З отаким наміром і у Вітрову Балку вона їхала: виправити свою помилку в стосунках з Грицьком, переконати його своєю поведінкою в тім, як прикро помилився він, маючи її за жінку розпутну, не здатну на велике почуття. Вона не заплющувала очі на труднощі в зв'язку з Грицьковою нареченою. Але ця перепона не зупиняла її, а ще більше наснажувала рішучістю докласти всіх зусиль, не нехтуючи ніякими способами у боротьбі за свого Гриця. Говорила вона сама собі, мовби відповідаючи на оте грубе Грицькове запитання, отоді вранці: "Житняка захотілося?" — "Еге ж, Грицю, милий мій, ти потрібен мені,— і за оці три дні я ще більш переконалася в цьому,— потрібен мені, як хліб насущний!"
Але поспішати тепер, маючи вже гіркий досвід із ним, вона, певна річ, не буде. Хоч не буде і марнувати часу. Особливо в оцій, що склалася зараз, ситуації. За три дні, що домує, ні разу ще не був у своєї нареченої. До того ще й хворої. Як же це розуміти? Ця думка весь час не давала їй спокою. Але віддатися їй цілковито не мала змоги, аж поки не залишилась оце тепер на самоті. Проте, перш як почати довбати оцю кам'яну брилу, вирішила ще раз перевірити все, чи немає помилки, пригадати слово в слово всю оту коротку розмову з Марійкою Саранчук на своєму першому уроці, коли знайомилася зі своїми новими учнями.
Вона і інших учнів, коли той чи та на її виклик підводились за партою й казали: "Я!" — питала про дещо. Але нікого не розпитувала отак довго, як Марійку. Бо чи ж можна було пропустити отаку щасливу нагоду! Спершу спитала про склад сім'ї. Потім запитала, а чому ж старший брат — парубок — не на війні? "Та він тільки позавчора вернувсь. Контужений був, кажуть татко, та тільки не признається".— "А які ж ознаки?" — "Сумний дуже. А до війни веселий був. За три дні нікуди й з двору не вийшов".— "То, може, він хворий, та через те?" — "Не хворий. З хати виходить. Учора навіть дерево тесав, що татко з лісу навозили. Потесав трохи та й кинув. Бо контужений. Не можна йому дуже робити".
Хоч якою великою спокусою було для ївги Семенівни пояснити теперішню поведінку Грицька охолодженням його почуття до нареченої після славгородської події, вона була досить розумна, щоб на цьому не спинитися. Припускала, звичайно, і таку можливість. І це вельми тішило її. Але чим більш вона думала над цим, тим імовірнішою стала здаватись їй зовсім інша причина: виняткова Грицькова сумлінність (щоправда, трохи запізніла) у відношенні до дівчини. А це вже було гірш. У такій ситуації домагатись побачення з Гриць-ком для порозуміння було рисковано. Бо міг сприйняти це як настирливість. Отже, треба покластись на волю випадку. Але хіба це рятунок, коли самий приїзд у Вітрову Балку може здатись йому настирливістю, не властивою порядній жінці? ївга Семенівна просто розгубилась. І хоч як не хотілось їй цілковито довірятись Павлові,— питати поради в нього і просити допомоги,— бо не поважала його і мала за безпринципну людину, а змушена була. Нетерпляче ждала нагоди, коли вже залишаться наодинці.
Та ось після вечері зібрались іти до Гмирі. Валізку та портплед Степанида однесла ще завидна, а їм іти рано не було чого — хай обігріється краще кімната, а тим часом і господар та господиня повернуться з церкви од вечерні.
— Слухайте, ївго,— як тільки зійшли з ґанку на рипучий сніг, сказав Павло.— Щось ви не дуже мені подобаєтесь сьогодні. Нервуєте отак цілий день. В чім справа? Невже все через мого юродивого родителя?
— А хоч би й так. Дуже мені приємно було слухати!
— Самі винуваті. Треба дослухувати своїх співрозмовників, а не строїти справді істерику. Чого ви схопилися з-за стола за обідом? Та він і на думці нічого такого не мав.— Павло переказав їй свою розмову з батьком тоді, як вона вийшла до відпочивальні.— А загалом кажучи, тип — вживаю це слово як літературознавчий термін — дуже неприємний.
— Це так про батька?
— Істина мені дорожча. Єдиний рятунок для вас — не брати всерйоз його дивацтва. І взагалі менше звертати уваги. А то нервів не вистачить.
— Я вже й сама думала. Тим більше, що нерви мені ще на інше потрібні будуть.
— Дуже до речі згадали,— без зайвих слів зрозумів її Павло.— От одтюбучив, так одтюбучив!
Вони від Степаниди знали вже вітробалчанську сьогоднішню сенсацію — про сутичку в Дудчиному дворі, де головну роль відігравав Грицько Саранчук. Про нього оце й завів Павло розмову. Він аніяк не припускав, щоб причиною був ідеологічний мотив. Просто — заступився за родича.
Отже, страшного в цьому нічого нема. Може, це навіть і на краще, що зброя від сопляків попала до бойових хлопців.
— Треба тільки, щоб ці хлопці були наші. "Вільне козацтво" має бути відновлене у Вітровій Балці. ї навіть на вищому ідейному та бойовому рівні. Діяти, звичайно, треба на Грицька і через Грицька. А взагалі мороки, здається, буде з ним немало. Отож нервочки справді берегти треба.
Отоді ївга Семенівна й розповіла йому про свої сумніви та побоювання щодо Саранчука. Зокрема, й про розмову свою на уроці з Марійкою. Павла ця звістка дуже обрадувала.
— Самобичується, чи що? От коли б!..— Ішов об руку з нею, на цій мові спинивсь і, в сутінях ясної зоряної ночі пильно вдивляючись їй в обличчя, сказав півжартома:— ївго Семенівно, ївженько! Чи правда? Та вас же за це розцілувати мало!
— Ось не дурійте! — ухилилась жінка від його обіймів.
— Та це ж — братерський цілунок. В подяку.
— Нема за що!
— Не дуріть! — І, зробивши маленьку паузу, додав:— Ви навіть не уявляєте собі, ївго, як би ви мені полегшили цим справу!
— Яку справу? Чим? — не зрозуміла жінка.
Павло трошки повагавсь. А втім, чого йому від неї критися? Чи вона й так не знає вже його як облупленого! І він сказав, рушаючи з місця, з незвичною для нього одвертістю:
— Бачите, діло яке, ївженько. Зводити наклеп на когось, а тим більш на свого приятеля, все-таки підлота, як не крути! А то обійшлося б без всякої підлоти. Бо факт. Хіба ж не так, ївженько? Чи чого ви мовчите? — А ще через хвилину:— Та чи ж нам із вами по шістнадцять літ! Що за міщанські забобони?
— О господи! — не витерпіла врешті ївга Семенівна. Спинилась і звільнила руку свою від його руки.— Коли б ви тільки знали, Павле Макаровичу, яка ви нудна людина! Вічно в чомусь копирсаєтесь. Ну, вже ж догадуєтеся. Майже знаєте. Так чого ж вам іще треба від мене? Щоб власною рукою розписалася! Вам це потрібне? Щоб облагородити свою підлоту! Ну то маєте: факт! Був у мене тієї ночі. Досить вам цього?
— О, цілковито! Дякую красно!
XVIII
Як Павло й сподівавсь, господар та господиня були вже дома, коли вони з ївгою Семенівною прийшли до Гмирі. Ще й гості були в них: Чумак, Трохим Остапович, з жінкою, яка теж говіла разом з Гмирихою. Говільниці своєю побожністю і визначали зараз загальний настрій у Гмириній хаті. Допіру висповідані отцем Мелентіем, у незвичному для себе стані безгрішних праведниць (хоч на добу!) сиділи вони під грубою в натопленій до духоти "залі", стиха перемовляючись між собою та з чоловіками, які чаювали за столом у кутку під образами. З поваги до говільниць, та й співчуваючи їм у їхньому сьогоднішньому голодуванні, обидва — і Гмиря, й Чумак,— щоб не привертати на себе їхньої уваги, старалися якомога тихіш їсти: не хрумкати дуже, кусаючи цукор (обидва полюбляли пити чай вприкуску), не сьорбати дуже з блюдечок. І так само делікатно поводилась невістка Лукія, що прислуговувала їм за столом: ходила по кімнаті, ледве торкаючись ногами підлоги.
Саме під кінець вечері і прийшли Павло з ївгою Семенів-ною.
Але ще до їх приходу жінки встигли наговоритися про неї. Чумаки ближче жили до маєтку Галагана, а Трохим Остапович навіть і особисто був знайомий із ним, ще з тих давніх часів. Дещо знайшлося в нього розповісти про нову вітро-балчанську вчительку та її романтичне минуле. То і не дивно, що зустріли її зараз усі в хаті з підвищеною цікавістю та підкресленою пошаною. Бо — це не якась там вертихвістка попівна або й дяківна, а отакого великого пана полюбовниця! Але якраз оця обставина трохи й сковувала всіх, і розмову з нею цього вечора ніяк не можна було назвати невимушеною.
Та спершу, звичайно, довелось Павлові розповісти про Корнія. Бо заради цього Чумак із церкви не поїхав додому, а лишився у Гмирі ночувати. Про те, що Корній у Славгороді, батьки знали. Дійшла чутка до них, на Чумаківські хутори, і про збройну сутичку гайдамаків з Червоною гвардією у Славгороді цими днями. Тож цілком зрозумілою була їхня тривога за сина, як і втіха тепер, коли дізналися од Павла, що з ним усе гаразд. Та вчора увечері бачились! Кланяється низенько. А особисто заявиться хіба що на святки.
Чумак із жалем хитнув головою.
— Святки святками. А воно й зараз не пошкодило б показатися йому на хуторах. Та ще коли б не сам, а хоч з десятком своїх козаків. Щоб почувствовали наші баламути.
— А хіба е потреба? — спитав Павло.
— Та ні, я не в тім розумінні, щоб уже зразу і всипати котромусь там. Хоч пострахати б.
— їх пострахаєш? — озвалася з-під груби Чумачиха.— Івана Сірика чи Сидора Люшню? Та їм уже й пороття не допоможе. Давно тюрма за ними скучає. Будь вони...
— Та ти ж говієш, сестро! — напівжартома нагадав Гмиря.— Хоч би сьогодні язик придержала.
(Продовження на наступній сторінці)