервоного к чортовій матері й розірвав четвертого конверта.
"Любий Петро Голота, я вже не маю сил писати вам листи, гадаю приїхати сам. Цими днями приїду".
Я далі не читаю листа й бистро пробігаю очима по віршах, щоб пізнати хто ж до мене приїде:
Я проти старого рижиму,
Я за радянський іду край,
Отак і ви товариші,
Кажіть за волю всі у рай.
В мене ще більше розболілась голова. Читаю кінець листа:
"Всі в нашому селі кажуть, що в мене великий талан. Та й я так думаю. Дивуюсь, як ви не звернете на мене уваги. Приїду, побачу, що ви скажете – чи писати мені, чи ні.
с. Оджамка, на Зінов’ївщині. Іван Голосний".
Я шпурнув усі листи, навіть непрочитані, додолу, вкрився з головою й лежу. Якось заснув. Сниться мені, що за мною хтось женеться. Ось-ось упіймає. Побачив річку з жабурінням, з гнилою водою і поринув у неї, щоб мене не побачили. Купаюся в тому багні з головою і дихаю, а воно ж таке зелене, з жабурінням, і противно мені. Хтось мене схопив за ногу, підняв і вже кидає з височезної скелі в безкрає море. Я замахав руками, ногами й полетів. Лечу, лечу над морем, але ось сідаю. Ось, ось море. Втоплюся. Ух…
Прокинувся я. Передо мною стоїть Василь Євменович і сміється своїми голубими очима. Яке щастя, який я радий… Та ще з пляшкою самогону.
– Дякую безмірно. Лийте швиденько, бо ніяк не встану. Наче хворий кілька місяців.
Випив я. І ось я вже сиджу за столом з Василем Євменовичем. П’ємо, співаємо, розливаємо в розмовах, у піснях річку радости.
– Я ось, Петре Івановичу, приніс оте сочиненіє переписане, що ото колись розказував. Насилу зібрався переписати. Все ж ніколи, бодай його… Сядеш, приміром, писати, а робота стоїть у подвір’ї, в полі. Всяка вещ знаєте…
Я беру його папірці в руки: "Путішествіе руського матроса" і "Як дід Бидрій свою кобилу шукав". В кінці обох творів підписано: "сочіненіє єто составіл Василий Євменович Мартиненко".
– Це, – кажу, – треба зараз до редактора. Гаразд?
– Гаразд.
І ми йдемо до чорнявого редактора в ковбойці й не застаємо його. Попадаємо до пивної і засиділись у ній до ночі. Потім я десь розійшовся з Василем Євменовичем і опинився в малюсінькій конурці-хаті якоїсь повії; вона взнавши, що в мене немає грошей, виштовхує мене з хати. Я огинаюся, вона б’є мене кулаком у лице і горланить, що є сили. Я схопив табуретку й жбурнув нею на повію, але вона відскочила, й табуретка полетіла кудись у темний куток, чи в сіни, чи на веранду у щось темне. Прийшли два міцні дядьки, надавали мені міцних стусанів, вивели мене у якийсь темний провулок, обшарили всі мої кишені, потім тусонули мене так, що я зарив у землю носом. Пішли. Згодом я підвівся. Я ледве йшов. Я почував себе хворим. Все в мене боліло, щеміло, наче по мені проїхало кілька автобусів. Я вибрався з темного провулка на освітлену електрикою вулицю. Зажурений іду вулицею. Мені важко й сумно. Ходять люди, сміються, радіють, розмовляють, оті щось обговорюють, ті йдуть і тихо шепочуться. А я наче тільки що виліз із того світу. І треба ото мені пити. Які щасливі люди, що не п’ють. Але й я міг би не пити. Я от візьму та й не буду пити. Я знаю добре, що горілка це злодій, що викрадає мою свідомість… Ось візьму й перестану пити. Я пізнаю, де я. Це я вулицею Революції іду додому.
Приїхав до мене із Зінов’ївщини молодий поет Голосний. Привіз кілька зошитів своїх віршів і ось вже кілька годин підряд читає мені їх, аж я стомився слухати. Всі вірші погані, не годяться, у поета ані крихти талану. Я серджусь. Мені хочеться сказати: кинь к чорту читати своє барахло і забирайся звідси під тринадцять чортів. Але нічого не кажу і слухаю його бездарну писанину. Слухаючи його твори, одягаюсь, готуюся йти з дому. Може, догадається і перестане читати. Але ось я вже одягнений, сиджу, а він далі читає. Я дивлюсь на його величезне лице, на жовтого сіряка, на чоботи, як два паровози, і мені нудно. Йому ще вчитись та вчитись, він навіть не закінчив сільської школи, і неписьменний, і бездарний, але я на кожний прочитаний вірш кажу, що вірш гарний і талановито написаний. Тільки от мова та…
– Та то нічого, то ви виправите, обробите, – сказав упевнено Голосний, розвертаючи п’ятого зошита.
"Та це він певне готовий читати цілий день і цілу ніч? Людина ні на крихту не подумає, що мені ж пора обідати, а я ще й не снідав, бо прийшов же він і зразу ж почав читати". Це я думаю і мене бере зло.
(Продовження на наступній сторінці)