Мати божкала і хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя і притихла. А в голові думки пензлями малюнок малювали. Ніч у степу... Громи... У гречці у самій сорочці він лежить. А навкруги — степ, голий, німий... Малюнок фарбами. А потім блекнути став чи дощем затуманило. Сіро... тьмяні крапки кіп...
Заснула.
А кинулась — дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хаті поночі й тиша. Десь далеко-далеко загриміло і стихло. А під вікном осики шепотіли стомлено.
Батько роздягся і ліг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. І чує — мати раптом спитала:
— Що це ти швидко так вернувсь?
— Нічого не вийшло, — утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далі став пошепки розповідати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, — військо назустріч. "Хто такий? Куди серед ночі?" І завернули. Ще добре — викрутились. "Хотіли, мовляв, до дощу снопів привезти". Ну, і відпустили.
— Та як же воно тепер буде?
— Завтра поїдемо. Вдень.
— Що-бо ти "вдень"! — занепокоїлась мати.
— Удень іще безпечніш, як в отаку ніч. Повна слобода солдатні. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах і перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову підвела і вухо до батьків наставила. Батько почув.
— Що ти, Оксано?
— Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
— Та вже ж не кого, — і додав ласкавенько: — Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати — всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо:
— Оксано, ти ще не спиш?
— Ні, тату. А що таке?
— Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась?
— Ні, ні, — похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. "Добре, що хоч поночі в хаті", — подумала і спитала: — А що таке?
— Та... нічого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде говорити про чоловіка в гречці.
— Мусій до пана в маєток почимчикував, — по довгій мовчанці сказав батько. Мати промовчала. — А ти кажеш—"випросив копи". Одробляти пішов.
—Одробляти? — не зрозуміла мати. — Що ж він уночі?
— Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові—вечірній рапорт!
— І що-бо ти кажеш! — навіть обурилась матії.
— Оте, що ти чуєш!
Уранці, тільки-но схопилася з ліжка Оксана, — мерщій до матері:
— А що, татко поїхали вже?
— Ні, не поїхав, дочко, — зітхнула мати. — Вигнали в підводи Грицька. Та й хіба тільки Грицька?
— Ну, а що ж тепер буде? — занепокоїлась дівчина.
Мати заспокоїла її. Уже коли батько взявся, то не залишить його напризволяще. Пішов у Кацаївку, до родичів. У них візьме підводу.
— А ти, донечко, тим часом вигонь мерщій. Оце я злагодила харчів йому.
Саме до хати зайшов дідусь. Од себе ще дав Оксані кисет з тютюном, може — курящий.
— Та обережненько!
— Ну, а то ж як?!
Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двір гнала, погукала Марійку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марійка не гнатиме зараз.
— Мати не пускають, — ніби виправдувалася вона. — Звеліли на городі до обід пасти. Мокро й холодно, кажуть.
—Та холодно, — сказала Оксана і додала з наголосом: — А комусь не тільки холодно зараз, а ще й голодно.
Марійка зрозуміла, на кого вона натякає, опустила очі. А все ж запитала:
— А ти несеш йому?
— Авжеж несу.
Марійка оговталась уже, підвела очі:
— І я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали...
— Мати узнали? — аж пополотніла дівчина. — Хіба ти сказала?
— Побачили вузлик мій та як пристали! Ну й мусила... Ой, було ж мені! Навіть били.
— За що? — вкрай здивувалась Оксана.
— Коли він з-під арешту втік, кажуть, то як дізнаються денікінці, що ти йому їсти носила, хату навіть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
Од Марійчиних слів Оксані аж у грудях похолонуло. Але страху свого Марійці не показала. Пересмикнула плечем і мовила удавано байдуже:
— Ну! Це ж як дізнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як учора. В сто разів обережніша буду!
Крутнулась і побігла вслід за коровою.
Було голо і пусто в степу. Пляміли копи разками, вітром розкуйовджені. Поміж кіп де-не-де бродила худоба. А ген і та гречка рудіє смужкою. І біля неї хтось ячмінь, мабуть, докошує.
От не щастить! Це ж зовсім близько од гречки. Ніяк буде і їсти йому понести.
Запечалилася Оксана.
Пригнала на місце і стала біля кіп замислена. Дивилась на косаря. Ні, побачить. Побреде вона у гречку, а він догадається та за нею: а що тут таке? Ні, краще підожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
Стояла біля кіп, а торбинку й пляшку в руці напоготові держала. "Якщо, — думала, — шмиг у гречку, мовби за перепілкою. Оддасть і назад тоді. Ось-ось тільки він ручки дійде та одвернеться".
Враз очі скосила — та так і похолонула вся. Од могили — гін двоє всього — неслися три вершники. І сюди просто.
— Невже сюди?
Під’їхали до косаря, покрутилися — про щось питалися, мабуть. Потім один крикнув щось, і скачки — ой, горенько ж!—у гречку влетів. Пробіг одним краєм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув і рукою махнув. Ті два кинулися до нього.
В ту ж мить Оксані на голову наче гора звалилась — вона тихо опустилася на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, — під сніп. Тремтіла вся.
Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, більше. Враз бахнуло, мов батогом ляснув хто. Тиша. І знов — бах! А повз копи згодом, як вихор, пронеслись, пролетіли козаки.
Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врешті, насмілилась-таки й лячно зиркнула із-за полукіпка. Степ захмарився. А може, здалося їй так? Тіні од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побігли, побігли... А навперейми їм козаки, мов три ворони, низько-низько над землею полетіли. Обіч — гречка, і збита-збита копитами.
Дівчина враз затаїла дихання й наче прислухалась:
"Мусій до пана в маєток почимчикував. За копи одробляти", — сказав батько. Мати не зрозуміла: "Як одробляти?" — "Наслухається за день між народом та вночі й несе ото панові... вечірній рапорт".
— Ой мамочко! — аж зойкнула у розпачі. — Їй-бож це — Мусій. Він, він. Од Марійки дізнавсь... Ой, що ж я наробила!
Руками держалася за крайки хустини червоної— розпачливо зірвала. І простоволоса, тягнучи хустку в руці, побрела в гречку. Стала. Біля ніг чоловік навзнак лежав нерухомо. На чолі вище брови пляма чорніла, а під головою — калюжа червона.
Перед очима в неї туман заколихавсь. Стояла поникло. Потім схилилася до дяді холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а тоді тихо навшпиньки побрела з гречки...
Стернями, як привид, ішла — очима великими дивилася перед себе. Далі, далі... Лиш маячить... Набігли тіні — просторінь. А далина синя, сонцем гаптована, таємно дивилася в очі і ждала.
1923