— Тоді, в старовину, все якось простіше було. Набігли, скажімо, на Україну татари чи ляхи. От і піднявся народ на війну. Відбили, прогнали геть з України і повертаються додому. Ясне діло — герої! А тепер хоч би нашого брата-фронтовика взяти. Зовсім інше виходить. А ми теж не менше, мабуть, потрудились: три роки в окопах! Ну а що з того, коли воно — по-дурному! Така вже війна була безглузда. їх кайзер33 гнав на убій, як овець, а нас — цар Микола34. От і повертаємось тепер додому... А в мене у самого два хрести було за хоробрість. Одірвав з м'ясом від гімнастьорки. Зрозуміли тепер?
— Зрозуміла,— пильно вдивляючись примруженими очима в парубка, мовила завідуюча.— І як це дивно, що ми з вами водночас подумали про одне і те ж саме! Це не випадково.
— Про що, про одне і те ж саме?
— З тією лише різницею, що ви думали про себе: "А хто ж мене зустріне отак, як на оцій картині?" А я подумала... Ну та не про мене зараз мова. Мова про вас. Де в чому я з вами не згодна.
— А саме?
— Не згодна я з вашими думками про теперішній час. По-вашому виходить, що зараз не час для геройства. Хіба ж це так? Навпаки! Ніколи ще Україна не переживала такого героїчного часу. І ніколи їй ще так, як зараз, не були потрібні хоробрі люди. Герої!
— Ви просто, як в статті отій! — усміхнувся Саранчук.
— Ну й що ж! А ви, значить, уже прочитали?
— Прочитав. Та й "героїв", про яких ви говорите, бачив, і про "геройство" їхнє дещо чув. Ні, це не для мене. Та й взагалі, у мене з цим уже покінчено: одвоювався. Додому — і ніяка сила!
— Коли ж ви їдете?
— Сьогодні.
— Так скоро? Це тому, що ніхто не жде? — кокетливо прищурила очі.— Ой, щось не сходяться у вас кінці!
— Та домівка ж. Та й нічого мені тут у місті тинятись без діла! Коли б хоч знаття...
Він уже збагнув її настрій. Хоч іще і не знав напевно, що це: розбещеність чи просто невинне кокетування знічев'я. Та все одно,— колишній перший на всю слободу парубок уже прокинувся в ньому. І жінка відчула це. Вона бистро кинула оком по книгарні, чи ніхто ще не звернув уваги на її трохи затяжну розмову з покупцем, і, раптом повернувшись до нього всією постаттю, руки закинула за спину, від чого сукня ще тугіш охопила її по-дівочому пругкі груди, і, пильно вдивляючись в самі його зіниці, спитала пошепки:
— Про що знаття?..
Майже з викликом дивлячись їй в лице, парубок відповів:
— Чи буде у куми пиття?
— Овва! — примружила очі жінка.— Та ви напористий. Навіть занадто.
Саранчук розгубивсь. "От так улопавсь!" — тільки і встиг подумати. Бо вона зразу ж говорила далі:
— Не знаю, може, на фронті саме за це вам і хрести давали. Але у взаєминах із жінкою це не завжди кінчається нагородою. Ви це затямте собі.
Червоний, як буряк, стояв Саранчук перед нею, ладний крізь землю провалитись. На щастя, саме в цю мить ївгу Семеиівну покликали.
— Іду! — одгукнулась вона і знов до Саранчука: — Ви почекайте мене, я зараз звільнюсь. Поїдете ви чи не поїдете сьогодні, це діло ваше, але я не хотіла б, щоб наша розмова обірвалася отак, на півслові. Домовились?
— Добре,— сказав Саранчук.
ївга Семенівна відійшла. А Саранчук провів її поглядом, поки вона не зникла за портьєрою, і раптом, спіймавши себе на тому, що милувався нею, невдоволено нахмурився: "Ой Грицьку, чи добре?"
Він не був розпутний, і в його милуванні, власне, не було нічого поганого. Іншим разом він не надав би цьому ніякого значення. Але зараз, через те що при згадці про домівку в уяві як жива стояла Орися, цікавість до цієї жінки була йому неприємна, навіть образлива. Тим-то і не думав довго: взяв з ослона пакунок книжок і, намагаючись не дуже гупати чобітьми, вийшов з крамниці.
Але, опинившись на вулиці, він зупинивсь: слід би, звичайно, хоч "прощавайте" сказати. Ну та не .повертатися ж ради цього! Обійдеться! Та й ніколи. І так уже в цьому місті півдня згаяв. Зайде оце до Діденка — та й мерщій на вокзал. Додому пора.
І раптом згадав, що залишив у Бондаренків речовий мішок. Мимоволі навіть прискорив ходу: бо доведеться потім іще на Гоголівську вертатися. І чого було зразу не взяти?
IV
А тим часом Бондаренко товарними поїздами добирався додому.
Ще тоді вночі, зразу ж за Ромоданом, порадившися втрьох, вирішили, що котромусь все-таки треба вернутися в Славгород. Мирослава Супрун хоч дівчина розсудлива і енергійна, але все ж молода; не диво, коли в такій обстановці і розгубиться. Гайовий хотів їхати сам, і, звичайно, це було б добре, але Федір Іванович рішуче заперечував: поки до Харкова, в теплому вагоні, може, й пройде простуда. А на морозі! Та ще й їзда невідомо яка буде. Чого доброго і на буферах доведеться.
— Скільки там їзди до Славгорода з Полтави!
— А Полтава тут ні до чого.
Федір Іванович, як видно, уже все зважив. їхати треба, на його думку, тільки через Ромодан. Як же не побачитися з саперами! Може, чимсь допомогти їм треба. Та треба від них когось взяти з собою у Славгород.
— Кузнецова, звичайно,— підказав Гайовий.— Якраз член президії Ради солдатських депутатів. (У Славгороді Рада робітничих і Рада солдатських депутатів були ще не об'єднані).— І треба негайно ж, сьогодні, скликати об'єднане засідання обох Рад.
Бондаренко встав з поїзда на першій же зупинці. Станція Кибинці. Темно, безлюдно на пероні. Нечисленні пасажири, переважно жінки з клунками (мабуть, у Полтаву на базар), сяк-так вчепились на поїзд, а ті, що прибули сюди, не заходя-чи в станцію, зникли в нічній заметілі.
Федір Іванович дізнався в чергового про поїзд на Ромодан: запросився з Миргорода товарний. "Хоч тут повезло",— зрадів Федір Іванович. Але минула година і друга, а поїзда все не було. Нарешті продзвонили повістку, а ще за півгодини, важко сопучи, до станції підповз довжелезний порожняк
Не чекаючи, поки спиниться, з паровоза сплигнули два донські козаки. Один з них — в чорній бурці. Пройшли в станцію.
Федір Іванович відшукав вагон з гальмовою площадкою і вибрався туди. З кожуха хриплий голос кондуктора запитав:
— До Ромодана?
— Та така думка.
— Іди, чоловіче, пішки. Швидше буде,— без ніякої іронії сказав кондуктор. І згодом пояснив: — Потекли труби, заливає топку. А вони, скажені, наганами під ніс машиністові*
— Хто це "вони"? — не зрозумів Федір Іванович.
— Донці. Це ж для них порожняк. Вся дивізія їхня з цілої округи здіймається. Ох і народ!
Його явно гнітила мовчанка. Але Бондаренко, зайнятий своїми думками, не приставав до розмови. То кондуктор вийняв кисет, закурив і мовив по паузі:
— Учора оце в Полтаві поховали одного. Машиніста. Ще кумом мені доводився. На власних моїх очах і зарубали.
— Хто? Де?
— В Ясинуватій. Юнкери та оці ж донці-каледінці. Повз вагон від станції до голови поїзда швидко пройшли
донці. Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив. Насилу-силу, і так увесь перегін потім плазував по-черепашому. Уже зовсім розвиднілось, коли нарешті прибули в Ромодан.
Усі колії забиті заметеними снігом составами — порожняки, військові ешелони з двоколками, похідними кухнями, тюками пресованого сіна. Годі було й думати в такому за-харасті відшукати самому вагони славгородських саперів. Треба йти в станцію. Бондаренко вже намірився підлізти під вагон ешелону, що стояв поряд, але раптом увагу його привернув шум і метушня спереду состава, що оце прибув тільки-но з Кибинців. Бондаренко подався й собі туди... Та коли підійшов, епізод уже наближався до розв'язки: увесь тамбур паровоза був обліплений солдатами, один з донців — офіцер з одірваними погонами — стояв осторонь і долонею витирав скривавлене обличчя (тут же, втоптана в сніг, чорніла його бурка), а бородатий велетень, солдат у рудому кожушку, тримав у руці клинок і сварив на офіцера пальцем:
— Ти гляди мені! Бо я теж гарячий. Дарма що з півночі, з Петрограда. Та й на руку, бач, не легкий. Така професія — молотобоєць! Ти легше на поворотах! — Потім ступив крок і пірнув під буфери. Гукнув згодом: — Готово! Давай!
Чорний, як негр, машиніст, висунувшися з будки паровоза, хрипко кричав щось про казан, про депо. Але на нього ніхто не звертав уваги. Бондаренко сказав:
— Далеко, хлопці, не заїдете цим паровозом. Один перегін дві години їхали.
— А ти, дядю, проходь собі,— змірявши поглядом непроханого радника, сказав велетень.— Нам далеко і не треба.
— Далеко не заходь,— сказав їм бородань у рудому кожушку.— Поїдемо зараз.
Бондаренко спитав у солдатів, як йому знайти Кузнецова. Бородань озирнувсь:
— Кому там Кузнецова? О, та ти, дядю, як банний лист, прилип до нас.
— Одразу видно, що після лазні вам,— сказав Бондаренко.— Ну, з легким паром тоді! — Він назвав себе. І, не давши здивованому і раптом зраділому солдатові слово сказати, мовив далі: — Почув оце в дорозі про вас та й вирішив провідати. Де Кузнецов?
— А Кузнецова нема. У Славгороді залишився. Це вам тепер до командира батальйону треба.
(Продовження на наступній сторінці)