— Здорові були! — привітав дівчину,— Ми наче вже трохи знайомі з вами?
Дівчина почервоніла.
— Пригадуєте, де ми бачились7
— Я вас бачила у вагоні,—уточнила бібліотекарка.
— Правда, не бачились, а бачили одне одного. Мені сподобалась ваша розмова з тою дебелою тіткою.
— То така! — махнула зневажливо рукою.— Не нашого поля ягідка.
— Це відчувалось з розмови.
Микола побачив на полиці свою книжку.
— О, моя книжка,— зрадів. Дівчина не зрозуміла.
— Чому ваша? — зробила здивовані очі.
— Як вам сказати,— знітився парубок.— Ви купили, — вона бібліотечна, але написав її я. Отже, вона і ваша, і моя.
— А ви не кепкуєте? — глянула з сумнівом. Микола більше доказів не мав, але виручив М'я-
кота.
— Це, Настусю, справді наш письменник і це таки його книжка. Ти вже її не позичай поки що нікому, я хочу сам прочитати. Тепер буде читати ще цікавіше, коли пізнав автора.
Микола оглянув бібліотеку, картки читачів, які Настуся вела дуже акуратно. Спитав дівчину, чи читала книжку і чи сподобалась їй самій.
Відповідь була втішна. Дівчина сказала, що книжка добра і "має виховне значення". В її юних устах це запевнення звучало трохи гумористично, але авторові було приємно і тому, що книжка має "виховне значення", і тому, що є вже такі серйозні, як ця скромна щупленька дівчина, читачі й на селі.
— Ви б цю дівчинку трохи підгодовували,— сказав Микола М'якоті, коли вони, попрощавшись, вийшли з бібліотеки,— Молочка б їй побільше, така вже вона зелена.
— Вона, бідна, народилась у найважчий час. В дитинстві молока не бачила, а до колгоспу, мабуть, і скоромного не їла. Така вже кволенька й ходить. Зате голівка розумна! Всі книжки, що в бібліотеці, вона попрочитувала, а як промовляє на зборах!
М'якота говорив з великою батьківською ніжністю про худеньку сірооку дівчинку-бібліотекаря і просвітителя колгоспу. Микола слухав і порівнював той час і обставини, за яких він був у цьому дворі десять років тому. Двір Гирі змінився до невпізнання. Тепер залізні ворота були відкриті навстіж. У неділі і в свята тут бавилась і танцювала сільська молодь, грала гармонь, а не скаженіли пси на ланцюгах. У бібліотеці кожного вечора можна було застати літнього чоловіка, а то й жінку, парубка і дівчину, школяра, що прийшли позичити книжку і віддати позичену. Гирю люди почали забувати, наче й не було такого на світі, а коли хто й згадував, то як поганий сон.
15
В передпокої задзвонив дзвоник. Гаєвський пішов відчиняти, і за хвилину увійшов Хома.
— Кого я бачу? — зрадів Хома, тиснучи руку Влади-кові, що сидів у кімнаті Миколи.— Давненько не стрічались з вами.
— Дуже давно. Чому ніколи не заходите?
— Дорога від мене до вас і від вас до мене однакова.
— Ах, он що! Колись прийду.
— Ні, ні, я жартую,— поспішив Хома, відчувши, що жарт не зовсім дотепний.— Я не рахуюсь візитами і дуже радо відвідую вас. А де ж це господар? — Хома оглянувся позад себе.
— Сідайте, зараз прийде. Як працюється? Що чувати?
— Та нічого, трудимось.
— Жінка мені каже: певне, Хома жениться, що до нас не заходить.
— Ні, не маю такого наміру.
— Не знайшли по собі чи, може, принциповий холостяк?
— Як вам сказати? — Хома помовчав хвилину і, не дивлячись на свого співрозмовника, сказав: — Одружуватись, аби одружитись — я не хочу. А знайти жінку, щоб любила і була вірною на все життя, дуже важко.
Владикові не сподобався його песимізм.
— Це не доказ, — сказав він, — Я одружений, і одружився, недовго розмірковуючи, проте задоволений і щасливий. Жити так, як ви живете, бурлакою, теж не життя. Та й літа минають. Скільки вам? Уже за тридцять?
— На жаль, так,— відповів Хома.— А для чого ви одружились, дозвольте вас спитати?
— Дивне питання.
— Ні, не дивне. Дітей не маєте. Для чого ж тоді женитись? Для задоволення своїх пристрастей? Для вигоди? Це ж нечесно, це ганьба для жінки і для вас
— Дозвольте, дозвольте,— перебив розпаленого дискутанта Владик,— Тут щось не так. Ваша мова пахне аскетизмом чи антифемінізмом, толстовством чи ще чимось подібним, не розберу. Хіба подружжя винне, що не має дітей?
— Тоді ліпше розійтись.
— Це вже інша справа.
— Не інша, а головна.
— Дозвольте. Вам легко сказати — розійтись, бо ніколи не сходились, а на ділі це значно важче, особливо коли любиш.
Розмову перервав Микола. Він приніс дві пляшки любимого цинандалі і поставив на маленький столик у своєму кабінеті, потім приніс чарки і солодке печиво.
— Роздушимо? — спитав, розкорковуючи пляшку.
— З якої це нагоди? — Владик переморгнувся з Хомою.
— Певно, за книжку? — шепнув Хома.
— Книжку, двома пляшками вина? Це була б профанація мистецтва, не може цього бути. Перші книжки він розмочував солідніше.
— Не шукайте причин,— сказав, усміхаючись, Микола,— невже п'ється тільки з якоїсь нагоди... Я радий, що бачу вас у себе, от і вип'єм.
— Значить, з нагоди?
№
— Нехай буде по-твоєму.
— Ні, що не кажіть, а за щось чи під щось випити веселіше,— сказав Хома.
— Дивись, який знавець! — промовив Микола, знаючи, що Хома п'є мало і рідко, хіба що в гостях.— Коли вже вам так хочеться, то вип'ємо за нас з вами, друзі, за наші успіхи в праці і житті. Шкода, що Івана Думи нема. За нього ми також вип'ємо. Скромний, розумний хлопець, а щастя не має в особистому житті. Іван, як і Владик, до речі, багато попрацював на селі, помучився і головою ризикував.
— А,— відмахнувся Владик,— я виконував лиш маленьку роботу.
— З малих потоків постають великі ріки, з малих справ виростають великі,— промовив Микола.— Вип'ємо ж за людей, що так чудесно змінюють світ.
Хлопці цокнулись.
— Цікаво, де твої хрещеники, Владю, хоч би той куркуль, що ви його тоді зв'язали?
— Який це? — поцікавився Хома.
Микола коротко переповів епізод, свідком якого був Владик при ліквідації сільських глитаїв.
— Якщо живий, то десь працює,— сказав Владик.— Колись за безцінь забирав землю від бідноти, тепер по шматку відвойовує у тайги. Мені його не шкода.
В кімнаті запанувала тиша. Слухачі наче чекали, що Владик ще щось скаже.
Він по черзі глянув на обох товаришів.
— Революцію не роблять у білих рукавичках,— сказав Владик.
Хома кинув якусь недоречну фразу. Це обурило Владика, і вони зчепилися, мов півні.
— А чи не пора нам перейти на іншу тему? — промовив раптом Микола, що весь час сидів мовчки, слухаючи словесний поєдинок. Він знав Хому як чесну людину і беззастережно радянську. Він знав його не день, не місяць і не рік, Микола вірив йому і розумів, що він хоче добра народові, що не може бути й мови про зраду, але, вважав, говорити про це — зайве. Адже в державі відбуваються небувалі зрушення, нова Радянська держава, фактично, експериментує, адже не було в історії прикладу, на якому можна б базуватись, вивчати досвід. Сміливий похід проти старого розпочав геніальний Ленін, але такі люди родяться раз в епоху. У Леніна сорок томів філософських творів. Ленін — скеля, яку бачить з усіх боків світ. Коли б він народився раніш на тисячу років — був би богом...
— Про що ти? — розбудив Миколу із задуми Владик.
— Та так, про всяке...
16
Море дрімало. Нагріте за день гарячим промінням липневого сонця, лежало безтурботне, спокійне, заколисане нічною прохолодою. Від берега стелилась срібна, у діамантах, дорога, по якій сходили на землю сни.
Над морем ніч розкинула чорно-синій намет, продірявлений міріадами дірок, крізь які проглядало космічне світло.
На березі, біля самої води, сиділо двоє. Вони недавно викупались у морі, такому теплому, оксамитовому вночі, і тепер сиділи на розстеленому плащі. Жінка здригалась від легкого нервового ознобу, а може, й від щастя.
— Мені так добре зараз, як ніколи,-— промовила Зоя Іванівна,— Чому ти нічого не скажеш?
Вона вже була на "ти" з цим малознайомим чоловіком. Це в неї залишилось ще від старих армійських часів,— на фронті в царській армії практикувалось панібратство між офіцерами і сестрами милосердя.
Але поки ми далі поведемо свою повість, треба б розказати, хто був цей супутник Зої Іванівни.
У Миколаївський собор заходив щосуботи на вечерню і щонеділі на обідню чоловік. Не старий і не молодий — невиразного віку, і обличчя його нічим не виділялось. Таких багато на світі: сірих, звичайних. Одне було в нього характерне — очі: чорні, швидкі, спостережливі, проникливі. Про такі кажуть: гіпнотизерські.
Був він чорнявий, середнього росту, худорлявий.
(Продовження на наступній сторінці)