Як радів би з його успіхів батько, як тішилися б мати* сестра, брат. Він згадав Сашеньку, і раптом стало —сумно. Куди подівся веселий настрій. Неначе холодна гадюка проповзла по серцю. От хто оцінив би його успіх, радів би разом з ним — Сашенька. Але вона не знала про його справи, у неї було тепер своє життя, не зв'язане більше з ним.
Про Зою Іванівну забув, вона з якогось часу не показувалась. Микола пояснив це як образу на нього і був задоволений, що та не лізла більше на очі. Про те, щоб поділитись з нею своєю радістю, не мав навіть думки. Ніякої душевної спільності не мав з цією жінкою, а те, що сталося тоді в його холостяцькій кімнаті, було дивною випадковістю. Вчинок цієї особи вважав за примху розбещеної, безпринципової самиці. Ще того вечора він дав собі слово, що ніколи не дозволить собі слабовілля.
Ішов задуманий, коли побачив, що з протилежного тротуару простує до нього якась жінка. Спочатку не пізнав, але це тривало дуже коротко. Важка хода, яку він добре пам'ятав, і форма капелюшка, що так не личив їй, утвердили його в переконанні, що це Зоя Іванівна.
Сходячи з тротуару на той бік вулиці, вона з кимось попрощалась. Проте чоловік, якому подавала руку, стояв, не рухаючись з місця.
Зоя Іванівна тим часом швидко перейшла вулицю і зупинилась перед Миколою.
— Не втікайте,— сказала квапливо, не вітаючись.
— Чого б я мав утікати?—спитав здивовано парубок.
— Ви ж мене уникаєте.
Гаєвський не знав, що на це сказати, але відчув, що його чекає якась нова напасть.
— Я ж вас щойно побачив...— насилу вимовив він.— А зрештою, яке це має для вас значення? — спитав уже упевненішим голосом.
— Немаловажне як для мене, так і для вас,— промовила урочисто жінка.
— Не розумію, що ви хочете цим сказати? Микола похолодів від урочистості і від нісенітності
її мови. Його ніколи не покидала думка, що ця жінка несповна розуму. Він боявся таких, бо не знав, як з ними триматися. З нею не хотілось зустрічатись, тим більше тепер, коли йому було так добре і радісно на душі після сьогоднішнього вечора, на якому його визнано письменником, не хотілось слухати серйозних бесід та ще й із загадками.
Він сказав про це Зої Іванівні, але вона і не слухала.
— Чого вам треба від мене? — не стримався врешті.
— Я хочу провести вас додому,— відповіла жінка.
— Хіба вам по дорозі?
— То нічого, я не поспішаю.
Микола глянув на протилежний бік. Там все ще стояв той незнайомий чоловік і наче прислухався до розмови, що велась у досить підвищеному тоні.
— Вас чекають,— сказав Микола, показуючи головою на незнайомого чоловіка.
— Я якраз хочу його здихатись, тому й проведу вас. Що ж, ходімо. Хто цей чоловік?
— Мій настирливий переслідувач.
— Час від часу не легше, — мало не крикнув з досади Микола.— Знаєте що, Зоє Іванівно, ідіть ви собі додому і залиште мене в спокої, не вплутуйте мене в свої інтимні справи, не маю я ні часу, ні охоти на такі речі.
Зоя Іванівна підняла на нього очі.
— Я від вас нічого особливого не хочу,— сказала.— Тільки прошу як джентльмена, відведіть мене хоч до головної вулиці, бо в цьому провулку мені страшно і не хочу з тим, що там стоїть і чекає на мене, зустрічатись. Ви можете мені зробити цю послугу?
— Ходіть, коли так.
Микола думав про свою супутницю. Що за дивна особа? Такого ще в житті не бачив.
— Звідки ви тут взялись? — спитав, продовжуючи вже свою думку словами.
— Була на вашому тріумфі. І тільки вийшла, той причепився.
Це була зовсім неймовірна версія.
— Ви вважаєте мене, видно, дитиною або якимось недоумком,— обурився парубок.— Що значить причепився? Хіба не знайшли способу відігнати його, коли хотіли?
— Я ж знайшла, підійшовши до вас.
— Може, скажете, що він вам не знайомий. Зоя Іванівна завагалась на мить.
— Не помилились, знайомий,— сказала.— Навіть близький сусіда. Він теж був на вечорі, тільки сидів в іншому місці. Я говорила йому про вас, і він хотів вас побачити. Він ревнує до вас.
— Он що?
Миколі хотілось вилаятись останніми словами. Виходить, що про нього вже йдуть своєрідні балачки і він уже став об'єктом ревнощів. Був уже певний, що той чоловік, про якого була мова, мав підстави ревнувати.
Вийшли на вулицю, по якій ходив трамвай.
— Я вас довів, куди хотіли. До побачення,— сказав Микола.
— Ні, ще ні,— заперечила Зоя Іванівна.— Піду ще трохи з вами, я хочу, щоб він загубив мій слід.
Настирливість цієї жінки була нестерпною. Вони стояли біля зупинки, до якої якраз підходив трамвай.
— Сідайте у трамвай і їдьте,— промовив Микола,— і той чоловік не дожене вас.
— Можливо, що він якраз сидить у цьому вагоні,— сказала Зоя Іванівна.— Бачите, скільки там народу. Дуже можливо, що він там. Ходімте краще до вас
— Але ж у мене товариш.
— Тим краще, не будете боятись. Ви ж мене боїтесь. Миколі нічого не залишалось робити, і він повернув
у' провулок додому. Зоя Іванівна не відступала. Провулок був пустий, безлюдний.
— Нарешті ми від нього сховались,— сказала Зоя Іванівна.— Я боялась, що він вислідить ваше помешкання.
1 — А хоч би й так, то що з того?
— Мені б цього не хотілось.
— Добре, не вислідив, може, тепер уже підете додому? — спитав Микола.
— Ні, зайдемо до вас на хвилинку.
— Зоє Іванівно,— почав уже благати Микола,— зрозумійте, що ви робите? Ваш чоловік мені знайомий, я зустрічаюсь з ним по службі, це ж жахливо. Я не можу дивитись йому в очі.
— А ви не дивіться.
— Зоє Іванівно, ви жартуєте, а тут справа дуже серйозна. Одумайтесь.
— Про це потім.
Вона поводилась нахабно. Чогось подібного Микола в житті не бачив і навіть не читав про таке. "Звідки беруться такі екземпляри? Чи, може, все це напускне, штучне?"
В кімнаті Миколи не світилось. Хоми, як видно, ще не було вдома, а може, вже спав.
— Відчиняйте двері, чого стали, хочете, щоб той тип таки знайшов нас?
' Микола вийняв ключ і відімкнув двері. Хоми не 6у* ло. Хотів засвітити світло, але вона не дозволила.
— Посидьмо в темряві, так краще,— просила ласкавим, вкрадливим голосом. Тепер Зоя Іванівна була цілком іншою, ніж дві хвилини тому. Микола побачив, що все те, як вона вела себе в дорозі, було штучним, напускним, але водночас доводило, що це хитра, розпусна і небезпечна жінка.
— Сядь коло мене, рідний,— вона притягнула хлопця до себе і милувала, цілувала його пристрасно, гаряче.
— Я приголомшила тебе зразу, правда? Я не знаю, що ти думав про мене. Я бачила в твоїх очах іскри злості, коли проводжав мене очима останнього разу. Не знаю, чи ти догадувався, що з мого боку це була тільки бравада, яка коштувала мені дуже багато нервів і здоров'я. Ти не уявляєш, скільки я проплакала після тієї показної хоробрості. Я дуже нещаслива людина. Не люблю я чоловіка, а що варте життя без любові? Тебе покохала з першого погляду, тільки побачила; потім, коли почав читати вірші, а в них також говорилось про нещасне кохання, я умовила себе, що ти будеш моїм навіки.
— Як же це можливо? — перебив Микола.
— Не лякайся, в мріях все можливо. Нехай я тільки раз була з тобою, а це вже запам'ятаю навіки. Не кидай мене,, хороший, не жени від себе, дай мені трошки ласки, пригорни щиро, як людина людину.
Вона дивилась на хлопця благальними очима. . Микола мовчав.
, — Ти ж не пройдеш байдуже біля голодної собаки... Ти ніжний) я знаю, ти той, справжній, ти відчуєш муки людини і тварини. Невже ти не змилуєшся наді мною?
Микола забув присягу і знов, як і в перший раз, безвольно піддався її бажанню.
З того дня і почалася перша дія драми, в якій він грав не останню роль.
Через півгодини Зоя Іванівна була вже готова до відходу. Просила не проводжати її додому, ні навіть до трамвая. Микола послухав. Коли ж вона вийшла з парадного на вулицю, Микола побачив, як із воріт.дому, що напроти, вийшов той самий чоловік, який розмовляв з нею на тротуарі. Цей чоловік на деякому віддаленні пішов слідом за нею.
"Що б це значило? — Микола ламав голову.— Хто цей чоловік? Хоч би. було спитати. Яке він має відношення до цієї жінки? Може, він четвертий в цій незвичайній комбінації?"
Микола почав переконуватись, що зараз це йому вже не байдуже. В душі почало ворушитись щось подібне до ревнощів. Удома Зоя Іванівна поводилась уже не так, як на вулиці, вона знайшла для нього так багато гарних слів. У цей прихід вона здалась йому далеко приємнішою і навіть принаднішою, ніж перший раз. Він переконався, що, дійсно, вся ця штучна бравурність була лиш засобом самооборони на випадок, коли б він словом або вчинком хотів зневажити її.
У той час, як Микола роздумував над подіями, що протягом одного вечора відбулись в його житті, на вулиці, якою пішла додому його гостя, відбулась така сцена.
Не встигла Зоя Іванівна відійти й триста кроків, як почула за собою тупіт ніг людини, що бігла. У фігурі людини, яку вона побачила, оглянувшись, відразу пізнала свого переслідувача, якого перед годиною покинула на вулиці. Це був спекулянт Віктор Кваша, її обожнювач і спокусник, а до того ж і близький сусіда.
(Продовження на наступній сторінці)