V Харкові, у самім центрі міста, проти будинку Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, стояЬ нецікавий зовні, такий собі присадкуватий Миколаївський собор. Названо його на честь архієпіскопа Мико-лая Мирлікійського, який на Нікейському вселенському соборі, що відбувся на початку IV століття, вдарив по фізіономії свого опонента, священика Арія, за що став святим. Так отой собор з боєм захопила була українська автокефальна православна церква. З боєм, сказано недаремно, бо бійка була, і немала, між активістами-авто-кефалістами, з одного боку, і бабами-перекупками, що не признавали її, з другого. Чоловіки тримались дипломатично осторонь. Були вже навіть свої мученики за віру, бо баби, йдучи на штурм воріт церкви, приносили в залізних горщиках приск, над яким, сидячи на базарі, гріли руки, і тим жаром обсипали своїх ворогів. Проте автокефалісти перемогли.
У ті часи розрухи, голоду, нестач мракобісся розперезалось на всю широчінь. Самих тільки офіціальних, дозволених церков у місті було кілька. Була "жива" церква, "мертва", або тихонівська, українська автокефальна, польська католицька, німецька протестантська, вірменська, а сект і не злічити.
На базарах оперував нижчий сорт мракобісся: хіроманти, астрологи, гадалки, ворожки і ворожбити. Вони носили з собою на дрючках рекламні вивіски у вигляді намальованих долонь або колод карт, в залежності від фаху, яким промишляв той чи інший пройдисвіт. Вся ця братія, і церковна, і світська, була спаяна воєдино вірою в кінець Радянської влади, і кожна діяла по спроможності.
Українська автокефальна церква мала спочатку не багато прихильників, бо нове сприймає обиватель важко. У церкві богослужіння велось українською мовою, тож знайшлись "учені" теологи, які доказували, що до бога доходить молитва тільки староцерковною мовою, але воно швидко все-таки завоювало собі широку популярність і головним чином співом. Українці — народ співучий, а вже коли йшло про вербування відвідувачів, не скажемо побожних, а просто відвідувачів, то церковне начальство постаралось, щоб і піп умів співати, як оперний артист, і архідиякон вражав своїм басом, не кажучи вже про хор. Хор мусив бути на належній висоті.
Суботніми і недільними вечорами в церкві часто улаштовували після церковної служби концерти, якими можна було заслухатись. На таких концертах виконували твори Бортнянського, Леонтовича, твори, які далеко виходили за рамки церковної музики. У великі траурні дні виконували "Реквієм" Моцарта, в деякі урочисті свята можна було почути хорали Баха і інші зразки вокальної хорової музики.
У цю церкву зачастила Зоя Іванівна. Спершу послухати хор, який справді дуже їй сподобався. Далі, познайомившись з головою церковної ради — домовласником, торговцем, за часів непу, а тепер продуцентом церковних свічок, почала ходити і в будні. Через якийсь місяць її вже можна було бачити між молящими зі свічкою в руці і тацькою в другій, на яку побожні клали свої кровні гроші.
Зою Іванівну вибрали якимсь церковним чином, кимсь ніби членом церковної ради, і почався новий етап у її неспокійному примхливому житті.
13
Незадовго до Нового року вернувся з села Владик Смілеиький і майже одночасно з ним Іван Дума, який працював в іншому районі.
Довідавшись про повернення друга, Микола пішов привітати його з приїздом. Владик ставав щораз більше улюбленим приятелем. Це був розумний чоловік, з широким світоглядом, начитаний, політично освічений. До того ж при своїй незламній рішучості мав лагідну вдачу, у товаристві був веселим і дотепним.
Миколу на порозі зустріла Надя. Вона була усміхнена і, здавалось, дуже щаслива.
— Приїхав Владик? — спитав Гаєвський, цілуючи руку ГОСПОДИНІ.'
— Приїхав, але зараз нема вдома. Микола посумнів.
— Де ж він дівся так рано? Я поспішав, щоб його застати, і на тобі!
— Не хвилюйтесь, зараз прийде. Побіг до перукарні, бо приїхав оброслий, як печерна людина. Заходьте в хату.
Микола пропустив господиню вперед і зайшов за нею в кімнату. Тут було тепло, чистенько, прибрано, на столі стояли квіти і два накриття. Господарі, як видно, ще не снідали.
— Ви вже щось їли? — спитала господиня.
Микола подякував, сказав, що вже снідав, але з приємністю вип'є келих вина за приїзд друга.
Заговорили про погоду, що нарешті усталилась у Харкові, про приїзд Владика, про його вигляд та про враження, з якими приїхав.
— Враженнями від поїздки не ділився, не було часу,— сказала Надя.— Прийде, послухаємо.
Микола сказав, що дуже хоче почути з уст свідка, що діялось на селі.
В розмові він старався не дивитись господині в очі. Йому згадалась розмова в цій же кімнаті кілька місяців тому. Про це саме думала і господиня. Коли розмова вщухла і запанувала хвилина мовчанки, Надя підійшла до гостя і, поклавши йому руку на плече, сказала:
— Ви прекрасний друг. Владик щасливий, що має вас.
Микола глянув на молоду жінку, не розуміючи, до чого вона сказала.
— Про що ви? — спитав.
— Ви ж знаєте,— промовила Надя.— Ви хороша, чесна людина.
Слова молодої жінки зворушили Миколу. Він почув себе вищим у власних очах. Адже він, молодий, пристрасний чоловік, переміг спокусу. Це коштувало багато зусиль.
— Я дуже задоволений,— сказав він.— Хотів би я мати таке самопочуття, яке ви маєте зараз. Любити і бути коханим! На жаль, видно, не судилось мені зазнати такого щастя.
— А це чому?
— Не щастить якось у житті. Полюбиш, а до того, що називається щастям, не доходить.
— Ви любили в житті? — спитала, неначе з тінню заздрості, Надя.
Микола глянув в її імлисті прекрасні очі, в яких таївся смуток і бажання.
— Любив.
— Дуже?
— Дуже. Я любив пристрасно, палко, знаю, що так же любили й мене, а проте я не зберіг свого щастя, яке обіцяла мені доля. І ось зараз самітний, один на цілому світі.
Надя із співчуттям подивилась на свого гостя. Вона знала про його любовні історії, знала, що він справді самітний.
— У вас все ще попереду, все. Ви ще дуже молоді. Ви ще будете щасливі. Якщо на світі буває щастя взагалі,— додала по хвилині.
— А ви сумніваєтесь? — спитав Микола. Надя не відповіла.
— От ви психолог. Скажіть, будь ласка, чи можна дюбити і... зраджувати? — задала замість відповіді зовсім несподіване питання.— Це навіть не те слово, але іншого зараз не знаходжу,— додала жінка.
Микола був збентежений.
— Дивне питання, — сказав він по хвилинній мовчанці.— Одне поняття ніби виключає друге... А втім, я не знаю...
Він зрозумів, що задати це питання примусили жінку серйозні причини, і відповісти так, як він відповів, недостатньо. Життя — складна штука. Бувають такі ситуації, коли порядність бере верх над пристрастю, а обов'язок переважує любов. Дивовижні бувають колізії. Що він міг знати, наприклад, про інтимні відносини між Надею і Владиком? Абсолютно нічого. Порядні люди про таке не говорять, а здогади нічого не дають. І аж це питання! Мабуть, нелегко було його задати. А що, коли Надя, маючи чоловіка, залишається завжди фізично незадоволеною? Кажуть, є такі жінки. То як же їй бути?
— Про що ви так довго думаєте? — спитала нетерпеливо Надя.— Я хочу чути вашу думку. Чи може бути і любов, і зрада разом? Ви мене розумієте? Чи можна Любити чоловіка і коханого одночасно? Ну чого ж мов-
— Може, й можна, — сказав Микола,— проте... проте напевне я не знаю.
Надя була незадоволена з відповіді і вимагала, щоб щн висловив особисту думку, але Микола не хотів, та й Й£ було вже часу, бо в кухні почулись кроки Владика, Гamp;разу вігі Сам увійшов у кімнату.
Побачивши Миколу, зрадів невимовно.
— Хто тобі сказав, що я приїхав? — питав він, обнімаючи друга.
— Серцем відчув,— сміявся Микола.— Ну, я вже не можу дочекатись тебе і твоїх оповідань. Говори, куди їздив, що бачив, що робив?
€ите?
— Що робив? — перепитав Владик. У його голосі чувся смуток.— Що робив? — повторив ще раз Миколи-не питання.— За один раз про це не розповіси, а що бачив — того і пером не описати. От кому треба було їхати, тобі, письменникові! Тобі треба було бути там і на власні очі бачити і описати для наступних поколінь, що там діялось і як діялось, бо це вже ніколи в історії світу не повториться. Буде революція і в інших країнах. Я думаю, що ми ще станемо свідками всесвітньої революції. Можливо, ліквідація капіталізму йтиме інакшим методом, з урахуванням досвіду нашої революції. Адже ми ще без досвіду рівняли вибоїсті дороги історії.
— Невже було так страшно? — спитав Микола. Владик усміхнувся.
— Побачив би, страшно чи не страшно. Ти ніколи не стежив, як маленька пташка, кулик, наприклад, обороняє своє гніздечко і писклят від хижого птаха, собаки чи навіть людини? Він пищить, відводить ворога вбік, намагається його обманути, а коли це не вдається, кидається на нього, не думаючи про власне життя...
— Бачив не раз і щиро подивляв цих маленьких героїв,— сказав Микола.
(Продовження на наступній сторінці)