Дід боїться, що Макарчук його цілком розжалобить. Він бував у селянських ліплянках без підлоги, де вічно стоїть дух глини, вологи і кізяків, де влітку безліч бліх, де брудні діти повзають по долівці разом з поросятами і телятами, де нужда і голод. Йому все це стає перед очима, і він, покашлюючи і вже не дивлячись на "злодюгу", каже щоб той швидше набирав хмизу і виїжджав з лісу, поки побережник 1 не наскочив.
— І щоб нікому не говорив, що я тебе бачив, бо як спіймаю вдруге, то вже без суду не обійдешся! — грозить дід.
— Та боже борони! — говорить заспокійливо селянин.— Нікому не скажу. Я таки не дурний.
— Та то видно,— каже дід і швидко відходить, а за ним летять слова подяки і добрих побажань.
Дід задоволений собою. Сьогодні, при ранній зустрічі з дружиною, він про все розповість, і вона похвалить його.
Побережник — лісник (місцеве).
— Гей, татуню, —г— скаже, — чи ти не знаєш, що значить "нема"?
До діда щоранку приходять з рапортами побережники, їх два — Змійовський і Дробницький. Вони доповідають, що трапилось на їхніх ділянках: кого спіймали на крадіжці хмизу, кого з сокирою. За зрубане дерево дід дуже сердився і на адресу злодія сипав найтяжчі прокляття.
— То той злодюга зрубав дерево? — питає дід.
— Не зрубав, але хотів зрубати, бо шукав суховерха з сокирою в руках. Якби не хотів рубати, не брав би сокири. Я сокиру відібрав і лишив у кухні.
— У мене в кухні? — питає дід.
— Так, у пановій кухні.
— Хай там і лежить. Як добра сокира, то злодій прийде за нею. То котрий?
— Та Кріль Федько.
— Кріль? — перепитує дід.-— Та це ж старий лісовий злодій! Кролі з діда-прадіда злодії, а Федь — вогневий злодій! Він ще одної фіри за все життя не купив, а палить, і добре палить! — Дід не знає, чи добре, чи погано палить у своїй хаті Федь і чим палить, але він любить сказати гостре слово.
— Прийде за сокирою, я з ним побалакаю по-своєму,— погрожує він.
Після офіціальної частини іде неофіціальна. Точаться розмови на звичайні, дріб'язкові життєві теми, найчастіше оповідаються сни, які, до речі, в даному випадку мають практичне значення. В Австрії, до війни 1914 року, діяла постійна лотерея, розиграші якої відбувались щоп'ятниці, круглий рік. Називались вони "тягненнями". Ставилось на будь-яких п'ять чисел, від одного, до дев'яносто дев'ятого, в найрізноманітніших комбінаціях. Можна було ставити гроші на один номер, і це називалось соло, на два — амбо, на три — терно, чотири — кватерно і на п'ять — квінтіно. Вигравши соло, людина одержувала в чотирнадцять разів більше, ніж ставила, вигравши два номери — амбо — більшу, терно — ще більшу, а вже п'ять номерів обіцяли солідну суму, але її ніхто не вигравав. Ставити можна було від десяти грейцарів 1 і вище. Ставки приймали трафіки2 по всій австрійській
1 Грейцар— копійка.
2 Т р а ф і к а — державна крамниця для продажу тютюну.
монархії. На вікні такої трафіки можна було бачити, які номери вийшли. Як же практично підбиралось цифру? Отут-то й помагали сни. У гравців постійних, переконаних, до яких належав дід і яких було багато в Австрійській державі, були сонники, тобто книги досить солідних розмірів, у яких були описані найрізноманітніші сни. Крім того, кожен сон мав відповідне число, на яке можна було ставити на лотерею. І от оповідає такий Змійовський, що йому снився турок. Ніколи в житті він не бачив турка, але в сні чого тільки не побачиш!
— Приходить він до хати,— оповідає Змійовський,— а чорний, як сажа.
— То, може, мурин? 1 — питає дід.
— Ні, турок,— твердить Змійовський.— Я знаю.
— Турка бачити — це чвірка,— каже дід, навіть не дивлячись у сонник.— І от добрий нумер,— додає він серйозно-повчально.— Я на чвірку раз чотирнадцять ринських2 виграв. Оцей нумер ми й запишемо.
Дробницький слухає цю розмову і про щось уперто думає: він взагалі важкодум і цілком неписьменний. Змійовський ще сяк-так підпишеться і читає друковане, а цей і того не вміє. Він ніколи не ставить на лотерею, бо здебільшого не має гроша за душею, але зараз йому хочеться взяти участь у розмові.
— Мені снився найясніший пан,— каже він зненацька.
Йому нічого не снилось, але, щоб не відставати від товариства, придумав і собі сон, і то більш ефектний.
Дід і Змійовський піднімають на нього очі: перший — здивовано, другий — з недовір'ям.
— Як же тобі снився наш цісар? — питає дід. Дробницький червоніє, але швидко опановує себе.
— На високім гнідім коні, — оповідає він,— у білому мундирі, та такий гарний, як сонце.
— Старий був чи молодий?
— Старий, дуже старий, білий як молоко,— каже Дробницький уже сміливіше. Він уже оговтався і може фантазувати скільки завгодно.
Дід хапається за цей сон. У нього миттю в голові склалася ціла комбінація, що може дати решту номерів, яких не стає до п'яти.
Мурин — негр.
Ринський — вартість карбованця.
— Скільки нашому цісареві зараз літ? — питає дід. Всі три рахують і нарешті погоджуються, що цісареві
сімдесят п'ять літ.
— Запишемо сімдесят п'ять,— каже він,— Уже маємо амбо-соло: чотири і сімдесят п'ять.
— Наш найясніший пан вступив на престол, як мав вісімнадцять літ, так?
— Так,— підтверджують побережники, хоч цілком не знають, скільки там цісареві було літ, як вступав на престол.
— Тоді була революція сорок восьмого року,— каже дід. — Запишемо ще й цих дві цифри: вісімнадцять і сорок вісім. Народився Франц-Йосиф в тридцятому році. Отже, й тридцять запишемо. Тепер маємо всі номери. На цих п'ять разом я кладу по десять грейцарів на кожен. Тепер на амбо-соло чотири і вісімнадцять — дві шістки *, на терно: вісімнадцять, тридцять і сорок вісім — по шістці. Отже, разом дві корони.
Дід виймає гаманець і витягає дві корони.
— Трохи забагато,— каже дід,— але ці гроші вернуться,— потішає себе.— Хто з вас іде до міста?
— Та моя Доська піде,— каже Дробницький.
— А вона вміє ставити на лотерею?
— їй, пане, не перший раз.
— Гаразд. Бери гроші, але щоб ніхто, розумієш, щоб ніхто з моїх не знав! Не люблю, як мені докоряють: програв, програв. На цей раз ми не програємо,— каже він.— Виграш певний. Як цісар сниться — виграш певний. Ти, Кароль, ставиш? — звертається він до Змійов-ського.
— Поставлю пару шісток на свій нумер,— каже він. —На чвірку поставлю.
— А на ті нумери?
— На ті не поставлю, бо раз, що грошей не маю, і друге...
Він не докінчує фрази. Дробницький сильно червоніє і шукає палиці, яка висить на кобиці ліжка, повішена за кульбаку. Дід радить Дробницькому ставити, але той не хоче, каже, що грошей немає. Дід хоче позичити, одначе Дробницький відмовляється. У нього совість не зовсім чиста. Він один знає, що сон вигаданий, а хіба на вигадані нумери виграють? Йому зараз жаль, що ошукав
Шістка — десять грейцарів.
добру людину, що людина програє, але амбіція не дозволяє сказати правду. Тепер до п'ятниці дід і Змійов-ський мріють про виграші. А в суботу заспокояться: не виграли. Не вийшов ні один їхній нумер. Вони посумують трохи, а до п'ятниці знов підберуть кілька ну-мерів.
За сокирою, відібраною Дробницьким, Кріль намагається прийти тоді, коли діда нема вдома. Він тоді знає, що робити. Іде до кухні, вітається з бабою, сідає під вікном біля столу і починає розмову. Починає від погоди, потім звертає на урожай, потім розповість про свою недугу і тільки нарешті про біду.
— Така біда, пані, що нема раз чим занестись. Заробітків нема. Як робив у каменоломні, то був якийсь грейцар, хоч і кривавий, а тепер заробітків нема і жити нема з чого.
Баба слухає співчутливо, і за хвилин п'ять перед Кролем стоїть миска кулеші з молоком або каша. Кріль обідає, дякує за обід, бере свою сокиру, по дорозі зрубує дубового суховерха і спокійно вертає додому.
12
(Продовження на наступній сторінці)