Коли залишились у хижі з Христею удвох, Артем сів ближче до неї, обняв і пригорнув до себе. Христя принишкла. Але, коли рука його сковзнула їй до грудей, різко відсторонилася. Артем застиг, пройнятий якимсь недобрим передчуттям. Спитав невдоволено:
— Що сталося?
— Не треба, Артемку. Я ще хвора.
— І вибрала ж час! — напівжартом обуривсь Артем, хоч у голосі й чулося невдоволення.
— Не про те мова.
— Не про те?
Артем нічого не розумів. Але замість того щоб допитатися мерщій, він дав цілковиту волю своєму роздратуванню, для якого, здавалосьТ^були всі підстави. За півроку з отої їхньої останньої зустрічі в Попівці з якою втіхою він згадував отой тиждень, що йому подарувала доля к різдву, перетворивши його на справжнє і суцільне свято від першого дня до останнього. Навіть уже першого дня — після стількох років роз-стания — відчув себе з нею тоді легко й невимушено. Але того, першого, вечора вони ні до чого ще не домовились — ні відносно своїх майбутніх взаємин, ні щодо Василька. І ліг спати на лаві, не дуже упевнений, що пощастить порозумітися, а відтак і зійтися з нею. Та вже другий ранок приніс йому несподівану радість. Коли, упоравшися з мливом у вітряку, намірився був зразу ж після снідання податися на залізничну станцію. Як вона мило і легко одговорила тоді його. І, замість того щоб іти йому на станцію, пішли удвох в хутірець поблизу села, до Христиної подруги Віри в якійсь справі, але в заметілі — ні, не заблудились, а просто обоє дуже хотіли побути наодинці якомога довше, тому й опинились у затишку під ожередом соломи в полі. А того ж вечора в досить тісному колі — дядько Данило Корж та Віра з своїм Левком — згуляли "весілля". До самого світанку не розходились гості й "молоді" не вкладалися спати. Проте другого дня, коли вже й Віра з Левком пішли, і Данило Корж поїхав додому, молодята відчували себе зовсім добре, тільки, замість того щоб спати лягти, цілий день поралися в господарстві. Христя до обіду а матір'ю біля печі, а по обіді стала допомагати Артемові хату вшивати зокола кукурудзяним бадиллям. І так любо було їм удвох працювати, так захопилися, що навіть незчулися, як надійшов свят-вечір і заколядували на селі...
З усіх свят якраз різдво було для нього ще з дитинства найулюбленішим святом, а з усіх днів різдвяних свят — наймилішим саме свят-вечір. Покупані матір'ю, всі вони, діти, у білих сорочках сидять за святковим столом, де на покуті урочисто возсідає батько; мати ще порається біля припічка, але ось і вона, поставивши миску зі стравою на стіл, сідає поруч батька. І починається свята вечеря. Та справа не в їжі. Хоч, певна річ, і смачнішим, аніж у будень, стравам вони віддають належне. Справа в самому піднесеному настрої, в напруженому чеканні отого бентежного чуда, коли батько почне у шибку кликати Мороза на вечерю: "Морозе, Морозе, йди до нас вечеряти!" І хоч відомо вже з минулого різдва, що не прийде Мороз, але й цілковитої певності нема: а немов передумає на цей раз та й таки прийме запрошення? Холодок підступає вже до серця, а уява малює — наче рипнули сінешні двері, ось-ось відчиняться хатні... Орися, як і належить дівчині, з самого початку не витримує напруження — пригорнулась до матері, але навіть і вона не встигає як слід настрахатись, бо з подальших батькових слів зрозумілим стає, що й цього разу не прийде Мороз на вечерю. "Ну як не хочеш, то й не йди! — не вельми засмучений з того, говорить батько.— А тільки не морозь наших..." — і далі перелічує всіх свійських тварин, котрих навіть і хвоста не бувало ніколи (окрім овечат) в їхнім дворі. Потім візьме ложку, та, перше ніж почати їсти, прислухається пильно, і до матері: "Що воно мені — паче двері сінешні прочинені". Мати виходять у сіни й за якусь мить вертаються в хату: "Авжеж, були прочинені. А на ключці ось оце висіло". В руках тримає ворочок з гостинцями. Боженьку! Чого тільки в тім ворочку нема! І цукерки в сопілку завбільшки з барвистими паперовими китицями, і жамки крамні у формі коня чи зірки, і маленькі цукерки з прегарними малюнками па паперових обгортках, якими потім Орися прикрасить на печі весь свій куток, і волоські горіхи, і пироги з маком та з калиною.
На цей раз, у Попівці, йому довелося вперше побувати в ролі глави сім'ї — сидіти на покуті, де на сіні горшки з кутею та узваром, а круг стола — ціла родина; навіть Христина мати з дівчатками. І Василько, звичайно ж. Уперше після хвороби встав оце з постелі, принесла його мати закутаного до столу, посадила поряд із батьком. Все було як годиться. І кликав Мороза на вечерю, намагаючись наслідувати батька навіть у голосі, і виходила Христя до сіней глянути, чи не прочинені двері, і внесла у ворочку гостинці дітям — на превелику їхню радість. А після вечері зразу ж Христя принесла з комірчини подушки та рядна — нехай зігріються, і, попоравшись трохи, постелила на всю ширину полу — на двох. Проте Василько нізащо не хотів лягати на своїй постельці — з того краю впоперек полу. То мусили брати до себе — всередину. І, далебі, не жалкували, стільки втіхи хлопцеві принесла оця новина — спати вкупі з татком та мамою. І за шию їх водночас обіймав, і руки їхні брав — схрещував у себе на грудях, а своїми зверху скріплював їх, пам'ятаючи про близьку розлуку. Нарешті зморив його сон. То Христя обережненько перенесла хлопця на його постіль, а сама тоді — з вихололої хати у самій сорочці — шугнула під ковдру і прикипіла до нього...
Од спогадів Артем іще гостріше відчув неповторний запах її волосся, її тіла, і жагуча пристрасть вже туманила мозок, але він стримав-таки себе. Як тільки міг, спокійно повторив своє запитання:
— То що ж сталося, коли не "те"?
Христя уперто мовчала.
Вже курячи згодом цигарку, Артем, іще після одної невдалої спроби своїми розпитами докопатися-таки причини, ніяк не міг позбутись прикрого враження од дивної зміни Христі. І не тільки в ставленні до нього, а навіть в її зовнішньому вигляді. Прикурюючи од запальнички в її миготливому світлі, він пильно приглянувся до неї. Якась змарніла, очі глибше запали і сумовиті, між бровами залягла зморшка і від куточків рота зморшки, а губи, під час мовчанки зціплені, надавали її виглядові незвичайної упертості. Просто наче підмінили молодицю! І подумалось несамохіть: чи не в отих двох місяцях, прожитих отепер на Троїцькій вулиці, у свого чоловіка, причина?
— Занадто вже переживаєш, Христе,— по тривалій мовчанці озвався Артем.— Отой синяк на грудях від чобота навкидь.
— А ти звідки про це знаєш? — аж кинулась Христя. Артем сказав, що її тітка Марія йому про це сказала. Після
чого ото й пішла, либонь, од нього. Христя ствердила, що саме так і було. Еге ж, пішла. Зопалу, мабуть, годин зо три або й більше — від образи та обурення — не чула ніг під собою, самі несли. А вже, коли сіла на березі Псла у Коржів-ці, порона чекаючи, прийшла трохи до пам'яті й жахнулась: куди я йду і чого я йду! У самих, певно, гаразд їсти нема чого. А які тепер у селі заробітки. В Попівку до матері треба б. Але ж і там, як подумати... Не один порон пропустила тоді, міркуючи.
— І невже тебе не дивує,— помовчавши, озвалася раптом,— чого я так довго оті двадцять верст від Коржівки потім ішла? Сюди, до Вітрової Балки.
— Я не знаю, скільки ти йшла.
— Цілий тиждень. Бо таки немалий гак зробила. Аж за Князівкою в одному селі побувала.
— А чого тебе туди занесло? — здивувався Артем. Христя повагалась хвилинку й розповіла.
В одному цеху з нею працювала жінка — родом з того села. (І назву ж дали йому люди, раз почуєш — не забудеш: Безродичі!) Молода ще, до того ж любила гульнути. І нагуляла собі. А вже й війні кінець, ось-ось і її чоловік повернеться з фронту, то вона ото й поїхала до своїх батьків у ті Безродичі. А за кілька днів уже й вернулась — хоч і змарніла, зате знову весела. І весь секрет у тім, що живе в тому селі баба-знахарка.
Артем уже все зрозумів, збентежено рухнувся до неї, щось сказати хотів, але вона перепинила його:
— Ні, дослухай вже до кінця.
Розшукала батьків тієї молодиці і впросилася на ніч. Проте другого дня не наважилась. Аж на третій день пішла до тієї знахарки. Сухенька, ласкава жіночка. Аж ніяк на Бабу-Ягу не схожа. Уважно вислухала й дала якесь зілля. При ній і випила. А тоді порадила... І якраз через вулицю люди, як видно, толокою хату нову валькували, то пристала й собі їм у поміч: півдня проходила в замісі. Аж поки з глинища й витягли її жінки. За хвершалом у Князівку послали. Спинив кровотечу і звелів лежати. То ото й лежала. Але доки ж можна у чужих людей. Віддала все, що несла з собою в клуночку, а тоді — де пішки, а де.щастило, то й на попутньому возі, добралась-таки сюди.
— А через два дні прийшла звістка, що ти живий. Ну чого ж бо вона забарилась! — Христя стиха похитувалась із сторони в сторону і беззвучно плакала. — А я вже і йменнячко пестливе придумала для неї — чомусь певна була, що дівчинка буде! — "різдвяночка"!
Артем обережно поклав Христю горілиць, вкрив по саму шию ряденцем і, гладячи шорсткою долонею по її обличчі, по животі, говорив такі ласкаві, ніжні слова, про які допіру навіть не догадувався, що вони є в його лексиконі. Христя перестала плакати, прихилилась щокою до його руки й затихла.
(Продовження на наступній сторінці)