Все це Саранчук одразу охопив поглядом, поки, вражений всім баченим, якусь хвилинку стояв, розглядаючи навколо себе. Обережно ступаючи, щоб не гупати чобітьми, підійшов до прилавка з книжками.
Звичайно, найперше спитав "Кобзаря" (ще юнаком у Вітровій Балці читав дещо з творів Шевченка, у Павла Діден-ка брав). Але "Кобзаря" не було зараз у продажу.
— Жаль!
Став вибирати з того, що було. Взяв кілька брошурок по сільському господарству, а більше не знав що. Жодна назва чи автор нічого йому не говорили. "На розпутті" Грін-ченка29 затримав був у руці, щось ніби чув колись про цього письменника, але ніяк не міг згадати, що саме. То потримав книжку і поклав на місце.
— А чого ви, добродію? Книжка хороша,— несподівано з-за спини озвавсь приємний жіночий голос. Саранчук оглянувсь і, трохи зніяковівши, посміхнувсь до жінки у темно-синьому оксамиті.
— Хороша, кажете? Тоді — сюди її.— І поклав на купку одібраних книжок.
Завідувачка ступила ближче до прилавка і запропонувала йому допомогти вибрати книжки. Спитала, для якої "Про-світи"^.
— Та ні, це я для себе. Прошу, коли ваша ласка. Жінка стала одбирати книжки. Тим часом випитувала,
що він читав з української літератури.
— Окрім "Кобзаря", нічого більш.
— Ой-о! Значить, треба надолужати.
Чималеньку вже навідкладала купку і ще відбирала. Саранчук занепокоївся, чи вистачить у нього грошей. А спинити чомусь соромився. Нарешті наважився. Спитав жартівливо: чи не досить, бува, для першого разу, щоб у голові не замакітрилось? Продавщиця підрахувала — на п'ятдесят карбованців з чимсь.
Розплатившись, подякував завідувачці, попрощавсь і вже хотів іти. Раптом з вулиці відчинилися двері, і до книгарні зайшов сивий дідок з пакунком газет на плечах. Всі присутні кинулись до прилавка. Саранчука це зацікавило, і він затримався. А коли, підрахувавши газети, продавщиця стала продавати їх, Саранчук теж взяв примірник.
Це була місцева газета "Боротьба", орган повітового комітету партії українських есерів та повітового комітету "Селянських спілок". На першій сторінці згори великими літерами надрукований був наказ, в якому отаман куреня імені гетьмана Полуботка, якийсь Щупак, оголошував себе начальником місцевої залоги і вимагав від населення Слав-города — ішов цілий ряд пунктів: протягом доби здати всю вогнепальну і холодну зброю, не збиратись на вулиці більше п'яти чоловік і таке інше. Саранчук не став читати, бо ще раніш на вулиці проглянув цей наказ на афішній тумбі. Перейшов до відділу телеграм. Але і телеграми були застарілі. Ще в Києві знав уже ті новини Саранчук. Вернувсь до пере-довиці. У лівому кутку згори в один рядок на дві колонки стояв заголовок: "Україна — для українців!"30 В статті переказувалась історія конфлікту між Центральною радою та Радою Народних Комісарів. Причому переказувалось так, що виходило все навпаки. Далі автор робив екскурс в історичне минуле України, спиняючись на боротьбі "України з Московщиною"— Петро І31, Мазепа32. І нарешті, стрибнувши просто з XVIII сторіччя в сьогоднішній день, вітав козаків полуботківського куреня від імені цілої Славгородщини "як перших хоробрих і щирих синів України", бив їм чолом і закликав...
Але на цьому Саранчук і обірвав читання: завідувачка, що досі мовчки читала газету, раптом поклала її на прилавок і, звертаючись чи то до продавщиці, що єдина з усіх у книгарні не читала газети, чи то взагалі до присутніх і ні до кого зокрема, сказала неголосно:
— А наш Діденко молодець!
Саранчук глянув на завідувачку. Але урядовець раніше похопивсь.
— Ви гадаєте, що це його передова?— спитав, зрадівши нагоді заговорити з нею.
— Ну певно ж. Хто ж у нас, у Славгороді, ще отакий ерудит? Одразу видно — історик і поет!— сказала вона і пішла до каси.
Саранчук виждав часинку, поки покупець, одержавши здачу, відійшов од каси, тоді підійшов до завідувачки:
— Скажіть, будь ласка, ви Дідеика називали. Як його звуть? Не Павло Макарович часом?
Тонкі брови жінки тіпнулись легеньким здивуванням:
— Павло Макарович. А ви його знаєте?
— Ну аякже! Земляки. З одного села. Разом до школи ходили.
— Он як?— Вона охоче розповіла Саранчукові, де саме зараз Діденка можна знайти. По цій же вулиці пройти два квартали і — редакція газети. А він редактором у ній.— Тільки ще рано.— І вона пильно, трохи напружено дивилась просто у вічі йому.— Ви можете у нас побути тим часом. Коли хочете, дам щось почитати, а он ослін.
— Дякую. Але я краще виставку картин ваших подивлюся.
— І то діло.
Ходив по крамниці і розглядав картини на стінах. Було їх чимало тут. Справді, як виставка,— краєвиди, жанрові картини. Але перед одною найдовше простояв Саранчук. На задній стіні, якраз проти вхідних дверей, висіла. "З походу"— стояв підпис під нею. А вгорі табличка: "Ціна 10 000 крб.".
— Ого, ціна підходяща! Та хто ж її купить?! Щоправда, подивитися було на що. Та й праці вклав
художник немало! Стільки народу! І кожну постать треба ж було вирисувати. Вважай, ціле село підряд. І старих, і малих. Але чим уважніше він приглядався до картини, тим виразніше відчував у ній неприродність, штучність. Немовби якесь несправжнє було і це село, і люди. Ну хоч би оцей старий дід скраю, з сивими вусами по самі плечі, у білосніжній вишитій сорочці. Ніяк не уявиш, що клепав косу на бабці біля повітки, а тут крик: "їдуть!" Або ось оця молодиця з немовлям на руках — білолиця, незасмагла. Наче переодягнута панночка. Та й самі козаки... А втім,— обривав себе Грицько,— це ж художество! І, щоб повернути зачарування картиною, він щурив очі,— не так помітні тоді були вади в ній.
...Край села. Аж до вітряків висипав народ зустрічати козацький загін. Старі матері, сивоусі батьки, молодиці з немовлятами на руках, дівчата наряджені в свої святкові плахти та керсетки. І кожна очима жадібно шукає свого синр, чоловіка чи нареченого. А вони на баских конях, у червоних, зелених жупанах, піки в руках — під'їжджають горді, суворі й стримані. Але що там у серці в кожного!
Саранчук аж і сам відчув у собі радісне хвилювання, неначе сам їхав серед них, такий для когось рідний і жаданий. Ось-ось, ще кілька кроків — і серед радісних вигуків, розпачливих зойків, тужби, що зараз здіймуться на майдані, один жіночий крик ударить йому в саме серце: "Грицьку, голубе мій!"
Саранчук не чув навіть кроків, коли підійшла і спинилася за спиною в нього. І, може, хвилин кілька було так. Раптом, ніби од якогось внутрішнього поштовху, Грицько оглянувся і навіть розгубивсь у першу мить, несподівано зустрівшися лицем в лице з завідувачкою. А вона посміхнулась і мовила стиха:
— О, та ви знаєте, на що дивитися.
—=• Цікава картина,— ніби виправдувався Саранчукі І, як видно, історична.
— Козацька доба. Мабуть, шістнадцятий-сімнадцятий вік. Цікава картина. Дуже! Який напружений момент зобразив художник! Ви пригляньтеся тільки, як виписана кожна постать, скільки експресії у постатях вершників. І яка гама переживань на обличчях жінок.
— Просто як живі!— не втримавсь од захоплення Саранчук. І мимоволі знову припав поглядом до картини. Раптом одірвавсь, швидко глянув на завідувачку.— Слухайте! Та ви тільки гляньте сюди. На оту жінку в синій керсетці. їй-право ж, на вас похожа.
— На мене? Що ви кажете!— здивовано звела брови Івга Семенівна. І собі зацікавлено глянула на картину.
Але і подив її, і зацікавленість були удавані. Бо це ж саме вона і позувала колись Дорошенкові для отієї жінки в синій керсетці. І, звичайно ж, була схожа. І знала це. Щоправда, коли це було! Більше як десять років минуло з того часу. На картині ці роки не позначилися, але на ній... Тим-то останнім часом уже не любила, коли хтось відкривав оцю подібність: знала, що порівняння було не на її користь. Отож і зараз помовчала часинку, потім знизала плечима.
— Ай справді. Диво!— Та й мерщій перевела мову на інше. Спитала, яке загальне враження у нього від картини, які збудила думки та почування.
— Думок багато,— ухиливсь Саранчук.— А це й зараз дивлюсь, і, знаєте, на серці якось аж сумно.
— Сумно?— здивувалась жінка.— Не розумію.
Та Саранчук не поспішав пояснити їй. Якусь мить мовчки стояв у задумі, схиливши голову. Якась буйна внутрішня сила, що її Івга Семенівна з першого погляду, може, самим інстинктом відчула в ньому, зараз іще виразніше виступила в кожній рисі його мужнього лиця, в усій постаті. Понизивши до шепоту голос, вона спитала:
— А про що ви зараз думаєте?
Саранчук звів голову, але очі ще й зараз були повиті задумою.
— Про що? Та про те ж саме.— І навіть зітхнув.— Думаю: а хто ж це мене зустріне дома? Щоб отак, як отут на картині.
— А хіба у вас нікого немає?
— Чому нема! Батько є. Матері, правда, нема ще з дитинства. Мачуха. Та не в тім річ — є кому чи нема, а в тім, що нема за що.
Він знову перевів погляд на картину, часинку помовчав і хитнув головою.
(Продовження на наступній сторінці)