Одного разу він попросив її, щоб по приїзді в Харків познайомила його з Гаєвським і його товаришами. Як не допитувалась, спочатку не хотів сказати, нащо йому це знайомство. Потім сказав, що сам пробує писати і потребує консультації досвідченого письменника. $оя Іванівна не повірила. Хіба він сам не міг піти до Гаєвського, якщо йому треба було консультуватись, і кж доконче потрібно було посередництво, та ще її, знаючи про її з ним взаємини?
Вирішила, що при першій зустрічі поставить питання руба: хто він і що,— рівночасно спитає декого з нових знайомих, якщо з них хтось ще лишився на волі, коли правду говорили ті робітники про арешти.
Так міркуючи, опинилась на Старо-Московській вулиці і пішла нею вниз. Вирішила вернутись додому і напастися на чоловіка й Квашу, що не сказали їй про те, що собор зруйновано і архієпіскопа заарештовано, адже не могли цього не знати.
Не доходячи до моста, побачила здалека Гаєвсько~го? який ішов напроти і також входив на міст з протилежного боку. Дійшовши до середини моста, зупинився і задивився на річку. Він думав, видно, про щось веселе, бо по обличчю блукала, мов золота мушка, легенька посмішка. Зої Іванівни він не бачив і навіть, коли стала біля нього, не звернув уваги. Вона чекала, поки він відверне зір від ріки. Нарешті Микола стрепенувся, підняв голову і зіткнувся з нею. Почервонів і в першу хвилину подався усім корпусом назад, але швидко опанував себе і, здійнявши капелюх, поздоровкався.
— Що ви тут робите? — спитав.
— Те, що й ви. Дивлюсь на воду і думку думаю.
— Чому я не риба, чому не плаваю?
Жарт розрядив атмосферу, і колишні близькі фізично люди заговорили по-людському.
— Ви не дуже зайняті? — спитала Зоя Іванівна.
— Не дуже.
— Може, відпровадите мене трохи, копу літ не бачились.
Микола погодився.
— Ви виросли за той час,— сказала не то з подивом, не то з жалем.
— На скільки сантиметрів? — обернув у жарт її репліку Микола.
— Ваша книжка мені сподобалась.
— Дуже тішусь.
Звернули на площу Руднєва. Недалеко звідси мешкала Зоя Іванівна. В скверику, який переходили, запропонувала сісти на лавочку.
Сіли.
— Що ви зараз робите? — спитав Микола.— Служите десь, працюєте?
— Працюю, але не служу.
— Що ж ви робите, коли не секрет? Зоя не відповіла.
— Спекулюєте?
— Ні, не спекулюю. В церкву ходжу.
— Ви — в церкву? Жартуєте. Що ж ви там робите? Культурно-масову роботу проводите чи молитесь?
— Молюсь.
Жартівливий тон Миколи пропав. Йому зробилось жаль цієї неврівноваженої жінки. Він не знав, що далі говорити, як реагувати на її мову.
— Ви відкинули мою любов, і я пішла шукати заспокоєння в церкві.
— Невдале вибрали місце.
— То вже видно буде.
Миколі стало раптом страшно нудно. Що б він дав, щоб не сидіти тут з цією жінкою! Але встати і піти було совісно.
— Не будемо про це,— почав він.— Ви вільні поступати, як вам подобається. Я просто був здивований, не знавши за вами релігійності.
— Ви б хоч спитали, в якій церкві я молилась.
— У якій же?
— В українській автокефальній.
— В найбільш контрреволюційній?
— Чому?
— Того не знаю, але чув, що главарів її, в тому числі і архієрея, вивезли.
— Хіба вивезли?
— А ви й не знали?
— Ні, бо я тільки вчора приїхала з Криму і сьогодні побачила зруйнований собор.
— І вам шкода?
— Звичайно, шкода, це ж цінність і окраса міста. Коли вже не церква, то міг там бути музей.
— Людей більше шкода, що загинули від трамвайних аварій. Ви ж знаєте, чому церкву знесли.
— Офіціальну версію знаю, але не вірю.
— Вірте, нічого цінного, ні красивого в цьому соборі не було. Стояв, як гриб червивий, підточений зсередини червою. Ви знаєте, є щось символічне в цій метафорі. Погодьтесь, що там копошилась черва, в цій церкві, і серед неї — ви!
— Дякую вам.
— Нема за що.
— Облишмо це. З вами хоче познайомитись одна людина,— перемінила тему Зоя Іванівна.
— Що ж це за людина?
— Порядний чоловік, мій знайомий.
— Також церковник?
— Ні, не церковник,— збрехала Зоя Іванівна.
— Чого йому треба?
— Хоче проконсультуватись у літературних справах. Микола не любив тих невдах, переважно графоманів, що тільки забирали час, але зараз відмовити Зої Іванівні не міг.
— Що ж, коли так хочете,— прошу.
— Можна й мені з ним прийти?
— Прошу. Ви теж на консультацію?
Микола встав. Тепер уже можна було йти, не образивши супутницю.
Усю дорогу думав, чому ця жінка, байдужа до всяких вірувань, зробилась раптом церковницею? Як це обгрунтувати психологічно? І єдиною причиною вважав її нічогонероблення. В церкві вона вбивала дорогоцінний час, з яким не мала що робити.
20
Минув рік від останньої зустрічі з Зоєю Іванівною. Микола й забув про неї.
За цей рік він майже не виїжджав нікуди. Сидів удома, працював. Тем назбиралось стільки, що, здавалось, на півжиття вистачить.
Після першого виїзду в колгосп і знайомства з завідуючим фермою він ще двічі виїжджав туди, знайомився з колгоспниками і головою колгоспу, цікавився роботою клубу, був на вечорі співу і танців. Тепер цілими днями писав, систематизував матеріали, будував плани нових творів. Наразі закінчував п'єсу, уривки якої уже читав в театрі, і вони сподобались акторам і режисерові. П'єса мала бути готова до нового театрального сезону.
Через цю вперту працю Микола занедбав зустрічі з Таїсою Сергіївною, на превелике незадоволення Наді, яка сприяла цьому знайомству і хотіла, щоб воно благополучно закінчилось шлюбом цих двох людей, взаємно небайдужих одне до одного.
— Коли ж ви одружитесь нарешті? — допитувалась Надя.
— Як тільки закінчу п'єсу.
— Це ж не пояснення і не відповідь на питання. Ви любите жінку чи ні? Не крутили б їй голову.
— Я ніяких авансів досі не давав.
— А взагалі, ви любите її?
— Мабуть, так.
— На початку знайомства ви були закохані по горло, а зараз "мабуть, так"?
— Давно не бачився з Таїсою Сергіївною, не бачив сонечка, що підігрівало б мою любов.
— Дурниці говорите,— сердилася Надя.— Не любите, от що, не хочете женитись, тому й зволікаєте. Я не знаю, чого ви чекаєте? Вже б пора!
— Приємно почути, що я вже на порі.
— Залиште жарти! Мені треба знати конкретно, без викрутасів, будете женитись чи ні?
— Ех, Надю,— сумно промовив Гаєвський,— у двадцять літ далеко легше вирішується така проблема, ніж у сорок.
— Вам же ще не сорок,— перервала Миколину мову Надя.
— Скоро буде,— продовжував Микола.— Я просто боюсь рішитись на цей крок. Після Сашеньки я, мабуть, нікого не любив досі, а після знайомства з Зоєю Іванівною став боятися одруження. Може, це доля багатьох письменників? Пам'ятаєте, Бальзак одружився із своєю Ганською, маючи п'ятдесят років і незадовго до смерті. Є й інші приклади. Я не відпираюсь,— заговорив він швидко, побачивши, що Надя хоче заперечити.— Тася мені подобається, я часто думаю про неї вільними хвилинами від праці. Можливо, а вірніше певно, я одружусь з нею. Боюсь тільки, щоб жінка не ревнувала мене до письмового стола, до моєї праці, яку я люблю більше, ніж... жінку.
— Тася занадто культурна, щоб ревнувати вас до ваших паперів та щоб вимагати для себе уваги більше, ніж ви можете їй приділити.
— Ви ж не знаєте, яка вона.
— Знаю, знаю і те,— обурилась Надя,— що ви старий, нестерпний холостяк, і більше я вашою долею цікавитись не буду.
— За що ж така жорстокість? — почав проситись Микола.— Не треба сердитись, Надю, закінчу п'єсу і почну думати...
— Про другу? — перебила Надя.
— Ні, ні, серйозно, почну думати про одруження,
— Думайте, я більше не втручаюсь,— закінчила Надя.
Подібних перепалок з Надею за Тасю мав Гаєвський багато. Він здебільшого відбувався жартами, а іноді, припертий до муру, признавався, що боїться втратити волю, боїться, щоб жінка не стала на перешкоді в його праці, щоб не поламала заведеного порядку в його житті. А порядок був такий, що з ранку до вечора він працював у себе за столом, читаючи, пишучи, правлячи коректи, редагуючи, і тільки на короткий час відлучався з хати, щоб поїсти тричі на день і пройтись по свіжому повітрю.
Гаєвський дивувався письменникам, що пишуть мало. Він не вірив у так зване натхнення. Сюжети підказувало саме життя, треба було тільки опрацьовувати їх. Про письменників, що видавали по одній книжці у п'ять років, говорив з погордою. Вважав, що вони просто нероби.
Не завжди працювалось і йому успішно. Були дні, що просиджував за столом, не написавши ні рядка, але він не давав собі права відриватись від стола. Читав, коли не писалось, але щоденну працю вважав обов'язковою. Шахтар працює вісім годин відбійним молотком, чому ж письменник має право працювати менше, ніж вісім годин щодня?
(Продовження на наступній сторінці)