— Писати я почав ще в Могильниці, коли ви у нас стояли на квартирі. Тоді я почав віршувати, а потім пішов воювати і закинув поезію. Відновив її тільки тут, у Харкові. З поезії перейшов на прозу і от зараз я вже маю книжечку віршів, книжечку прози, п'єсу, яка йшла торік у театрі, і зараз працюю над романом із сучасного шахтарського життя.
— Чекайте, чекайте,—перебив оповідача, піднявши угору руку, господар.— Ви кажете, що торік у театрі йшла ваша п'єса? Так я вас зрозумів?
— Ну, так, що ж тут дивного?
Лебеденко похитав головою.
— Для вас, може, і не дивно, але то вже роки минули, як ми бачились, багато води втекло, бач, як виросли! Драматург! Як же називалась п'єса?
— "Переднівок".
— Це, значить, час перед новим урожаєм? Що ж там описано: голод у якомусь селі чи в одному сімействі? У вас на Галичині переднівки завжди були важкі, мені розповідали ваші селяни, і ваш дід говорив.
Микола пояснив, що в п'єсі не про урожай іде мова і не про труднощі на переднівку. В п'єсі поставлена проблема відродження країни, оспівано прекрасне завтра, якого сподівається людство. Про цей переднівок там говориться. В ній розповідається про скромних будівників прекрасного, показано нещасну любов двох молодих людей і багато іншого.
— Словом, п'єсу треба дивитись на сцені, оповідання не дасть уяви про неї.
— Дозвольте, чому нещасна любов? Раз іде мова про прекрасне, треба б і про прекрасну любов,— логічно закінчив господар.
Гаєвський погодився з господарем, що так повинно бути, але часто так не буває.
— Велике щастя родинне, прекрасна любов більше в романах, а в житті якось не так, Тарасе Івановичу.
— Мабуть, у самого так? — спитав несподівано Лебеденко, що пильно стежив за виразом лиця гостя, коли той говорив про невдале родинне життя. Гаєвський не заперечив, що у самого з прекрасною любов'ю не все було гаразд.
— Де ж ішла ваша п'єса? — не вгавав Лебеденко.
— Тут, у Харкові, в Червонозаводському театрі.
— І мала успіх?
— Мала успіх, і навіть досить великий. Особливо добре її приймали робітники. Пізніше її ставили в робітничих клубах.
Господар замовк, а Микола замріявся на хвилину. Він побачив себе в директорській ложі театру під час вистави і зараз пережив знов те велике почуття радості, як тоді, коли відчув, що його слова, його думки, втілені в образи акторами, сприймають тисячі глядачів. Його очі не раз зволожувались сльозами під час дії. Велике щастя творити. А ще більше — своєю творчістю бути корисним людям!
— Виходили до публіки, кланялись зі сцени? — перебив думи парубка господар.
Микола усміхнувся.
— Виходив, виходив,— сказав він поквапно.— Після другої дії публіка викликала, отже, я вийшов. Трохи страшно було, ніколи я зі сцени з публікою не спілкувався, але не скажу, щоб це було мені неприємно. Любо відчувати, що ти три години тримаєш сотні людей в напруженні, що ті сотні вслухаються в твоє слово, ловлять твою думку і аплодують частково і тобі, не тільки акторам. Може, трохи нескромно так говорити, але це факт.
Лебеденко слухав уважно, не зводячи очей з молодого друга. Він відшукував у ньому риси тих давноминулих часів, від яких їх обох віддаляла зараз десятирічна давність.
Багато змінилось в усій постаті колишнього Миколи. Тоді ніжне, без заросту обличчя стало тепер мужнім, із худорлявого хлопця зробився сильний мужчина, з рисами суворості. Час і страждання поклали на нього свої сірі мазки.
— Розкажіть, як працювали над п'єсою? — порушив мовчанку Тарас Іванович.
Микола видивився на давнього друга. Чому він задав таке питання?
— Невже це вас цікавить? — спитав, щиро здивований.
— А чому б ні? Коли я бачив якусь машину, я завжди цікавився, як її зроблено,— відповів Лебеденко.— А лабораторія письменника мене цікавила більше, ніж якась деталь у машині. Мені завжди кортіло заглянути у ту робітню, побачити, як же твориться повість чи п'єса, але я ніколи не мав такої нагоди, бо не знав особисто ні одного письменника, аж тут він сам прийшов у хату.
Це було, звичайно, наївне бажання, бо можна бачити, як пишеться, а не як твориться те, що пишуть, але щоб хоч трохи задовольнити бажання господаря і давнього Друга, Микола почав від того, що перш ніж взятись до писання він прочитав і перечитав багато п'єс класиків світової літератури і українських, що побував на багатьох спектаклях у театрах, вивчав закони сцени, гру акторів, а водночас виношував сюжет.
— Сідаючи за писання п'єси чи іншого твору, письменник мусить знати, що він хоче сказати читачеві, а потім мусить уміти це подати так, щоб дійшло до слухача і щоб актор міг в ролі, яку йому дали, показати свій талант. Це нелегка штука, я вважаю, що це найважчий жанр, тобто вид художнього твору.
— І довго ж ви писали п'єсу? — спитав Тарас Іванович, не зовсім задоволений з викладу. Йому хотілось почути щось таємниче, щось таке, що не всякому смертному дано, а Гаєвський нічого такого не сказав.
— За півроку п'єса була готова. З трепетом ніс її головному режисерові театру. Знав його за вимогливого і суворого. Залишив п'єсу на його столі і втік з кімнати, не маючи вже ніякої надії на успіх. Боявся тільки, щоб не сміялись. Уявив, як п'єсу читають серед акторів, що бували в бувальцях. Як вони, що скажуть? Критики іноді жорстокі, несправедливі. Два дні хвилювався, а на третій забув про п'єсу, наче її і не існувало. Аж десь через тиждень одержав листа від дирекції з запрошенням зайти до театру. І тут зазнав першої великої радості: п'єса була ухвалена до постановки.
Гаєвський замовк і витер чоло. Власне оповідання схвилювало до поту.
Лебеденко слухав захоплено.
— Що ж далі? — спитав він.
— П'єса вимагала деяких переробок,— продовжував своє оповідання Гаєвський.— Взагалі ні одна п'єса без таких доробок і переробок не обходиться. Постановником п'єси призначили молодого режисера, який з охотою взявся її ставити. Почалась робота автора з режисером. Прекрасна, творча робота двох молодих митців. Кожну сцену п'єси ми докладно обговорювали, шліфували фрази дійових осіб, дописували нові. Були випадки, що окремі діалоги ми репетирували з режисером як актори, щоб чути, як вони звучать зі сцени. Бо одне — читати п'єсу, а друге — грати її на сцені театру.
— Тепер я збагнув тайну,— сказав задоволено Тарас Іванович.— Я наче сидів у лабораторії письменника і режисера і слідкував за роботою над п'єсою.
— І що ж, цікаво було?
— Цікаво. Творча праця будь-якого митця, чи письменника, чи композитора, чи пейзажиста, для людини недосвідченої в мистецтві цікава. Скільки то людей хотіло б глянути хоч здалека через плече художника, щоб уловити хоч дрібку його тайни.
— А яка ж це тайна, Тарасе Івановичу?
— Яка тайна? Талант.
— Он що! — промовив Микола.— А крім художників усіх мастей, хіба нема талановитих людей? Які тільки винаходи роблять талановиті інженери, а які чудеса роблять металісти, сталевари, слюсарі, а будівники чудесних будівель, палаців, святинь, мостів, а хлібороби, а винахідники нових культур? Було б невесело на світі, якщо б не було талановитих на землі.
— Так що ж, нема тайн? — спитав господар дому.
— Нема,— сказав Гаєвський.
—— Яка ж все-таки різниця між вами, конкретно, і звичайним, скажімо, добре грамотним громадянином? — поставив знов питання господар, який все ще шукав чогось надзвичайного в тих, що творять художні цінності.
— Така, яка взагалі буває між двома людьми, бо ж нема на світі зовсім однакових осіб.
Відповідь Гаєвського не задовольнила господаря, і вона таки справді була незадовільною.
— Не погоджуюсь з вашим визначенням художника,— заперечив Лебеденко.— Нема на світі другого Шевченка, нема на світі другого Льва Толстого, немає другого Чехова. Це все ви говорите зі скромності. Художники родяться, а не робляться. Робляться ремісники. Вони бувають і в поезії, і в прозі, а справжні митці родяться. Ви мене не переконали. А як ваш новий роман? Що це, побутова річ?
— Ні, це зовсім побутова. В романі я показую нову радянську людину — будівника соціалізму. Не минаю, звичайно, труднощів, які стоять на перешкоді нашого будівництва. Між іншим, зберігаю колорит шахти з її специфікою, з її, так би мовити, романтикою, бо в кожній галузі виробництва є своя романтика.
— Треба тільки вміти найти її,— відізвався Лебеденко.
— Правильно, — погодився Микола.— Я славлю в своєму творі працю рук людських, підкреслюю значення творців усіх цінностей світу — робітників.
— Хороша ідея,— сказав щиро Лебеденко.— Молодець Микола. Як мені приємно це чути! З ваших слів я відчуваю, що роман буде мати велике виховне значення. Велике! — повторював Лебеденко.— Як же я так пропустив таку важливу подію, що ви письменник? Радянський письменник! Це велике слово.
— Ви нічого не втратили, — щиро сказав Микола без вдаваної скромності.— Зараз уже знаєте, а захочете — прочитаєте колись. Другим разом, як буду, принесу вам книжку.
Тарас Іванович подякував. Він вийшов до кухні, щоб поговорити з жінкою про вгощення, бо через три хвилини увійшов разом з дружиною, і вона почала накривати на стіл.
(Продовження на наступній сторінці)