Уже на підступах до міста побачив дим і почув запах згарищ. Теребовля все ще горіла. У місті було майже безлюдно, коли не рахувати кількох мародерів, що хазяйнували в розбитих крамницях. Микола побачив серед них і знайомого — це був недавній сторож в'язниці. Він наклав на голову один на одного десять капелюхів і ніс додому. Микола звернув, щоб з ним не зустрітись, бо соромно було за людину. Проходячи головною вулицею, він переступав через гори паперів, сміття, купи скла. З однієї крамниці було викинуто і розбито об тротуар всі годинники. Тут валялись дорогі маятникові, в різноманітних дерев'яних футлярах, більших і менших, простих і оздоблених різьбою та мося-жем, звичайні ходики, будильники. Не було тільки кишенькових,— ті, певно, розкрадено, і заради них розграбовано, а потім підпалено крамницю. Тепер Микола не мав ніяких сумнівів, хто саме підпалив усе місто. Пройшовши вулицями, парубок звернув через місток до казарм, які тепер стояли порожні, і битою дорогою подався до села Семенова — останнього населеного пункту на його дорозі до лісничівки. Там він думав застати всю свою родину.
Виходячи з міста, бачив, як за ліс сідало сонце, а поки вийшов із Семенова і вибрався на горбок, то й зовсім смеркло. На полях було тихо, ніде ні живої душі. На потемнілому фіалковому небі, тепер уже і на західній його частині, червоніли заграви. Це мадьяри палили ті села, через які відступали; у тій же стороні торохкотіли тисячі коліс обозів, гармат, двоколок з патронами і снарядами, і цей гуркіт тільки підкреслював тишу, що неподільно панувала в полі. Ту милу, літню тишу, знайому всякому, хто побував присмерком у полі і хто умів у неї вслухатись. Не ту мертву, могильну, від якої аж у вухах дзвенить, а тишу живу... Микола саме так визначив її. Ось її злегенька порушив деркач, бродячи серед трав і посилаючи в ніч свій однотонний, любий серцю крик: "дир-дир...". Там десь перепел ударив — маленький, мов грудочка сухої землі, сірий півник; зацвірінчав цвіркун, зашептали в стерні польові коники, в недалекому гаю затужив пугач, і знов якийсь час тиша, поки не повторяться ті самі голоси.
Темрява лягала щораз густіша. Розморена денною спекою, готувалась до сну земля. Здавалось, що вона оце лягла, наче важка чорна корова, випускаючи крізь ніздрі могутній видих, від якого росою вкрилися збіжжя, стерні, польові трави і квіти...
Але ось в південній частині неба немов посвітлішало, і через кілька хвилин з-за обрію виринув червоний півмісяць. Зупинився на мить і поволі поплив угору. Він, мов нічний сторож, заступав на свій пост. Заступив і пішов по небесному тоці, а перед ним, мов горобці, розлетілись зорі.
Напоєний пахощами літньої ночі, зачарований її красою, розмріяний, ішов Микола широкими полями, один серед безмежних просторів. Хотілось співати і плакати разом. Тоді вперше в житті з'явилась у серці не відома ще туга, прагнення до чогось нез'ясованого і небувалого досі... Хлопцеві минав вісімнадцятий рік...
Микола йшов і йшов усе вперед, не помічаючи втоми і голоду, хоч за цілий день майже не присідав, а у попів так і не запросили поїсти. Минали години, відколи вийшов із міста. Уже б повинен бути знайомий ліс, а його все ще не було. Ех, коли б швидше! Яким рідним, близьким видавався він зараз хлопцеві! У лісі старенька лісничівка, а в ній його батьки, рідня... Серце забилось жвавіше на саму згадку про близьких, про скору зустріч.
А що, коли їх нема, коли й вони втікали, як ті сердешні біженці, яких він стільки бачив у дорозі? Що ж тоді буде?
Він геть жене від себе зловісну думку і ще більше прискорює кроки. Але лісу все ще не видно.
"Невже блуджу? — думає хлопець.-— Не може бути".
Він добре знає цю околицю. Правда, вночі при місячному сяйві речі видаються інакшими. Он ті полини на межі, вони наче ліс здалека. Скільки вже разів вони обдурювали його сьогодні?
Польова стежка нерівна, повна вибоїн, повна глибоких колій. Іти важко, особливо коли ноги плутаються від надмірної втоми. Микола знав, що стежка виведе на ту дорогу, яка іде з села до лісу, отже вирішив залишити її і піти навмання, знаючи, що ліс мусить бути саме в цьому боці. Звернув з дороги, пішов стернями, переступаючи через порослі бур'янами селянські межі. Нарешті минув і їх і вийшов на широкі панські лани скошеної конюшини. Тут вже упевнився остаточно, що йде правильно. Він знав ці конюшиниська. Тепер пішов веселіше. Коли б навіть не застав нікого вдома — переночує в сіні на горищі або в будці, де колись так щасливо проводили вакації його дядьки, а вранці піде шукати своїх рідних...
Йшов, поглядаючи в бік лісу, що вже чорною стіною почав позначатися на темному тлі, коли раптом побачив якісь дві невиразні тіні. Це могли бути коні, яких вигнали на нічне селяни, користуючись з того, що тепер, під час війни, не так пильно охороняються панські лани; могли бути й коні козачого патруля. Людей не видно було, але вони могли лежати біля коней і дрімати, а за-скочені зненацька, могли й вистрілити.
"Що робити? — думав хлопець.— Вертатися на дорогу — неможливо, сили більше нема. Обходити ті тіні здалека — часу шкода, тим більше, що це можуть бути навіть дідові коні, й дуже можливо, що це й вони".
Підійшов ближче. Тіні рухались, але якось дивно, не так, як коні на пасовиську. Сам не розуміючи як і чому, Микола раптом крикнув на все горло, крикнув відчайдушно і злякався свого голосу. Але як же потім зрадів, побачивши, що ці тіні, зірвавшись з місця, величезними скоками кинулись у той бік, у який він ішов,— у бік лісу. Це були самці-сернюки. Він нехотя перешкодив їм битись. За сернюками поскакали серни, що паслись далі, в тіні, на узліссі. Микола пригадав, що це вже половина серпня і починаються оленячі гони.
Через кілька хвилин він почув короткий рев, подібний до уривчастого грубого гавкоту собаки. Можливо, ревів переможець у боротьбі, а можливо, якийсь інший самець викликав противника до бою. До початку війни серн водилося тут дуже багато. Восени і в малосніжні зими можна було бачити на озимих хлібах стада по п'ятдесят штук. Це була краса і гордість подільських лісів.
Микола подався за двома забіяками і швидко опинився на узліссі. Ось і рогатка, що перегороджує в'їзд до лісу. Зараз вона гостинно піднята і височить, мов журавель над криницею. Скільки-то на ній нагойдались в дитинстві! Рогатка була місцем прогулянок, німим свідком багатьох щасливих хвилин у житті всіх членів великої родини. Зліва від неї дубники — дубовий гайок — зі столітніми деревами; з правого боку — ялинник, що його дід садив. Ялинки, ненабагато старші від Миколи, підчищені, стоять рівними рядами, самі, мов свічки, рівні, вічнозелені, чудові. Скільки разів він сидів у їх тіні, впиваючись ароматом розпареної сонцем хвої, стежачи за життям малих звірків і пташок, що проходило на їх м'якому підложжі, або читаючи книжку, або тільки мріючи, мріючи...
Зібравши докупи рештки сили, Микола побіг по знайомій дорозі. Ще мить — і ось вже хату видно. Але чому світла немає у вікнах? Що б це значило?
Хлопця охоплює переляк: невже немає нікого? Куди ж пішли? Невже покинули все? А може, побиті, помордовані, а все добро розкрадене, розграбоване? Микола біжить, біжить. І звідки тільки сила взялась! Підбігає ближче і бачить, що світло в хаті є, тільки вікна заслонені, чого ніколи раніше не бувало. Ага, зараз же війна, "винятковий стан".
Його зустрічають криком радості. Тут зібрались його батьки, сестра, брат — всі ті, кого він хотів бачити. Почались розпити, взаємні оповідання про бачене, чуте, і нарешті очі злипаються — втома бере своє. І голод дає про себе знати.
— Мені б шматочок хліба, і я ліг би спати, — просить Микола.
— Зараз буде вечеря, сину,— каже баба.— Через десять хвилин. Не псуй собі хлібом апетиту.
Микола мовчить, він знає: лягти спати без вечері баба не дозволить.
Бідна баба, які сильні в її домі традиції! А скільки то людей ляже сьогодні без вечері! Може, й сини її, що пішли на війну, сьогодні теж не повечеряють. Але в домі баби без вечері ніхто не ляже спати. Микола безконечно радий, що вже дома. Тут так затишно, знайомо і тепло.
"Щасливий, хто має дах над головою, хто має дім, а в домі приязнь і любов",— думає він, але думку цю вже стирає сон.
11
(Продовження на наступній сторінці)