— Та отож. У саму точку попали. Бо облава тільки привід. Невкипілі та Артем Гармаш хочуть загін Червоної гвардії в селі організувати. Ото й придумали. Щоб зібратися на відлюдді. Либонь, і командира виберуть завтра. А раз уже й командир буде, вважай, знову в солдатчину вскочив. Так будь вона неладна, сама гвинтівка! Вісім дасте?
— Десять, а не вісім, дурню ти божий!— сказав Гмиря, мовби навіть обурений.— Чи, думаєш, на твоїй скруті наживатись буду!— Оторопілий Хома Гречка розгублено кліпав лупатими очима.— Якщо погодишся на мої умови.
— Кажіть.
— За гвинтівку я даю тобі десять пудів жита. Але не одразу. По два пуди щомісяця. У розстрочку, так би мовити.
— Е, ви хитрі, Архипе Терентійовичу,— добре знаючи Гмирю, запідозрив у його пропозиції якусь каверзу Хома. Але Гмиря сердито перепинив його:
— Ну, кажу ж, дурень, так і є! Чого ти боїшся? Шахрайства якогось? Так я ж не беру зараз гвинтівки в тебе. Щоб потім міг там не доплатити щось. Не беру. Розумієш? У тебе буде, аж поки не виплачу все сповна.
Хома у важкому роздумі довго м'яв у руках свою облізлу солдатську шапку. Врешті:
— Так це ж мені в загін не минеться.
— Авжеж. Раз інші вступають, то й тобі треба. Не білою ж вороною серед них бути.
— І на облаву завтра...
— Небезпремінно!— аж похопився Гмиря і зразу ж збагнув, що дуже явно виказує зацікавленість цією, чужою йому, справою. То мерщій перевів мову на жарт:— Якщо не вовка, то, може, хоч зайця підстрелиш. З мнясом к різдву будеш. Колоти нема ж чого.
— Яке там —"колоти"!— махнув рукою Хома.— Без хліба сидимо. Відколи домую, вважай — ні разу ще досхочу хліба не поїв.
— Ну от бач! А завтра після облави приходь увечері. Мішок порожній захопи з собою. Перший платіж, два пуди, дам. А в понеділок змелеш. На вівторок уже жінка й діжу замісить. От і наїсишся хліба досхочу. По саму зав'язку! Ну, то як, домовились?
Хома ще повагавсь трохи, пом'яв свою шапку, але потім погодився нарешті. Без особливого, щоправда, задоволення.
— Ну що ж, хай буде так!— сказав, зітхнувши. Вернулися з "кругленької" кімнати в кухню. Хома вже був
узявся за дверну клямку, щоб іти, але Гмиря затримав його. Підійшов до столу, взяв під скатертиною хлібину й, перерізавши навпіл, одну півхлібину дав Хомі.
— От спасибі!— зраділо подякував той, насилу стримуючись, щоб не почати зразу ж їсти.
— Ні, ти не кажи "спасибі",— промовив Гмиря.— Ти не старець, щоб я тобі милостиню заради Христа подавав. Це — завдаток. У рахунок отих восьми пудів.
— Як восьми?— оторопів Хома.— Десяти!
— От і май з тобою діло!— обурився Гмиря.— Легше — з циганом. Сам же сказав —"давайте хоч вісім".
— А ви мене дурнем назвали і сказали, що не вісім, а десять.
— Хоч людям не хвались, а то засміють. Ти просиш вісім, а я даю десять. Так тільки глухі торгуються. Отож, видно, і ти не дочув.
І таки переконав Хому.
— Нехай буде вісім,— знизав плечима Хома. Потім одлу-пив шматок хліба, мовби цим самим скріпляючи договір, сказав з повним ротом "прощавайте" і пішов з хати.
А Гмиря тоді вернувсь у "кругленьку" кімнату і в темряві сів на ліжку в задумі. Розмова з Хомою його схвилювала неабияк. У такому стані незручно було іти до гостей. Треба хоч трохи заспокоїтись. І найліпший спосіб для цього — ще раз, спокійно, без гарячки, продумати все. Найперше він похвалив себе за поміркованість. Не те щоб два пуди жита так уже важили в хазяйстві, але й розкидатись пудами нічого. Тим більш, що невідомо ще, яка користь буде з усього цього. Інша справа, коли б не такий недотепа Хома був. Ну, та, як то кажуть, з поганої вівці — хоч вовни жмут. Уже одне те добре, що своє око буде в отому загоні, чи — можна сказати вже — у ворожому таборі. І нехай Рябокляч із Пожитьком спробують тоді отак, як тепер, нехтувати його, поради його!.. Самі на поклін прийдуть... Але замріятися дуже саме Пожитько й не дав. Гмиря аж кинувся раптом від басового голосу в залі (за думками і не почув, як пройшов він туди через сіни). "Прийшов-таки. У сірка позичив очей. Ну що ж, нарікай на себе. Коли згарячу словом якимсь прикрим огрію!"
Він помацки поночі з "кругленької" пройшов у "довгеньку" кімнату (нині одведену для квартирантки). Перед дверима у залу пристояв. Пригладив долонями чуприну, розпушив руду свою бороду широку — на всі груди — і відчинив двері.
— Ну он бач! А я що ж кажу!— зустрів весело господаря некликаний гість.— Відбув своє на криласі, свічок бабам продав та й гуляє тепер з гістьми. Громадську повинність свою виконав. Не те що ми, комітетчики сердешні! Як понаймались. Нема ні дня тобі, ні ночі.
— Та вже потерпи, бідолахо,— з єхидною усмішкою сказав Гмиря.— До перевиборів уже недалеко.
— Добре ж, як не оберуть і вдруге.
— А ти одвод собі роби.
— Диви! Сам, їй-право, не додумався б. Спасибі, Архипе Терентійовичу, за пораду.
— Нема за ідо, Кіндрате Федоровичу.
Але в такому тоні розмова, звичайно, довго тривати не могла. Господар сам і змінив тон, уже простіш запитав Пожитька, з якої ж це він нічної роботи вертається зараз.
— У маєток ходив. Знав наперед, що не повіриш. Теличку Антона за свідка взяв. Звідки йдемо?— звернувся до Телички, якого Гмиря тільки тепер побачив на стільці біля порога.
— Точно — з маєтку,— підтвердив Антон.
— А я і без свідка повірив би,— сказав Гмиря.— Від учора, як Погорелов приїхав, ти тепер з маєтку й не вилазитимеш. І ввечері з його превосходительством чаї розпивав?
— І не бачив.
— А що ж за діло таке вночі?
Пожитько з вишуканою чемністю попросив у дам дозволу закурити і запалив цигарку. Тоді став розповідати.
Грицько Саранчук хіба ж не натворив чудес! Обеззброїв козацтво. Двоє, правда, залишились. Так один, як почув, аж у Чумаківці, у родичів, оглянувсь. А другий на піч заліз. Мусив за ноги стягати. Бо як же маєток лишати без охорони?! Ото й повів у двір. І добре зробив. Від самого ставка через всю економію пройшли — ні душі. Бери, веди собі, що хоч.
— Та то що "веди"— пусте. Далеко не заведе, бо слід по снігу,— зауважив Гмиря.— А от немов... Страшніший злодій. Злий на народ. Та з сірничками пройшовся б...
— Ти вже що не придумаєш!— перепинив його Пожитько.— І кому б це у голову вдарило! Та за це знаєш що, коли б зловили? Смерть на місці! Самосудом.
— Не всі злодії ловляться.
Та не всі. Поставив Кузьму Шумила на варті.
— А де ж їхні сторожі?
— Збори саме. Наймитський комітет обрали. Омелько Хрін голова. Антона —"бідолаху",— підморгнув Пожитько,— скривдили тяжко. Тим, що розпинався отак за них. Провалили!
— Не провалили,— поправив Антон.— Формальну зачіпку знайшли. Що не приступив до роботи.
— Та таки ж і правда. Який же ти наймит, коли ось місяць скоро як дома, а ходиш —"руки в брюки". Як панич. На материній шиї сидиш. Та тільки й знаєш народ каламутити. А воно й не вийшло. Артем Гармаш ніжку підставив.
— З Гармашем я поквитаюсь. Будь певен! Але й тобі, Кіндрате Федоровичу, не забуду, як ти мені загородив ніж у спину. І приурочив же!
— Не сам. Комітетом вирішували. Щоб ніякої більшовицької анархії не допустити. Чи лівоесерівської. І не допустимо. А так само і з боку пана — ніякої контри. Про це я особисто попередив його: живи собі тихо-мирно.
— А він надовго думає осісти?
— А тобі що?— замість Пожитька відповів Гмирі Чумак.— Сонце він заступає тобі, чи що! Нехай живе собі чоловік.
— От іменно!— підбадьорений несподіваною підтримкою, підхопив Пожитько.— Тим паче, що йому вже і нема куди більш подаватись. Рязанський маєток уже ж накривсь. Відібрали більшовики. То ти хочеш, щоб і ми — за більшовиками слідом? Анархії хочеш?
Гмирю цей закид Пожитьків обурив страшенно. Розчерво-нілий, втрачаючи самовладання, він поривно підступив до Пожитька і сказав неголосно, але вкладаючи в кожне вимовлене слово всю свою злість і неприязнь до нього:
— Слухай, Федоровичу. Скажи одверто,— дуже чужих у хаті нема, а Теличку сам привів,— скажи по правді: скільки він пообіцяв тобі? Погорелов. Якщо врятуєш маєток йому, а воно на старе перевернеться? Десятин двадцять пообіцяв?
Тепер уже спалахнув Пожитько.
— Говоріть, та не заговорюйтесь, добродію Гмиря! Маєток я бережу для народу. І збережу! І нема чого... Бо як би вам не довелось пошкодувати!
— У холодку посадиш? Так нема ж кому садовити. Правду Легейда сказав. А завтра Грицько і Кузьму твого...
— Завтра Грицько буде в нас начальником волосної міліції!— прохопивсь Пожитько згарячу і зразу ж пожалів, що заради ефекту допустився такої, по суті, вигадки. Правда, розмова з Рябоклячем про це була, але з Грицьком ще не говорили.
— Завтра?— насторожився Гмиря.— То, може, це ти на завтра і облаву на вовків придумав?
— На яких вовків? Та де вони в нас! Приснилось?
(Продовження на наступній сторінці)