Тієї ж весни й віддали Остапа в економію в погоничі на всю сівбу. Трудно було малому. Цілий день по грудді, воли неслухняні,— так уже нашмагають руки налигачем за день! Борона важка, а нива пиріювата — не раз на гони треба підчищати борону — накрекчеться за день! Увечері ледве при-чвалував додому, зразу ж падав і спав як убитий. І навіть удосвіта потім добудитися було важко його. Зведеться заспаний і стомлений з учора. Та робити вже нічого — треба. За батіг і з хати.
Тієї ж весни довелося й матері вперше з сином удвох на степ виїздити. Узяв був коваль на півдня волів економічесь-ких (відвернуть із строкового або Катря одробить)—ниву свою впорати. Та самому ніяк було з кузні, то й вирядив матір з Остапом.
День був сонячний і погожий. Дзвеніла блакить безліччю маленьких дзвіночків. Парувала земля, як широкий лиман обабіч дороги. В мареві тремтіла синя далечінь, і високі могили ген-ген край Великого шляху, і сірі скелі — старі ожереди по князівському лимані, як високі могили.
Мати йшла спереду урочисто, з одкритим під вітер лицем. Оглянеться — позаду воли в плузі, а поруч Остап, пустив воли і сам іде та тільки погейкує; стане, підожде, цьвохне батогом і знову сам собі йде спереду — воли слухають. Хлюпнеться в материних грудях радість, і ще вище зведе голову.
Катря аж зійшла з дороги, і сама не помітила як, і йшла борозною понад панським ланом, неначе розміряючи його широкими кроками. Біля звороту спинилася й підождала Остапка. Але він і сам знає, що треба повертати отут. Собнув на воли певний — навіть і за налигача не взяв. Воли слухняно звернули "соб".
— Ой хліборобе мій, отакий малий!— Тепла ласка налляла очі материні. Хотілось щось сказати синові радісне. Довго не знала що. Одстала й пішла за плугом по дорозі мовчки. А раптом:
— Остапе, аж дивно мені — отак тебе воли слухають! Остап і не оглянувся. Сказав поважно:
— Слухають, бо цілу ж ось весну ними й роблю.
І матері любо, що він отак поважно це сказав, як дорослий. Іде за плугом тихою ходою, і мариться їй, що йде біля волів її Остап уже вусатий, уже й жонатий, може. І свої воли веде в плузі, і на свій ланок — на колишню панську землю. А вона, стара, йде за плугом не орати, сам Остап оре, а просто глянути на ниву, і зараз додому вернеться. А дома — достатки, нова хата простора, за хатою яблуні цвітуть білим цвітом, біля призьби, проти сонця, онуки малі. І не треба їй, старій, іти за воли тиждень мазати — свої воли. А от хіба на город вийде з онуками. А в березі за ставом кузня громадська — кує син із сивим батьком. І Орися — дівонька, полотно в потоці білить — кує, як зозуля...
Остап спинив воли й гукнув весело:
— А оце й наша нива!
Нива таки їхня була — знає Остап, бо колись був з матір'ю влітку. І знає, що півдесятини в цьому клапті, а як ногами міряти — сімнадцять пар ступнів торік улітку було. Вона, їхня. Але не звернув чомусь на стерню. Покинув воли на зворотах, а сам увійшов у борозну і глянув уздовж на довгі гони. Потім тихо пішов обніжком, як чорногуз, кумедно широко ступаючи. Мати гукнула від плуга:
— Що ти там, сину, міряєш?
Ні слова, домірив до борозни і, вже як підійшов та взяв за налигача, сказав, на воли гейкнувши:
— Проміряв, чи хто не ворався.
Дома за вечерею хвалилася мати, як їм було в степу, і за межу не змовчала — як Остап проміряв.
— Чи бачили таке!— сказав батько і, помовчавши, додав:— Готовий хлібороб, одним словом.
Потім глянув на Артемка із батьківською ласкою, і знову тихий усміх у вусах:
— А ким же ти будеш у нас?
Артем смачно сьорбнув із ложки, шмаркнув носом і нічого не сказав, тільки всміхнувся до батька сірими очима.
— Нехай іще росте,— мовила мати.
Та це була не її самої думка, це говорив і батько, бувало. Восьмий Артемові пішов,— малий іще, хай росте. А затим і школу закінчить (вже одну зиму проходив), підросте ще трохи, тоді й видно буде: чи в землі копатися, чи в кузні.
Грамота ніде не пошкодить.
Коваль був чоловік розумний. Сам був неписьменний і дуже жалкував з того. Завжди і скрізь неписьменність прикро давалася взнаки. Та й оце тепер однаково. Чи газета попадається, чи книжечка — біда неписьменному. Сам як сліпий, а дати, щоб хтось почитав,— нікому ж. Добре, що хоч Петро Цигуля — товариш, письменний був, та й учитель — хороша людина. Ото в нього в школі довгими ночами тільки й розвиднялось Юхимові: Макар Іванович і почитає для. гурту, і розжує. То ж він підбив Юхима й хлопця до школи віддати. "Неписьменний — як сліпий,— каже, бувало.— Що хліборобові, що робітникові грамота — як очі". А коваль сидить задуманий, тільки головою похитує: "Правда твоя, Макаре Іваповичу". Та й віддав хлопця. І сам пильно стежив за Артемо-вою наукою. Бувало,, вечорами, коли хлопець при каганці пріє над складами: "О-сиа-са — оса",— батько аж зведе голову від роботи й гляне гордовито на жінку за гребенем, аж підморгне їй —чула? А до сина тоді: "Молодець, Артеме, учись, старайся, буде й світ тобі — не як нам, темний та тісний, а буде ясний та широкий". Сам і посилав у школу, і дома роботою не завалгював. Краще сам того півмітка змотає, хай за книжку сяде. Щоправда, влітку байдики бити синові не давав: був Ар-тем за підпасича у громадського чабана діда Мокія.
Спершу не з якою охотою пішов був Артем до отари. Але скоро звик і до овець, і до степу, де пасли, і до діда-чабана. Трудно було з досвітку до смерку все на ногах: на вигорілій толоці вівці голодні,— тільки присів, а вони вже й у шкоді.
Трохи легше було після жнив. З толоки тоді згонили отару на стерню й степом ганяли аж до Великого шляху. По шляху ще пастухи хуторянські пасли, більше товариство було. Але й не це йому,— край шляху могили, а одна найвища. Як злізти на неї та глянути навкруги — який же світ широкий! І чотири шляхи в світ отой — на перехресті могила. По одному ген-ген сивіє ліс за Вітровою Балкою (села в балці й не видко); за лісом, чув Артем, широкий Дніпро, за Дніпром — той невідомий берег, і там теж живуть люди, і теж — степ і села. Оглянутися на схід — дорога повилася вниз, у долину; в долині розкидані хутори й далеко-далеко, як у тумані, мріє князівський цукровий завод біля станції і тополями обсаджений маєток поміщика Галагана. А Великий шлях — невідомо: із степової далини виходить із-за обрію, в далині степовій за обрієм і губиться. Широкий світ! І скільки в ньому див! Якби піти й піти... Але тільки зітхне хлопець: не можна піти — вівці, та й що ж він буде їсти? Є в торбі — стане до вечора, а далі? Ні, хай уже як виросте...
А тим часом задовольнявся хлопець і тим, що само просочувалося з світу того і пропливало перед очима Щодня з ранку до ночі по шляху їдуть та й їдуть люди,— то таки свої селяни, а то й дальші (по одежі знати). їдуть ярмаркові купці, везуть дошки з міста. (Артем уже знав, що є тартаки такі великі в місті, а ліс туди плотами по Дніпру литвини сплавляють) ; проїжджали цигани в своїх халабудах, проходили прочани, старці, заробітчани. І саме близько Чумакового хутора під старими вербами, на шляху біля "казьонного" колодязя, привал, бувало, роблять. Отут уже хлопцям дива на повні очі. Та ще коли це в обід (вівці стирлуються)—підійдуть хлопці до валки, постають та й годинами мовчки простоюють, тільки з ноги на ногу переступаючи, уважно пильнують за кожним рухом, кожне слово ловлять. Іноді не часто, але бувало, що шляхом проносились на баских конях з дзвінком під дишлом чи під дугою пани з начальства в "золотих" ґудзиках, з кокардами. І просто пани — без дзвінків, у блискучих фаетонах, з панями під зонтиками. Ці тут майже ніколи не спинялись,— хоч би коні напоїти. І щоб роздивитись на них, треба було спершу бігти їм навперейми, а вже як рівнялись, щодуху мчати поряд. Цікавий шлях!
Щодня потім було про що Артемові розповідати дома за вечерею та з чим чіплятися до батька з розпитуванням. Коли батько не дуже зморений, не заклопотаний дуже нічим, такі розмови не кінчалися за столиком. Ще й після вечері пересяде батько на призьбу, скрутить цигарку — та й ще гомонять.
А е про що: немало батько прожив, немало й світу бачив. З дитячих літ, залишившись круглим сиротою, уже на свій хліб пішов. Найми — по хуторах за пастуха, потім у коваля підручним, потім — ішли на заробітки люди і він з ними подався в світи... Де тільки не був! Робив у шахті, в порту вантажником, служив по німцях-колоністах, по економіях... Чого-чого тільки не розповідав, бувало, хлопцеві з своїх мандрів по світу. Та все цікаве таке, аж дух затаїть Артем у батька біля колін, не ворухнеться.
— Що, заснув, сину?
— І не думаю, тату. Та я такий — хоч до півночі!
— О, за це молодець!— похвалить батько.— Отакий і рости, сину, цікавий до всього: життя треба знати. Може, колись і тобі доведеться, як мені замолоду, у світ піти, то щоб ішов не як у темну ніч (отак, як мені довелося, ніким не навченому), а вже з наукою батьковою,— сміливо! Ну, а тепер і годі на сьогодні. Спати треба.
Замовкнуть. Але часто буває, що й потім довго ще не засинає хлопець, думає про розказане батьком. Та й засне — отакі сни бачить: невидані міста, моторошні підземелля шахт, море й пароплави в порту.
А на ранок ізнову те ж саме: отара, степ. Великий шлях, і нові враження, і ще більше хлоп'яча цікавість.
(Продовження на наступній сторінці)