— Таки добре, коли у керівництва голова добра на плечах, та ще й не одна! — говорив він, веселий і дуже вдоволений.— Уяви собі тільки, що Іванов сам не залишився б на заводі та не затримав би і червоногвардійців, а пустив їх на демонстрацію! Що б з того вийшло! Адже ціла сотня гайдамаків намагалась на завод прорватися. Ну, їм і дали! Хоч, власне, справжнього бою і не було. Вони зразу ж відкотилися, залягли. Півгодини, правда, ще постріляли. Та це — більше для виду, для свого отамана щоб чув із свого салон-вагона, щоб знав, які вони в нього... орли!
Поснідавши, Михайло зразу ліг спати. І знову Артем один з своїми думками. Навіть Михайлової матері не було вдома, пішла в чергу за хлібом. Ходив по кімнаті і місця собі не знаходив, поки не прийшла Таня Клочко зробити перев'язку. Молода, весела,— нащебетала повну хату. Про Серьожку приємну звістку сказала: була сьогодні в лікарні, впізнає вже. Потім пішла Таня, і знову сам. Ні, таки погана штука самота! А як же по кілька років в одиночках сиділи? Він підійшов до Михайлової полички і став вибирати щось почитати.
За читанням і минув час аж до обіду. Після обіду, коли Михайло пішов провідати Серьожу, хотів був знову читати, але не міг зосередитись. І довго ще не міг збагнути, чому це так. Аж поки нарешті не зрозумів: до обіду чекав, що, може, мати заїде (про свій від'їзд із Славгорода він уже й сам твердо вирішив, хоч і жалкував дуже, що так і поїде, ні з Федором Івановичем не побачившись на прощання, ні з Мирославою). Але недовго думав над цим: нічого не зробиш, коли так склалося! Загоїться рука — не така вже далечінь, перед Харковом заїде в Славгород, щоб потім звідси прямо на Харків. Так було до обіду. А зараз уже ясно було, що матері не буде сьогодні — п'ята година вже! Видно, нікого на базарі не знайшла. Отже, ціла доба в нього. Ну як же можна, щоб не скористатися з цього та не сходити увечері на Гоголівську вулицю! Та й не тільки на Гоголівську, а й на Троїцьку. Навіщо справді відкладати? І, може, навіть спершу сюди. Край, правда, не близький. Через усе місто. Найнебез-печніше буде Миколаївську перейти. Хіба по Сінній, а далі глухими вулицями та провулками...
Кілька днів тому, в перший день по приїзді, Артем був уже там. По дорозі на патронний завод зробив круга немалого, а зайшов-таки. Та як міг не зайти! Хоч і знав од Варвари (то ж вона й адресу сказала), що малий на селі, у баби зараз. Дарма! Хоч поглянути на той будиночок, де народивсь: на той двір, де вперше ноженятами малими по землі ступав. Було вже опівдні. Христя на роботі. Отож без риску несподівано зустрінутися з нею він собі вільно ходив по двору, поки не дізнавсь від жінки, що знімала зі шворки білизну, в якому саме флігельку живе регент з Троїцької церкви. "Та він же на війні".— "А жінка?" — "На роботі, на махорковій фабриці. Оце їхні двері. Замок висить". Прогнилий ґаночок, два засніжені кущі акації, напіврозвалений сарайчик.
Вузенькі суточки між ним та флігелем, ото, видно, й був Василькові його дитячий світ!..
За думками та спогадами, що полонили його, і незчувсь, як до хати відчинилися двері і поріг переступив Петрусь.
— Дядю Артеме, збирайтесь мерщій. Зараз тьотя Катря саньми заїдуть! — випалив він за одним духом.— Здрастуйте! — згадав уже потім. Та й зразу вже хотів іти: — Мені треба, тато наказали, за сошею дивитись, бо їздять, прокляті, і зараз по соші.
Але Артем затримав його на хвилинку. Спитав, чи всі вже поїхали.
— Хто? А, ті, що в пас ночували? Поїхали вже. Матрос — верхи на коні. А дядя Остап та старий на поїзд пішли. А отой... ну, як його, жених тьоті Орини, ще вчора поїхав. Дядю Артеме, так я побіжу. Ви ж іще вернетесь до нас?
— Поклон передай мамі, татові.— Ще хотів щось додати, але Петрусь уже був за порогом.
Артем підійшов до вішалки і зняв шинелю. Отак! От іменно: "Мечты, мечты!..."105 Хотів одягатись, але самому ніяк було, і нікого не було в хаті, щоб допоміг. Розгублений, стояв посеред хати. Раптом у дворі почулися кроки. "Ну, от і добре!" Відчинилися двері...
Артем від несподіванки, від радості, що пройняла його всього, заціпенів на місці. Горло здушило — аж боляче.
— Здрастуйте, Артеме,— сказала, переступивши поріг.
— Здрастуйте, Мирославо! — І жадібно припав поглядом до її блідого, змарнілого обличчя. Була зап'ята великою теплою хусткою. Мерщій зняла, поклала на стілець. Скинула верхній одяг.
— Не одягайтесь. Зараз я вам перев'язку зроблю. Артем сказав, що йому вже робили сьогодні перев'язку.
— Хто?
— Ну... акушерка тут є.
— Я повинна глянути.— Вона спиртом із слоїка помила руки і зразу ж підступила до нього, відкотила розрізаний рукав гімнастьорки і стала розбинтовувати руку.— Ви тільки не думайте, Артеме. Не бійтесь. Я дуже обережна була. Весь час ішла, а за мною в санях їхали, стежили, чи ніхто не ув'язавсь. Нікого я не привела.— Поки говорила це, розбинтовувала. Потім обережненько одірвала бинт. Артем здригнув.— Боляче?
— Та про цей біль...
Огляд рани заспокоїв Мирославу: нічого страшного, кістка ціла.
— А все ж берегтись треба, не запускайте. Регулярно, через день на перев'язку ходіть... Обіцяйте мені.
— Та вже ж! Хіба я сам не зацікавлений! Отакий час гарячий, а я, як навмисне, увесь у болячках.
— А що таке? — занепокоїлась дівчина.— Може, й та відкрилась?
— Та — ні. Інша.— І через те, що Мирослава не зрозуміла, додав: — Теж давня, але ще й зараз... Мирославо, я такий винуватий перед вами!
— В чому? — стривожено вже глянула дівчина на нього.
— Що тоді, в партійному комітеті, у під'їзді... Мирослава схилила голову. Артем сказав по паузі:
— Не треба було мені цього робити! Ні в якому разі! Мирославі здалося, що на одну мить у неї спинилося
серце. І раптом забилося дуже і часто. Відчула, як кров залила їй обличчя. І водночас сльози затуманили очі. Бинтувала руку вже як сліпа. Але ще й навмисне робила це поволі, щоб хоч трохи заспокоїтись тим часом. Та приховати від Артема не вдалося їй. Він помітив, як зашарілося її лице, як ледь помітно тремтіли її руки,— ой, як нестерпно поволі вона робить це! Нарешті зав'язала бинт. Тоді він узяв її руку і, як це робив тільки матері, поцілував її.
— Мирославо!
Дівчина звела обличчя. Очі були повні сліз.
— Мирославо, ось не плачте-бо!
— А ви не зважайте! Це зараз пройде. І не треба нічого більш говорити! Я вже зрозуміла. Все!
Вона одійшла до стільця, де лежало пальто, і стала одягатись. Потім розправила хустку і вже хотіла запнутись, але мовби несила було їй підняти руки, опустила їх. І, може, хвилину стояла отак. Потім, не повертаючись до нього, сказала тихо:
— Не розумію одного тільки: чого ви увесь час крились від мене? Можна навіть подумати... І коли б я не так вірила вам, далебі, могла б подумати... Запідозрити вас...
— В чому? — насторожився Артем.
— В нечесних намірах по відношенню до мене.
— Мирославо, що-бо ви! — Артем, поривний, ступив крок до неї. Хотів схопити за плече, щоб повернути її лицем до себе, але не наваживсь. Та дівчина сама враз повернулась до нього.
— Артеме, ну хоч зараз будьте щирим зі мною. Ми ж не діти. Навіщо нам у хованки гратись. Признайтеся, ви ж її любите й зараз?
— Та звідки ви знаєте? — оторопів Артем.
— Тепер уже знаю,— схилила голову дівчина.— Досі лише припускала, а тепер уже знаю.
— Ви не так мене зрозуміли. Звідки ви знаєте взагалі про це?
— Тьотя Маруся сьогодні сказала. Артем спохмурнів.
— Оці ще мені... опікуни! Так наче сам я не сказав би. Ви питаєте, чого крився. А я не крився. Просто, не дійшло ще, як видно, у нас до цього. Через те — ні ви мене не питали, ні сам я не заводив мови про це. Та раз уже зайшла мова... Чи люблю її, питаєте. Ні. І це вже не знаю, яким треба бути, щоб після всього того... Ненавиджу! Але... треба, щоб і цього не було. Щоб нічого не залишилось. Навіть і рубця!
— Ну, діти, пора! Прощайтесь,— сказала мати, ступивши через поріг. В руках у неї був кобеняк.— Оце тобі,— вийняла з кишені папірець,— Тимошина посвідка.
— А він же як?
— У нього інша є, безстрочна,— сказала мати.— Чого вони будуть чіплятися до каліки.— Тоді повернулась до Мирослави: — Бувайте здорові, Мирославо! Спасибі вам за все!
— Ну що-бо ви! Нема за що дякувати! — розчулено сказала дівчина. Підступила до Гармашихи і поцілувала як рідну. Потім подала руку Артемові.
— Щасти вам!
— До побачення, Мирославо,— тиснучи руку їй, сказав Артем і, притишивши голос, додав: — А на той час, я так гадаю...— Але зразу ж і поправився: — Та не гадаю, а напевно знаю, що й ця моя болячка зарубцюється вже.
Губи дівчини ворухнулись, щось хотіла сказати, та передумала. Так і стояла з застиглим словом якимсь на вустах. І тільки як уже вийшли Артем з матір'ю з хати, утомлена вкрай, сіла на стілець, поклала на спинку стільця руки і впала на них головою.
(Продовження на наступній сторінці)