На покрову7 звичайно виходить строк Артемові у чабана. Повісить байбару у повітчині — до тієї весни, по обіді удвох з матір'ю возиком з'їздять до розправи за заробітком, влаштує інші свої справи. І вже вранці другого дня вішав торбинку через плече і йшов до школи.
Трудно спершу доводиться — треба наганяти пропущений цілий місяць. Цілими днями, бувало, просиджує хлопець над книжкою. І за які два-три тижні наздоганяв товаришів. Тепер полегшало. Уже вистачало часу і на уроки, і на гульню з товаришами, і на кузню.
Дня немає, щоб пропустив, не побіг хоч на часину. А інші дні, то просто неначе найнявсь,— тільки пообідає після школи й книжки не виймає з торби, уже подався. Чиста біда матері: зашмарується увесь, не доперешся. А що зробиш! Звик змалку, навчився дечому в батька, а тепер скажи, а він у відповідь: "А що ж, коли роботи хоч завались. Один на всю школу, що тямлю, та й струмент під руками". Тому ковзана, мовляв, полагодити — тому черенка до ножа, а оце, відколи війна з японцями — на рушнички (що сіркою з сірників стріляти) попит великий. І хіба ж можна одмовити товаришеві? Інші дні й пообідати після школи гаразд ніколи хлопцеві. Мерщій витягне з торби, з-поміж книжок, нову якусь чергову роботу, за шапку та й з хати. І вертається аж увечері разом із батьком.
Бувало, і батькові мати пожаліється:
— Хоч би ти сказав хлопцеві. Бач, сорочку вчора надів, чи видно? Свитину ось чисто біля горна поприсмалював.
Якщо в доброму настрої батько, то на це тільки скаже:
— Що ж ти хотіла? Наука даром не дається!—Інколи й дорікне-таки синові, а то й вилає, а більше нічого. Одного тільки разу...
Було це різдвяних свят. На свят-вечір , як це бувало кожного року, учителів Павлуша — молочний брат Артема, приніс тьоті Катрі кутю. За вечерею розмовляли про те-се, а потім, якось до слова прийшлося, похвалився Павлуша, які ковзани в подарунок прислав йому дядько Сава Петрович з Києва, "снігурки" звуться. Артем зацікавився, що воно за "снігурки".
— Дуже гарні! Залізні всі, і не треба їх до чобіт мотузками прив'язувати. На гвинтах зроблені.
— Як на гвинтах?— у Артема аж очі спалахнули. Але Павлуша не міг до пуття пояснити.
Артем задумався. І весь час уже потім сидів мовчки, видко, ламав собі голову над загадкою — незвичайними ковзанами.
Після вечері став збиратися Павлуша додому. Обдарувала Катря чим було гостя,, обв'язала башличком на мороз. А Артем і собі свитину на плечі. Мати здивовано:
— Куди ти?
— Та... я зараз!
Виявилось потім: ходив з Павлушою аж у школу, ну, певно ж, на ковзани роздивитися. Але як не допитувалися, сам не признався, чого ходив. І взагалі небалакучий був та дуже заклопотаний. Навіть і спати лігши, вкрився рядном з головою і довго крутився, поки заснув.
Другого дня Катря витопила раненько й зібралася до церкви.
— Ви ж тут глядіть мені,— наказувала Артемові та Ори-сі, що самі зоставалися вдома: батько теж кудись уже пішов з дому, а Остап пішов до худоби поратися (цієї зими за строкового служив в економії).— Не гарцюйте!
— Отакої! Що ж це нам, первина?— сказала Орися.
— Ну от і добре,— всміхнулась мати.
Але вернулася з церкви, на поріг та й остовпіла. "Ой матінко!" Увесь припічок, що вчора тільки прибілила, чисто як є залитий борщем. Мокра була й долівка біля припічка.
— Це ще я, мамо, й прибрала. А то було!— похвалилась Орися.
— Хто ж бо це?
Дівчина знизала плечима й несміливо глянула на брата. Мати до нього. Признався Артем. Залізячку треба було розплескати, ну, поклав у жар. А потім кинувся виймати рогачем, а горщик якось і перекинувся. Ну й було йому! Що вже лаяла мати, попало й прута трохи. А то — саме зайшов батько в хату. Мати й пожалілася: ради такого свята ковзани захо дивсь майструвати! "Пообідали борщу з м'ясом!"
Батько хмурий мовчки зняв пасок із себе і вперше відшмагав Артема Ще й потому журив:
— Не малий уже, в школу ходиш, а отаке чиниш. Хай, значить, мати струже та знову маже. Мало ще вона руки на вас натрудила'
Не вдалися святки Артемові. Кілька днів ходив як прибитий — смутний і винувато-тихий. Але ж першого робітного дня після свят, як батько пішов до кузні, Артем і собі за ним слідом. Не знати, як вони вже помирилися там, а тільки три дні зряду хлопець пропадав у кузні: стругав, кував. І таки домігся свого (дещо, правда, і Лаврін, батьків підручний, йому допоміг). І от одного вечора просто з кузні вийшов на ковзанку на став до хлопців з новим ковзаном.
Пізніш увечері, вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина, його пізнати й оддалік не важко: цілий хвіст за ним хлопчаків, а спиниться — обступлять. Помітив і Артем батька на греблі.
— Тату, ось гля!— розігнався й на одній нозі переїхав через увесь став. Під берегом постояв, піджидаючи батька, нехай порівняється га й знову — звів руку і ще переможно вигукнув:
— На гвинта ах!
"От бісова дитина!"— всміхнувся батько тепло. І так уже до самої хати — то сходила усмішка з лиця, то набігала. Потім і в хаті. Помивши вже руки, сів у кінці столу (Катря поралась біля печі., сутінь у хаті), мовчав-мовчав і знову для себе самого несподівано
— От бісів хлопець!
— А хіба що?— насторожилась Катря.
— Та ні.— І помовчавши трохи:— То я подумав собі, що якби було за що зачепитися, чоловіком би можна Артема зробити. З такою головою та упертістю й до техніка б доскочив. І І,с іменно.
Катря тільки зітхнула. Юхим знову помовчав хвилинку іі погодився з нею.
— Атоgt;к, думай не думай, а вище себе не плигнеш.
І все ж довго ще й потім не кидав Юхим думки про це. Лж поки сама не випала з голови — не до того було.
Що не день, то все тривожніш ставало на слободі. Недобрі вісті приносили газети з Далекого Сходу, з війни. Тривожні вісті летіли і з міст. Отож іще по різдві9 зразу — про розстріл робітників у Петербурзі перед царським палацом, про забастовки по заводах...
А на масницю10 Федь був приїхав у гості. Навіз газет якихось нових — заборонених, не тут і друкованих, у Росії, а за кордоном, але ж їхні-таки — робітничої партії. Багато розповідав і сам — про війну-таки ж, про оту подію страшну 9 січня11, про робітничі страйки, про заколоти на селах... Три дні, що пробув він у Вітровій Балці, отак і "прогуляли" день у день: щоб на знаки не датися поліції, зберуться в Цигулі чи й у них, ніби на гулянку; дехто з економічеських строкових, з бідноти — Невкипілий, Дудка Панас, сусіди Скоряки Мусій та Євмен, та й почне ото Федь. Розумний чоловік! Про їхнє селянське життя говорили багато. Що от треба і їм з робітниками разом іти — революцію робити. Щоб царя скинути, за демократичну республіку. Щоб землю собі поміщицьку забрати...
І почалося з того...
А тут і весна саме — парує земля, сіянка підійшла. Тільки й розмов, що про землю. Навіть цього року й заробітчани довго не виряджалися з дому,— все огинався народ. Уже й зелені святки12 минули, це ж у степах косовиця підходить, а не йшли. Все ждали чогось та одно до волості чи в школу до Макара Івановича бігали,— що воно там у газеті. Але в газеті про землю нічого не було. То отак поколотились та й вируши-ли-таки.
Затихло на слободі. Але ненадовго...
IV
Перші од ключів заробітчанських одбилися й вернулись на село Муха Іван та Прокіп Невкипілий. В обох торби за плечима, з косами обидва — заробітчани ж, так їх і до хати не пустили — на греблі біля млинів обступили мужики: та що? та звідки? та чого?
Низенький, сухорлявий Муха Іван аж навшпиньки спинається, витягає маленьку птичачу голову, як перед льотом, розмахує руками, наче крилами, і голос його зривається на високій ноті кигиканням. Невкипілий — цибатий, як чорногуз, мовчазний, на кісся сперся і хмуро дивиться крізь водяне, райдужне од сонця млинове колесо на економію. Мужики й дух притаїли. А з-під ніг з-під греблі рветься, шумить водоспад, і Мушині крики в шумі тому — кигикає чайка. Хмурі й мовчазні стоять у колі мужики, юрба росте, од потоку — білили полотно — поприбігали жінки, привалили од кузні селяни й коваль. А Муха, білогрудий — в розстебненій чорній свиті, усе зривається, а не полетить ніяк, тільки кигикає. Коваль пожадно й нетерпляче затягся цигаркою й кинув: "А пропустіть!" І розступилися чоловіки дати йому дорогу в коло. Він підійшов з-за спини й поклав Мусі руку на плече:
— Годі, Мухо, дзижчати. На, закури та розповідай усе як є до ладу.
Муха довго крутив тремтячими пальцями цигарку, тим часом хтось викресав вогню, і, закуривши, він став розповідати.
(Продовження на наступній сторінці)