Якогось вечора його відірвав від роботи дзвінок у передпокою. Микола вилаявся в душі, але пішов відкривати. Перед ним стояв незнайомий, ніколи не бачений раніш чоловік.
— Кого вам? — спитав досить неввічливо Микола. Чоловік не збентежився. Здавалось, він звик до таких прийомів.
— Пробачте,— промовив тихим вкрадливим голосом.— Я насмілився зайти до вас по рекомендації Зої Іванівни, якій ви дали наче згоду на це...
— На що дав згоду? — спитав роздратовано Микола.
— На те, щоб мене прийняти. Це, правда, було давно, ще торік, ви, певне, забули.
Микола почав пригадувати.
— Чи не консультуватись ви хотіли? — спитав, гамуючи в собі роздратування.
— Саме так.
— Чого ж ви так довго тягнули? Це було ще торік.
— Обставини склались так, що не міг зайти. Я прошу, не відмовте мені, я на кілька хвилин.
— Заходьте.
Гість увійшов у передпокій і тут представився, назвавши себе Іваном Івановичем Нечаєм.
— Чим же можу служити? — спитав Микола, посадивши гостя в кімнаті на стілець і сідаючи проти нього.
Гість думав, червонів і мовчав.
Микола встав, щоб дати йому зібратись з думками, і пройшовся по кабінету. Видно було, що гість хвилюється.
— Чому ж не зайшла Зоя Іванівна? — спитав Микола, щоб легше розпочати розмову.— Вона обіцяла тоді, що завітає до мене разом з вами.
— Так воно справді й мало бути,— сказав гість по хвилинній мовчанці.— Ми умовились зайти до вас вже на другий день по тій розмові, але не зайшли, бо трапились події, які не дали змоги здійснити задуманого.
— Що ж це за події, коли не секрет? — спитав Микола.
Нечай завертівся на стільці. Видно, важко було почати.
Микола терпеливо чекав, відвернувшись від гостя, щоб його не бентежити.
— Ви знаєте, які були тоді арешти серед українців,— почав нарешті гість.
— Перший раз чую,— здивувався Микола. Відповідь насторожила гостя.
— Невже не чули? — перепитав він.
— Щиро кажучи, не чув. Кого ж саме заарештовано?
— Архієпіскопа, двох священиків, голову церковної ради...
— Ви ж сказали, що посаджено українців? Чи їх ви мали на увазі?
— А то ж кого?
— Розумію.
Микола встав. Він упевнився, що перед ним сидить церковник або ще щось гірше.
— Яке ж це має відношення до мене і до вас? — спитав він, пильно дивлячись в очі гостеві.
— Не знаю, яке це має відношення до вас, але мене тоді також було заарештовано, через те, як догадуєтесь, певно, я і не міг зайти до вас.
— Он воно що! Дозвольте,— спитав Микола знов.— Хто ви такий? Письменник чи церковник? Чому вас заарештовано в їхній компанії?
— Я українець,— сказав Нечай.
— І я українець, а мене, як бачите, не чіпали.
— Ще зачеплять,— проказав з єхидною усмішечкою Нечай.
Цього було вже забагато, Микола не міг стримуватись довше.
— Ось що, шановний гостю,— сказав він.— Я не маю часу і охоти полемізувати з вами на цю тему. Якщо ви тільки з цим прийшли до мене, то я вважаю нашу розмову закінченою.
Нечай встав з крісла.
— Одначе ви не надто гостинні,— зіронізував.— Зоя Іванівна характеризувала вас і як гостинного господаря, і як українця.
— Значить, помилилась,— гаркнув Микола, ставши осторонь від дверей, даючи тим самим знак, що прише-лець може йти геть. Але він стояв.
— Я йшов до вас з відкритою душею, як до близької людини і земляка. Ви ж теж українець.
— Так, але це нічого спільного з церковниками не має, я в бога не вірю.
— А ви думаєте, що я вірю? — висловився, нарешті, Нечай.— Ви думаєте, що архієпіскоп Олександр у бога вірить? Ви думаєте, що заради кар'єри він перемінив циркуль на хрест? Він інженер за освітою.
— Мене не цікавить такий інженер, що, замість будувати, махає кадильницею.
— Даремно ви таке кажете, він патріот, він для великої ідеї пожертвував собою. Він говорив, що церква ще раз зіграє позитивну роль в історії людства, зокрема автокефальна церква в історії нашого народу.
• — Яку роль? Яку? Микола тепер вже не знав, хто перед ним: махровий ворог, провокатор і шантажист чи божевільний. Але чому Зоя Іванівна рекомендувала його?
— Слухайте, досить теревенів,— сказав він.— Ідіть собі звідси.
Нечай, видно, сподівався такого обороту справи, але й зараз не рухався з місця.
— Піду, можете не турбуватись,— промовив спокійно.— Піду, але скажу ще дещо. Я гадав, що ви кращий, ніж ви насправді.
— Прошу покинути мою хату, — повторив категоричним тоном Микола.
— Не кричіть,— сказав нахабно Нечай, засуваючи праву руку в кишеню.— Я хочу зробити вам попередження, щоб про мій візит ніхто не довідався! Мене ніхто не бачив, як я сюди заходив, і постараюсь непомітно вийти. Згода?
— Там видно буде. Ідіть!
— Дивіться! Я відсидів рік. Якщо б мене ще раз посадили через вас, то вам не здобрувати.
— Геть звідси, провокаторе! Геть! — Лице Миколи налилось кров'ю. Він підбіг до стола, вхопив важке мармурове прес-пап'є, але це вже було не потрібно. Його нахабний гість зник за порогом.
Закривши за ним двері на ключ, Микола вернувся в кабінет, сів у крісло, важко дишучи. Що робити? Дзвонити зараз у міліцію? Сказати, що приходив Нечай? Його, напевно, там прекрасно знають, коли вже мали в себе. А ще що? Розповісти про те, що Нечай говорив про арешти церковників і що церква має зіграти якусь історичну роль? Це було б несолідно. Якщо б за цим Нечаєм було щось важливе, його не випустили б на волю. "А може, це Зоя Іванівна задумала мене погубити і підіслала провокатора?" — подумав Гаєвський.
Він встав з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті.
Був би Владик дома або хоч Іван Дума, він, безперечно, порадився б з ними, але, як на гріх, ні одного, ні другого не було в місті. Іван виїхав у піврічну командировку в Горлівку, а Владик на кілька днів у Москву. З Хомою не хотів ділитися, щоб його даремно не хвилювати, тим більше, що не вважав його досить авторитетним і досвідченим у таких справах. Прийшла на думку Таїса Сергіївна, близька його серцю людина. Але, не знаючи, яке місце сам займає в її серці, відкинув і цю думку.
До пізньої ночі ходив по кабінету, мов той звір у клітці. Кілька разів поривався подзвонити в міліцію, але скільки разів брав, стільки разів клав телефонну трубку на місце.
А Нечай тої самої ночі виїхав з Харкова. Він був певний, що Гаєвський на нього заявить.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА 1
Багато дечого забуває людина з літами. Забуваються люди і речі, забуваються слова і мелодії колись любимих пісень і материні пестощі в дитинстві. Притупляється почуття болю і страху, пригасає полум'я кохання, якщо його не підживляє подих животворного вітру.
Почала забуватись і неприємна сцена з Нечаєм у Миколиному кабінеті, сцена, яка завдала йому колись немало клопотів, немало сумнівів і страху. Багато допоміг Владик, повернувшись через два тижні по тій сцені з командировки з Москви. З ним тоді відбулась довга розмова.
Вислухавши оповідання Миколи, він сказав, що раз уже того типа звільнено, і якщо правда, що дозволено жити в столиці, то можна думати, що його перевірено достатньо. А відносно того, чи треба було повідомити про це органи безпеки, Владик був тої думки, що слід було це зробити зразу, негайно, якщо він вважає того типа підозрілим, не надумуватись кілька днів.
— Не мав з ким порадитись,— виправдувався Микола.— Тебе не було.
— Часом добре і свій розум мати,— пожартував Владик.
Микола опустив голову. Жарт приятеля був не зовсім приємним.
— Не було підстав, розумієш, — хвилювався Микола.— Ну що б я говорив, піднявши зразу телефонну трубку?
— Те саме, що й мені сказав.
— Я боявся, щоб не виглядати несерйозним або ще гірше— фіскалом. Адже той Нечай не робив мені ніяких пропозицій.
— Ти хотів, щоб він тобі з першого знайомства запропонував вступити в свою організацію, чи що?
— Тоді б я знав, що робити.
— Наївний ти чоловік.
— Мене стримувала ще одна обставина.
— Що саме?
— А те, що він прийшов по рекомендації Зої Іванівни.
— Он що!
— Я не хотів вплутувати її в цю брудну справу.
— А коли вона свідомо це зробила? Якщо вона сама вже в їхній організації?
Микола задумався.
— Сумніваюсь, — сказав він.
— А треба було про це подумати. Ти дуже довірливий. Вона ходить до церкви, правда? І, напевне, не молитись?
— А чи я знаю? Я вже зараз нічого не знаю, нічого не розумію.
— Бачиш.
— Ти лякаєш мене, Владику.
— І добре. Це тобі урок, як треба бути обережним. Ти знаєш, у якій атмосфері ми живемо, внутрішня контрреволюція ще не придушена остаточно. Я уявляю собі нашу країну величезним пожарищем. Подивишся, здається, вже всюди вогонь погашено, але в одному місці показався димок. Линули відро води, а в другому місці ще вогник. Це спалахи контрреволюційні, і таких ще треба сподіватись. Розумієш?
— Розумію, звичайно,— промовив Микола.
(Продовження на наступній сторінці)