— І Федорчин?
— Атож. Усі втекли. Підкопалися з конюшні. А вартові почули, та пізно, як тікали вже. Стрілянину зняли там таку були. Ну, ніч — мати. Піймай його!
Він радо сміявся очима, що так поталанило втікачам. Дивився на онуку, на її очі блискучі і посміхався.
Рада й Оксана, погнала на степ.
До обід пасла з іншими дівчатами вкупі. Грали у крем’яшки, вишивали. Потім прилучилися хлопці до них і почали жартувати: то крем’ях закинуть абощо.
А один хустку червону одняв у Оксани й почав у "революцію" грати. Дівчина сердилась, бо хіба хустку порвати довго? А хлопці не потурали їй. Та таки одняла якось — спасибі, Марійка допомогла. І зразу ж одлучились од них.
Погнали — аж за могилу. Там сіли під копами й почали уставки вишивати, а корови на пшеничищі паслись.
І навколо тиша така. Тільки десь оддалік дзвеніла коса — хтось запізнився з жнивами.
Дівчата посхилялися над шитвом і в два голоси замугичили якоїсь пісеньки. А із-за кіп промінь сонячний і собі глянув на полотно. Блиснув на голці і хрестики червоні позолотив.
— Ой, гарно ж! Що, якби й справді, Марійко, нитки такі — золоті!
Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набік — теля в гречці. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
— І, капосне! Ось я тобі дам!
Схопилася з місця й побігла завертати, плутаючись у високій та густій гречці. Враз зупинилася та аж остовпіла неначе. Просто під ногами в неї лежав чоловік. Весь у білому й голова простоволоса, а очі плямами темними дивились на неї. Мовчали обоє. Потім плями очей ворухнулись, і чоловік спитав:
— Злякалася? Не бійсь, дитино, я не страшний.
І якось усміхнувся, наче боліло йому. Оксана аж трусилася вся, але стояла. І поспитав чоловік іще:
— Близько нікого немає?
Дівчина оглянулась: степ... копи... Сказала:
— Нема нікого.
— Ну й добре.
Замовк він, а очима пильно обглянув дівча з ніг до голови. Знову сказав:
— Дивлюсь я, а сорочечка на тобі полатана. бідні, мабуть?
— Бідні, дядю!
Він знов помовчав. А тоді підвівся на лікоть, промовив пошепки:
— Ну, так слухай же: я ховаюсь од козаків. Тільки ж нікому не кажи, а то мене вб’ють. Зрозуміла?
Оксана хитнула головою. Він потім спитав, чи води в неї немає. Ні, є, ось у пляшці, в торбинці. Вона оглянулась: нікого не видко. Тоді, як перепеличка, впала, сіла в гречку. Подала пляшку чоловікові. Той жадно припав до неї й випив усю. Потім пляшку поклав на землю, а до дівчини всміхнувся і знов болюче так:
— Отака рости, дочко, — сказав, — та щаслива будь. Бач, одразу ж полегшало. А то ж із самої ночі — ну, горить усередині, і край. Та ще й ніч безросяна. Думав — згорю.
Оксана насмілилася і спитала:
— А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловік помовчав. Далі відповів:
— Утекли вночі. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у панську конюшню закинули. Були б уночі й розстріляли всіх. Ну, а ми підкопалися. О!
Він показав руки свої в землюці і в крові.
— Бач, чим підкопувалися! Аж піт з усіх лив: ніч яка ж тепер: і хвилиночку згаєш — не наженеш. А треба ж до світу хоч у степи вирватись. Ну, й вирвались. Та вартові почули — стріляти почали. А ніч темна, розбіглися на всі боки — лови нас!
Він уже стернею біг, як раптом у ногу дало, так і спіткнувсь. Рачки ліз, а воно світає, світає. Кров’ю стік — нема сили. Тоді у гречку заліз і прищулився...
— Не чула — чи всі втекли? Не вбито нікого?
— Ні, нікого не вбито.
— Значить, усі. А не чула, шукають?
— Е, шукають. В обід як була дома, то розказували — що і в Кацаївку їздили. Ну, не знайшли нікого. Дід же каже: шукай тепер вітру в полі.
— Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися ніяк. А схови — які вже це в гречці, яка у степу голому латочкою маячить.
Ну, та якось буде! Цю ніч тут полежить і день, а тоді вже хоч рачки буде подаватися до лісу, що ген-ген на обрію смужкою темніє.
— Може, таки не знайдуть. — Це Оксана потішає. А як гнатиме завтра, їсти принесе й води повну пляшку.
Чоловік усміхнувся й рукою в землюці, що на ній кров запеклася, провів по голівці білявій.
— Моя дитино люба! Принесеш — їстиму. А тільки на слободі — ні словечка нікому.
— Ні, хіба я дурна?
І підвелась, бо вже вечоріло, і промінь останній кривавив білу гречку. Ступила крок, а тоді зупинилась і ще нищечком кинула:
— Не бійтесь, дядю. Я не скажу.
Тільки тепер Оксана вигнала теля з гречки і навмисне не поспішала до кіпу де сиділа Марійка, щоб дати собі хоч трохи заспокоїтись. Аж мусила Марійка гукнути її.
— Що ти робила там, у гречці? — спитала вона, коли Оксана згодом підійшла до неї.
— Нічого я там не робила, — відповіла розгублено Оксана.
— Ось не дури! — пильно дивлячись на подругу, Сказала Марійка. — Що ти знайшла там?
Оксані подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула плечима.
— А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, — надумалась раптом дівчина. — Іще добре, що з ниткою була.
— Голку? — примружила очі Марійка. — А що ж ти почервоніла отак?
— Нічого я не почервоніла! І що ти причепилась до мене? Як той реп’ях! І завжди ти отак...
Марійка спалахнула:
— Он як! То це вже я не подруга тобі, — а реп’ях! — .і замовкла ображена. Знову взялась за шитво.
Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
— Давай уже гнати, Марійко, — по довгій важкій мовчанці озвалась Оксана примирливо.
— Жени собі, — холодно відказала Марійка.
Е, ні. Не така вона дурна. "Ти того тільки й ждеш, мабуть, — подумала Оксана, — щоб я погнала. А тоді моїм слідом — у гречку". Од самої думки цієї дівчину пройняв острах. І вона терпляче ждала, аж поки Марійка не звелася перша з місця.
Отак і гнали потім — і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися.
Оксану вже починало гнітити мовчання це. І жаль було подругу: отак обидила її ні за що. Та вся ця прикрість одразу ж зникала, тільки-но дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово — обіцянка нікому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась:
— То оце така ти, Оксано, подруга мені!
— Яка це —"така"? — зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка.
— А ніяка! Бо справжні подруги ні з чим ніколи не криються одна од одної.
— І я од тебе не криюсь.
— Не бреши. Ти думаєш, що я — дурна. А я все чисто бачила.
— Що ти бачила? — навіть зупинилась Оксана.
— Все. Бачила, як ти озирнулась, а тоді вийняла з торби пляшку й присіла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так і обмерла. Як блискавка, вдарила думка — "пропало все!" Що одмовлятися тепер — річ даремна, розуміла вона. Але що ж робити — не знала. З жахом в очах дивилась на Марійку і враз у розпачі затулила лице долонями й забилась у плачі.
В такому горі Оксану Марійка ще не бачила ніколи. Навіть розгубилась. Стала, як тільки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачі нічого не чула. І тільки, коли Марійка надумалась врешті: — "Та цить-бо, он люди!" — Оксана одразу притихла.
Поки обгонили їх косарі, помовчали дівчата. Потім Марійка обережненько дорікнула Оксані:
— Дурненька! Ну, чого ти? Хіба я кому скажу! А хто ж він такий?
Критися далі Оксані не було-вже чого. Вона розповіла Марійці про чоловіка в гречці. Переказала всю розмову з ним.
— Тільки ж, Марійко! — застерегла під кінець. — Ні слова нікому. А то його вб’ють.
— Чи я не розумію! — гаряче мовила Марійка. Потім вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчів для втікача і Марійка візьме. І на тому розлучилися.
Пригнала додому Оксана — на обличчі таємність така! А дід на призьбі — люльку палив, глянув примружено:
— О, вже, мабуть, натворила щось?
—Ні, — схвильовано одказала дівчина. І очі опустила. Мовчала. А далі подумала: дідусь же — свої. Хіба скажуть кому? І, повагавшися трохи, розповіла все про чоловіка, що в гречці їхній ховається. Дід замислився. Велів більш нікому — ні гу-гу. О, ні! Хіба вона не розуміє? Його ж уб’ють. І не сказала навіть батькам. Та дід сам, мабуть, розповів їм. Бо, як вечеряти сіли, батько раптом спитав:
— Так що ти там бачила у гречці?
Оксана аж похолонула. А дід:
— Кажи, дочко. Хіба тут чужі?
Дівчина розповіла. Все. І як наткнулася на нього, і про що говорили, і який він є.
— У ногу ранений: холоша до коліна обірвана й нога зав’язана та в крові. Ніяк і поворухнутись йому. А казав, що ніч оцю полежить іще, а тоді до лісу буде лізти.
Батько замислився, а згодом сказав:
— Ну, і мовчіть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночі, вже й спати лягли, а він десь надворі.
Оксані не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загриміло і притихло. А під вікном осики листячком зашепотіли сполохано. Вулицею парубки йшли — пісні співали.
Тужили молоді голоси і тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хаті, мов хто креснув, а на леваді, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотіли. Блиснуло ще і грякнуло із степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку між дерев заплуталася на мить, вирвалась і гайнула далі. Зашумів дощ, і грякало, і блискало в хату.
(Продовження на наступній сторінці)