Якщо він і раніше був неабиякий у Славгороді "писака-забіяка", мавши все потрібне для цього: і темперамент, і ерудицію та хист, і нахабство, то тепер він перевершив самого себе. Читаючи його статті в газеті та сатиричні вірші чи слухаючи прилюдні виступи, багато хто просто дивувалися: як він іще ходить на волі! Отож "по інерції", як видно, і своїм згодом перепало од нього. Картав, як тільки міг: задрипанці, запроданці (бо дуже нило серце ще за Парижем, що майнув чарівним маревом і розтанув у повітрі), а німців — не інакше, як вандали-прусаки і при цім слові неодмінно назву цієї комахи в дужках (Blattella germanica), за що і поплатився потім своєю редакторською посадою, ще й у німецькій комендатурі посидів кілька днів. Але, мавши серед своїх заступ-4 ників отаких поважних громадян, як поміщик Галаган та генерал Погорєлов (звичайно ж, не могли вони бути невдячними йому за ту велику послугу з переховами сина Погорєло-ва), на третій день він уже вийшов на волю. Лишатися в місті йрму не було чого. Не вабила тепер і Вітрова Балка. Та куди ж дінешся! І поїхав, із страхом думаючи про неминучу, в умовах села, зустріч з Ориною. Тож, дізнавшися вже дома, що її в селі нема — живе з чоловіком у Підгірцях, зрадів і заспокоївся трохи. Потіснивши батьків, одгородив ширмою для себе закуток лише з столом та ліжком і з першого ж дня сів до столу за свою, в значній мірі автобіографічну, повість. За два місяці один тільки раз одірвався від роботи на кілька днів — їздив у Князівку до дядька (саме перебрався той з міста на дачу), та оце вдруге тепер — не так у гості, як у справі: треба ж таки щось із хатою робити.
На другий день, ідучи купатися на річку, він, тепер уже сам-один, зайшов на свою садибу. Обійшов геть всю, хазяйським оком примічаючи, що на вгороді посаджено, а в садку — чи будуть вишні, щоб же й це врахувати в орендну плату за дачу. Вирішив, якщо до завтра не знайдеться охочого, доручить дядькові цю справу, а сам поїде додому.
Проте Дорошенкові вдалося його одговорити, два-три дні, мовляв, нічого не вирішують, а в неділю разом і поїдуть раненько, щоб устигнути на обід. А тим часом, коли вже так сверблять руки до роботи, можна ж "окулірувати" мансарду або альтанку та й строчи собі хоч і день-ніч. Павло сказав, що до роботи його щось не тягне. Тоді дядько знайшов інший мотив: "А невже тобі не кортить глянути на свого суперника, з самої цікавості — кому віддала вона перевагу? А може, ще не пізно, то й позмагатися з ним, зійтись, так би мовити, в лицарському двобої?" Але Павла і це вже не цікавило.
І все ж таки зустрітися їм довелось. Якось, повертаючися з крамниці (ходив по цигарки), на вулиці зустрів генерала
Погорєлова. Ішов задуманий, то, може, й не помітив би, але Вовка перший упізнав його, радо погукав: "Павло Макаровичу!"— і, сплигнувши з екіпажа, підбіг до нього. Був у новенькій військовій формі з золотими прапорщицькими погонами. "Та це тільки трамплін,— засміявсь на привітання Павла.— Незабаром і поручиком буду. А наш Віктор не ротмістр вже, а підполковник. У тридцять років це непогано!" Отак розмовляючи, підійшли до фаетона, де сидів старий Погорелов, привітно посміхаючись йому назустріч. Подав руку, а як привітались, показав на місце поруч себе на задньому сидінні. Павло розгублено оглянув себе. Був одягнутий зовсім не для гостини: у синій косоворотці, штани прасовані вже хтозна й коли, на голові старий студентський кашкет з вицвілим верхом. "Пусте,— поблажливо сказав генерал.— Це ж на дачі. А зробите всім нам велику приємність". Павло сів в екіпаж (Вовка примостився на відкидному сидінні навпроти них), і поїхали у напрямку до Галаганового маєтку.
За обідом все обійшлося гаразд. Навіть Людмила була з ним в міру люб'язна. І тільки ротмістр Бобров, жених Людмили, цілковито ігнорував його, хіба що кілька разів неуважно сковзнув поглядом по його обличчю. Та ось порбіді молоді чоловіки-курці перейшли на відкриту веранду, куди їм подано було каву. Посідали в плетені лозові крісла й закурили. Глибоко затягшися цигаркою і видихнувши цілу хмару диму, ротмістр несподівано звернувся до Діденка: "Давно мріяв зустрітися з вами, шановний поете!— глузування чулося в кожному його слові. І Павло одразу ж відчув себе дуже незатишно в оцій компанії аж трьох золотопогонників. Насилу стримуючись, із підкресленою ґречністю мовчки схилив у його бік голову. А ротмістр зробив навмисну паузу й сказав далі:— Хочу спитати вас, задля чого і на якій підставі ви намагалися скомпрометувати Людмилу Леонідівну, приліпивши її ініціали до свого паскудного, порнографічного вірша?"—"Але ж то була лише прикра друкарська помилка!"— несподівано для нього самого вихопилось у Павла. "Брехня!— Вся розмова йшла, природно, російською мовою, і це українське слово він спеціально вжив замість "ложь" чи "неправда" для більшого приниження.— Чи, думаєте, не знаю, як ви потім виправляли від руки, щоб замести сліди своєї підлоти!"—"Та звідки ж він знає про це?— промайнуло в Павловій голові.— Адже тільки Людмилі писав про це в листі. Невже од неї?" І вирішив будь-що триматися тієї версії, мовляв, тому й довелось виправляти, що друкар поставив не ту літеру, завдавши немало мороки. "Ще б пак! Уявляю собі...— сказав ротмістр, а ті двоє стримано засміялись. Бо знали, що він таки справді спеціально заходив у Славгороді до книгарні й переглянув вибірково, звичайно, увесь тираж.— О, коли б я хоч в одному екземплярі побачив... Та од вас би зараз тільки мокре місце зосталося б!" Ну це вже було занадто! Проте Павло зовні спокійно допив свою каву, поставив чашку на стіл і лише тоді звівся. Потім, заклавши руки за спину й випнувши груди (не геть-то широкі, від чого й виробилася в нього оця звичка — розвертати плечі та випинати груди в певних обставинах), зухвало сказав, тепер уже вкраїнською мовою, можливо, й сам не помічаючи цього: "А тепер дозволю собі вас запитати— На якій підставі ви, непроханий чужинцю на оцій землі — суверенній державі,— чините мені допит? Хто ви такий? І ким доводитесь моїй співвітчизнянці Людмилі Леонідівні?"—"Вона моя наречена",— здивований несподіваною витримкою цього непоказного шпака-студента відповів ротмістр. "Тільки й всього?— силувано посміхнувся Павло.— А з вашого тону можна подумати — шлюбна жона!" — "А ви ще вбачаєте різницю між цими категоріями?"—"Олег!"— почувся докірливий вигук Людмили з порога (ніхто не помітив, як вона підійшла), і Павло, оглянувшись на неї, побачив — уперше за всі роки знайомства з нею,— як вона зашарілася. Ротмістр притиснув складені навхрест руки до грудей і винувато схилив голову: "Пробач, Людонько. А зрештою ми ж не ханжі й не малі діти!" Все було ясно. "Авжеж, кірчить! Як півень курку!" І хоч це він припускав і раніш, та одна справа — припускати і зовсім інша і — знати напевно. Клубок гіркоти підступив йому до горлянки, хотів звільнитись — ковтнув слину і несподівано голосно гикнув, потім — вдруге... Він узяв свою чашку й зробив кілька ковтків майже самої гущі — даремна річ. Не допомогла й вода, що приніс Вовка: гикавка не полишала його. (Ще добре хоч Людмила одразу ж, після першого разу, пішла з веранди). Тоді, втративши всяку надію, поставив стакан на стіл, розгублено обвів очима присутніх і знизав плечима: "Тьху, чортівня яка! Мабуть, таки краще піти мені звідси".—"Я теж такої думки",— вперше за весь час скривив у посмішку тонкі губи ротмістр. Павло пильним поглядом затримався на його породистому обличчі, якого не псували навіть булькаті голубі очі, і, не прощаючись, зійшов сходами з веранди. А вже з землі повернувся лицем туди й, піднявши руку, проказав, як заклинання: "Але зарубайте собі на носі, що не бачити вам єдиної неділимої як своєї потилиці!"—"Ступай, ступай,— підійшов до балюстради ротмістр.— Мазепинець нещасний!" І кинув йому забутий ним кашкет. Не зловивши, Павло підняв кашкет з землі і, витираючи запорошений верх рукавом сорочки, неквапом попрямував через просторе подвір'я до воріт.
(Продовження на наступній сторінці)