— Що про вас думати? — відповів він. — Ви тут, поруч, рукою досягнеш. Мріється звичайно про недосяжне. Хоч, сказати правду, думав і про вас, але, мабуть, не так, як би ви цього хотіли.
Зоя Іванівна почервоніла. Вона сподівалась кращої відповіді.
— Як же саме?
— А от думав, що може вийти з таких екскурсій у ліс, як оце наша?
— А що, по-вашому?
— Думаю, що нічого путнього.
— Он як! Чому? Хіба вам погано зі мною?
— Я цього не сказав,— промовив Микола.— Йдеться не про те, чи мені зараз, у цю хвилину, добре, чи погано, але коли таке буде тривати, то хто зна, як воно закінчиться. Ми почали дуже небезпечну гру.
— Боїтесь ризикувати?
— Не находжу в цьому потреби,— відповів досить різко Микола.
Зою Іванівну це вже, очевидно, образило. Всю цю подорож вона давно обдумала. Уявляла, що в лісі, на лоні прекрасної природи, в погідний теплий день і Микола буде ніжнішим, ласкавішим, він буде їй говорити любовні слова, може, напише для неї вірша і навіть присвятить їй. А вийшло не так.
— Дивні ці чоловіки, — сказала вона не то до нього, не то про себе.— Сьогодні він може взяти від тебе все, що тобі найдорожче, а завтра вдасть, що тебе не знає.
"Найдорожче, — повторював у думці Микола. — Що ж у неї найдорожче?" ,
— Чого ви смієтесь? — спитала Зоя Іванівна.— Що смішного я сказала?
Микола промовчав. Він розумів, що чим частіше зустрічався з нею, тим ясніше відчував нісенітність цього зв'язку. Шукав засобів, як порвати з нею, але не знаходив їх.
Прокинувся Хома і деякий час, не розплющуючи очей, прислухався до розмови. Коли ж вона припинилась, він прокашлявся і вдав, що тільки-но прокинувся. Микола глянув на товариша з вдячністю за те, що врятував його від дальшої неприємної розмови.
Полежавши, позагорявши на сонці, компанія пішла бродити по лісу. Зоя Іванівна збирала квіти, чоловіки шукали грибів. Неприємна розмова, що мало не перейшла в сварку, здавалось, забулась, бо молоді люди перекидались словами, жартами, але насправді і Микола, і Зоя Іванівна думали про неї.
Вирішили пополуднувати. Зоя Іванівна вийняла з кошика припаси, яких давно не бачили хлопці. Тут були оселедці, приготовлені вдома з цибулею і олією, холодна смажена свинина, білий хліб, масло, солодкі коржики, і, нарешті, пляшка грузинського вина.
Але ні добра їжа, від якої хлопці давно відвикли, ні пляшка вина не повернули настрою ні Зої Іванівні, ні Миколі.
Додому вертались невеселі.
— Що ви скажете чоловікові, якщо поцікавиться, де були цілий день? — спитав Микола, прощаючись.
— Чого це вас інтересує? — обурилась Зоя Іванівна,— І чого ви його згадуєте? Ви боїтесь?
— Я чую це питання вдруге,— сказав Микола.— І відповідаю: бійтесь ви, мені нема чого боятись. Не я ходжу до вас, а ви до мене. І ще одне: не розумію, що це за чоловік, що його можна так безкарно обманювати.
— Ви ж його знаєте по службі.
Микола зажмурив очі і ясно побачив перед собою круглолицього чоловіка, що сидів за бухгалтерським столом і цокав кісточками рахівниці. З ним він зустрічався двічі на місяць, у дні виплати заробітної плати.
— По службі я не маю з ним стосунків,— сказав Микола.— Зовні він зовсім пристойна людина.
— Тюхтій він,— не знаєте ви його,— перервала мову Миколи Зоя Іванівна.—Інакший він удома, ніж на службі. Я його не люблю і жити з ним не буду.
Подібні заяви Микола чув не перший раз, і вони лякали його. Такі зустрічі, як сьогоднішня, давали Зої Іванівні деякі козирі в руки, а це було цілком не бажане. Він вирішив найближчим часом поговорити з нею серйозно і відрубати все раз і назавжди.
На прощання Зоя Іванівна подала руку спершу Хомі, і коли той, попрощавшись і подякувавши ще раз за вгощення, відійшов кілька кроків уперед, вона відвела Миколу набік для секретної розмови.
— Коли до тебе прийти? — спитала просто.
— Ніколи,— була коротка відповідь. Микола був ще під впливом свого ясного рішення, прийнятого кілька хвилин тому,— припинити взаємини з цією жінкою.
— Не жартуй, я хочу бути з тобою,— не збентежилась жінка.
Парубка брала злість.
— Не хочу, щоб ти приходила,— сказав він грубо.
— Чому?
— Я одружуюсь, — збрехав Микола.
Зоя Іванівна вп'яла очі в парубка. Слова застрягли у неї в горлі. Але це тривало одну мить.
— Неправда, — сказала, нервово сміючись.— Неправда. Ти цього не зробиш.
— Чому? — обурився Микола.
— Тому, що я не хочу. Ні, ні, ні в якому разі! Але зараз нема часу про це. Я прийду до тебе, поговоримо на самоті. Ха-ха! Він жениться! Він жениться! Ха-ха! Ніколи цьому не бути! Ніколи! До побачення.
Зоя Іванівна швидко пішла, не подавши Миколі руки на прощання, а він стояв мов укопаний і дивився їй услід невидющими очима. Почував себе розбитим, спустошеним, хворим. До горла підступало клубками ридання, яке він насильно стримував.
— Чи ти закоханий, чи який тобі дідько? — Хома підійшов і шарпнув за руку друга.— Що з тобою діється? Ти що, божеволієш зовсім?
В очах Миколи стояли сльози.
— Я не знаю, що зі мною робиться, але почуваю, що наді мною нависло велике горе.
— Мав я рацію, перестерігаючи тебе перед нею? — спитав Хома.
Микола повісив голову.
— Що мені до того, що ти перестерігав, що мені з того, що ти мав рацію? Факт є фактом.
— Поривай з нею негайно! — спересердя крикнув Хома.— Ніяких зустрічей більше! Ніяких слабостей! Поривай, поки ще час! Не пірвеш — нарікай на себе. Ще маєш час, пам'ятай, останній час. Микола витер хустинкою очі.
— Порву,— сказав,— обов'язково порву.
Але щось внутрішнє говорило, що так не буде.
10
Настала пізня осінь. Мокрими полями, мов старці на прощу, йшли один за одним сірі, понурі, одноманітні, заплакані дні. В садах і скверах від холоду дрижали голі дерева, на галузках, мов сльози на віях, висіли краплини дощу. Щораз пізніше прокидалось тепер сонце. Іноді й не виходило на небо, а цілий день лежало ліниве, сповите в білі тумани.
Разом зі світанком прилітали до міста цілі зграї ворон та галок. Вони обсідали вежі церков і дахи високих будинків, а посидівши, зривались і чорними хмарами пропливали над містом, прямуючи на голі, пустинні поля, на рідкі озимі, на безлисті гаї.
Із півночі щораз частіше повівали вітри і від них ранками тугішала земля, на берегах харківських річечок з'являлись тоненькі скельця льоду.
Потіли щоранку вікна Миколиної кімнати. У домі ще не топилось, бо центральне опалення було попсоване. Повітря в хаті, особливо ранками, було важке: пахло гнилизною, брудом, вогкістю. Зоя Іванівна називала ці запахи холостяцькими ароматами.
Хлопці рано покидали домівку, щоб зогрітись хоч в опалюваній установі, а ввечері не хотілось вертатись до холодної кімнати, де їх чекали довгі холодні вечори і ще довші темні осінні ночі.
Незважаючи на перестороги Хоми і обіцянки Миколи припинити зустрічі з Зоєю Іванівною, її візити почастішали. Вона вже не соромилась Хоми, а поводилась у їх кімнаті, як Миколина дружина і господиня дому.
Микола пасивно приймав її поцілунки, як і дарунки, на які вона не скупилась. Це були аванси, яких вони ніколи не змогли б погасити. Почалось від задобрювання Хоми. Вона знала, чим його взяти. Щораз приносила якісь їстівні припаси: то кільце ковбаси, то якусь рибу, грудку масла або банку консервів, іноді домашнє печиво. Це, звичайно, у неділю і свята.
Хлопці не раз запитували один одного, звідки в неї все це береться, адже її чоловік тільки службовець, а сама не працює.
Вирішили об'явити бойкот усім цим приношенням. Микола принципово не користувався ними, поїдав усе Хома. Але не в цьому суть. Бути в ролі альфонсів не завидна роль. Зоя була певна, що й Микола в її відсутності користується її подарунками.
На категоричне питання, звідки вона бере гроші на ці приноси, Зоя Іванівна заявила, що вона нікого не кривдить, бо це гроші не її чоловіка і не крадені.
Проте згодом виявилось, що Віктор Кваша, її сусід і обожнювач, торгує на чорній біржі. Гроші на перші торги, на розробок, дала йому Зоя Іванівна, за що має відповідні проценти. Грошові інтереси зблизили цих двох людей, потім зробили їхні стосунки інтимними, і кінець кінцем Віктор став її коханцем. Та не довго. Він набрид їй, як і законний чоловік, і вона дала йому одкоша. Це сталося після знайомства з Миколою.
До Миколи Зоя Іванівна запалала, як їй самій здавалось, справжньою любов'ю і поставила собі за мету життя здобути його любов і руку. Для того і повела на нього свій наступ з найбільшою стратегічною досконалістю.
Вона приходила щораз частіше і засиджувалась що: раз довше.
Микола приймав її з байдужістю приреченого. Одного разу, залишившись з Миколою наодинці, Хома жартома сказав:
— Ти мені нагадуєш зараз Обломова, і, здається, такий кінець тобі готує Зоя Іванівна.
Микола обурився. Чим же він нагадує Обломова? Хіба мало він працює?
— А ти нагадуєш мені Захара своїм вічним бурчанням.
— Не гнівайся,— посміхався Хома.— У тобі справді є щось обломовське. От хоч би ця пасивність щодо власної особи. Невже ти не бачиш, що довкола тебе робиться, і невже тобі себе не шкода?
(Продовження на наступній сторінці)