— Був в економії об'їждчик один. Мордань. Таке йому строкові прізвисько дали. Шкуродер, та ще й бабій нахабний, можна навіть сказати — ґвалтівник. У кожному таборі в нього наложниця. І саме з отаких, як оці мої землячки, з молоденьких та полохливих. Хотів був і на нашому току завести, і якраз на Христю оком накинув, але остерігся. Одне слово таке сказав я йому. Магічне! А він знав мене трохи ще по головній садибі. У вільний час біля холостяцького барака ми, майстрові, іноді з гирями практикувалися. Отож бачив і він, що я міг, наприклад, двопудовиком хрестячись, увесь "Отче-наш"104 проказати. І навіть без особливої напруги. Тим-то він тік наш об'їздив стороною. Але зло затаїв, як видно. Бо в записній книжечці його, як потім уже виявилось, і моє прізвище було вписане, як "у граматку", та ще й з такою припискою: "Нахвалявся убити". І от одного разу на світанку в степу найшли його задушеного. Ну й колотнеча ж ізчинилася! Стражники наїхали, жандарми. Виявилось, що він не тільки об'їждчиком був, а заодно ще й агентом поліції. "Політичне убивство!" Дурниця. Звичайно, політичні були в економії. Як же інакше! Економія величезна, сотні три, а то й більш було лише строкових. А де така маса людей в експлуатації, без політичних не буває. Та хоч би й нас з Петром взяти. З заводу в Луганську за що нас витурили? За політику. Я, правда, тоді ще не був партійцем. Це я вже на фронті, у березні в сімнадцятому році, у партію вступив. А Петро уже й тоді справжнім партійним соціал-демократом був. Років на три був він старший за мене. А на заводі чотири роки вже робив. У тому ж, де і я, інструментальному цеху. Дружили ми з ним — водою не розлити. Від нього я знав дещо і про роботу їхнього осередку в головній садибі. Та й доручення деякі його виконував: політичні брошурки читав на току в себе хлопцям. Ні, Морданя убили не політичні. Двоє дівчат задушили його. Але це вже згодом, через півроку, виявилось. А спершу кинулись були на політичних. І закрутилось. Почали, ясне діло, з головної садиби. Перш за все трьох робітників з майстерень забрали. В тому числі й мого Петра. Ну, а від Петра уже ниточка й до мене. Добре, що тієї ночі з самого вечора ми з Христею в степ пішли. Розшукала нас Варка в ожереді. "Не йди в табір, стражники за тобою. Засідка, ждуть". Отож і довелось отак несподівано розлучитись.
— І невже так і не бачив її більш?
— Та ні. Ще цілий тиждень зустрічалися. Ніяк одірватися від неї не міг.— Він помовчав трохи, а потім спитав:— Ти в Таврії, Василю Івановичу, бував коли?
— Проїздом.
— Ну, все одно. Значить, хоч із вікна вагона, а бачив-таки, що це за край — степ та й степ. Під осінь не те що людині, зайцеві від шуліки нікуди сховатися. Верст за п'ятнадцять від току тільки й знайшов собі пристановище: балка, поросла чагарником. Отут і заліг, як той вовк в облозі. Цілий день і не витикаюсь, бувало. А як тільки стемніє, вийду, обдивлюся гарненько, а тоді візьму курс на вечірню зорю і — бігом. Буквально! Бо ночі короткі, а п'ятнадцять верст — край не близький. А втім, відстань цю я пробігав, мабуть, за годину з хвилинами, не більше. І ще здалеку бачу — під умовленим ожередом в тіні біліє цяточка. Жде. Цілий тиждень було отак. Аж ось одного разу, коли прийшов, тільки-но сів поряд на землю, і зразу ж догадався, що це і є наша остання ніч.
— Аз чого догадався? — спитав Василь Іванович, щоб вивести з задуми Артема.
— Завжди виносила хліба шматок, ну й ще там — огірок чи тараню. Самою любов'ю все-таки ситий не будеш. Добовий мій раціон. А на цей раз бачу — торба. Помацав рукою — дві хлібини. У мене в грудях щось так і обірвалося. "Що, Христе, чи надумала виряджати?" Мовчить. Приглянувсь, а вона спить. Навсидьки. Відкинулась головою до ожереду, місяць їй в лице — змарніла така, бліда, мовби хвора. І подумав я: "Ох, і свиня ж ти, Артеме! Сам вилежишся за день в своєму барлозі. А вона, сердешна, від зорі до зорі на отакій спеці, в куряві кромішній біля молотарки. І вночі спати не даю. Хіба ж не розповідала позаминулої ночі, що коли б Кирило-бара-банщик не підхопив, так би з снопом у барабан і впала була!" І так мені жаль її стало. І знаю, що це ж востаннє бачимось. Хотів розбудити і не розбудив. Нехай іще хоч годинку поспить, відпочине. Сиджу біля неї... Чого тільки не передумав за цю годину! Про неї і про себе. Раптом чую — стогне, задихала важко, губи сіпаються, мовби хоче крикнути щось, а не може. Потім таки крикнула, як це уві сні буває, шепотом крикнула: "Артеме!" — "Я тут, Христинко, біля тебе!" Розплющила очі, здивована й зраділа, пригорнулася. І мовби з докором легеньким: "Нарешті! Чого тебе так довго не було?" — "Та я вже цілу годину сиджу біля тебе".— "Так чого ж ти не розбудив!" — "А щоб ти спочила хоч трошки".— "Ой, де там спочила! Я так змучилась уві сні!" Та й стала мені розповідати свій сон. "Сиджу під ожередом, а тебе все нема. Уже й за північ, може. І так мені страшно стало! Завтра ж йдемо з економії, остання ніч. Невже так і не побачу?! І по-другому ще страшно: може, щось трапилось? А може, просто ожередом обмиливсь,— заспокоюю себе. Біжу до другого ожереду — нема. Перебігаю до третього — і тут тебе нема. Тоді я в розпачі — і знаю, що не можна робити цього, бо ти ж ховаєшся, а не стерпіла! Як я гукала тебе! На весь голос, на увесь степ".—"Я чув, як ти гукала уві сні. І бач — біля тебе". Зітхнула Христя. "Чого ти?"—"Подумала: а скільки ще буде ночей — гукатиму так тебе і в сні, і наяву, а ти не чутимеш!" Уже світало, як стали прощатися. "Ну, де ж, коли, Христинко, зустрінемось тепер?"—"А хіба ж я знаю!" Та й заплакала гірко-гірко. "А може... знаєш що? Ходімо зараз зі мною" — "Куди?" І вірно: куди? Коли сам без притулку та ще й безпаспортний. "То поживи тим часом у моєї матері, поки я..." Зітхнула тільки. Потім: "Та ти не бідкайся за мене, у мене ж і своя мати є".—"Ну, хоч по дорозі зайди, з родом моїм познайомишся". Але виявилось, що дівчата надумали залізницею, щоб швидше додому. Може, там, на Полтавщині, не обмолотилися ще хазяї, можна буде ще якийсь карбованець заробити. "Ну, то хоч не зараз, іншим разом, як уже з роботою упораєшся". Пообіцяла: "Неодмінно побуваю". На цьому ми й попрощалися.
— Ну й що ж, заходила?— по невеликій паузі спитав Василь Іванович.
— Ні, не була. Не до того вже було їй. Інші завелися, рідніші родичі.
— А ти кажи ясніш.
— Я, як і домовилися з нею, зразу ж, тільки-но став на роботу...
— А як же ти без паспорта?
— Петрів родич у Миколаєві поміг добути "липовий". У самім Миколаєві не рискнув, улаштувався в Херсоні, на елеваторі. І зразу ж листа їй у Попівку послав. Жду та й жду відповіді,— нема. Що могло трапитись? Не інакше, як перехват. Уже занепокоєний, послав листа подрузі її, Варварі. І та відповіла, розкрила всю картину. Що Христя на селі не живе. Зразу ж, як повернулась із Таврії, поїхала в місто, на тютюнову фабрику. Та це, як видно, лише про людські очі. А насправді — до свого жениха.
— То в неї, виходить, і жених був?— здивувався Кузнецов.
— Дячок там один. Та, власне, це вже я сам його в дяки "проізвів", насправді — регент церковного хору. Якось, розповідала іще в Таврії, жила у дядька свого, залізничника, у Славгороді, а він і побачив її, жив у тому ж дворі. Ну й уподобав, причепивсь, як реп'ях. Аж мусила через нього і з міста тікати: такий осоружний. Аж плаче, бувало: виходь та виходь за мене! Так принаймні розповідала.
— Сама розповідала?
— Але це вже потім, як ми вже з нею спізналися. "А чого ж ти досі навіть не заїкнулась про нього?"— спитав був. "Боялась, щоб не подумав чого. То, може, не захотів би і знатися зо мною".—"А тепер не боїшся?"—"А що ж ти можеш тепер погане подумати про мене, коли вже знаєш!.." І правда, що я міг погане подумати про неї, коли вже знав, що до мене вона ще нікого не знала? Ну, та це... Не про це зараз мова. Уже й побралися, либонь, Варвара пише. Бо приїздив якось із дядьком Христі, привіз тещі сто карбованців, викупив хату у лихваря... Ну, от і все!
— І все?— в голосі Кузнецова чулися подив і обурення.— Аж на тебе не схоже. Видно, здорово і ти її любив, що отак легко повірив?
— Легко? А не дай бо нікому! Найлютішому ворогові своєму не побажаю такого. Я й зараз, коли згадаю той час, не збагну навіть, як я тоді все оце видихав. Не пішов на дно. Петро врятував.
— Яким чином?
(Продовження на наступній сторінці)