— Туди ми йшли — лежав, і зараз там же,— сказала дружина Арсена Івановича і махнула рукою.
— Хто це? — спитав Микола.
— Відомий п'яниця. Шахтар.
Над лежачим стояла худа, виснажена жінка. Вона кілька разів намагалась підняти п'яного, але він мішком валився на землю. Гаєвський підбіг до жінки і запропонував свою допомогу. Жінка не перечила. ВриД вже так стомилась, його піднімаючи. Микола вхопив п'яного під пахви і, як маленького, поставив на ноги. П'яний хитався на ослаблених ногах і знов упав. Парубок підняв його вдруге, але з тими ж наслідками.
— Даремно стараєтесь,— сказала жінка.— Він доки не проспиться тут, під плотом, додому не піде. Він має другу,— промовила іншим тоном, в якому бриніла лють і ненависть.— Як тверезий, то йде до неї, а п'яного я мушу піднімати, бо маю з ним пару діток.
І зразу померкла радість, що перед хвилиною розпирала груди. Стало соромно і боляче за людину, що через горілку втратила людську подобу і завдала стільки горя дружині і кривди власним дітям.
Пішли з цього місця всі троє сумні, як із похорону, і залишили під тином п'яного, все одно що мерця, і, мов скорботний пам'ятник над ним,— його безталанну, зігнуту горем дружину.
— Вам і таке треба бачити,— промовив Арсен Іванович по дорозі додому.— Напишіть про це в книжці, щоб люди читали і лякались цього страшного, що ще тримається в нашому побуті, як кліщ отруйний. Напишіть, хай молоді шахтарі читають. Може, прочитавши вашу книжку, не один задумається, як у світі жити.
— І ще напишіть,— це вже сказала дружина Арсена Івановича,— напишіть у своїй книжці, як шахтарі своїх жінок б'ють.
— Ну, не всі ж,— пожартував Арсен Іванович, пригортаючи до себе одною рукою дружину. Вона ласкаво глянула йому в очі і посміхнулась.
— На щастя, не всі,— промовила значуще,— не всі, але багато ще таких. І чого б їм треба? Заробляють добре, у домах міг би бути достаток, так ні, пропиває гроші, совість, б'є найкращого свого друга — жінку.
Микола задумався над цими страшними словами. Стали перед очима любима мати, сестра, добра бабуня, Сашенька, Марія Адамівна, ціла низка улюблених і знайомих жінок, і слово "жінка" виросло до велетенських розмірів. Жінка нас, чоловіків, породила, викохала, винесла на собі весь тягар нашого виховання, витерпіла всі злигодні війни, брала активну участь у революції, боролась з рушницею в руках. Без жінки, нарешті, не існувало б людство, і жінку, тільки тому, що вона дещо фізично слабша (хоч виконує всяку роботу нарівні з чоловіком), деякі типи і досі б'ють. В країні, що будує соціалізм, цей непорядок мусить зникнути раз назавжди.
Довго цього вечора розмовляли в сім'ї Вавиленків на цю тему. Вишукували засобів, як позбутись цих обурливих залишків. Адже ж це спадок старого, безпросвітного, гнилого побуту.
...З запасом знань і густо списаними сторінками кількох блокнотів Микола збирався до від'їзду в Харків. І^Іоже, й не поспішав би, але від Хоми приходили щораз частіше листи, в яких він закликав вертатись додому і братись до своєї основної праці.
Вістку про від'їзд квартиранта прийняли господарі мало не з плачем.
— Ми так звикли до вас, так звикли, як до рідного сина,— говорила Євдокія Миколаївна.
— Сумно буде без вас,— вторував жінці Семен Ро-діонович.— Тепер уже навряд чи коли побачимось.
Микола запевняв, що ще не раз приїде, особливо коли почне писати роман про життя шахтарів.
Наступав день від'їзду. Микола розрахувався в бухгалтерії, зайшов до начальника шахти подякувати за щирий прийом, а ввечері улаштував вечерю в домі своєї господині. На вечерю запросив бригадира з жінкою і ще кілька старих шахтарів, з якими під час роботи ближче зійшовся. У той вечір було мало випито, а багато сказано хорошого. Миколу напучували, як свого, як рідного. Під кінець його роботи вся шахта знала, хто він і чого шукав.
— Про мене в книжці напишете? — спитав Миколу сусід за столом, старий шахтар Давид Безгрішний.
— А ви хотіли б?
— Чому б ні? Якби правду написали, я мав би собі це за честь.
— Коли ваша згода,— напишу.
— І моє ім'я там напишете? Буде, що я Давид Безгрішний?
— Буде ім'я і прізвище, якщо тільки ви це дозволите. Бо в романі чи повісті подаються звичайно придумані прізвища людей, яких описуєш, хоч і бачив і знаєш їх справжні імена. Але якщо людина хоче, щоб у книжці красувалось її справжнє ім'я, чому не задовольнити її прохання?
— А що ви опишете? — не вгавав Давид.— Чи як ми вугілля добуваємо, чи ще про щось?
Микола почав пояснювати, чого вимагається від роману,
— От напишу книжку, прочитаєте і будете знати, як і про що писав.
— Про п'яних теж буде в книжці? — не вгавав старий.
— Буде про п'яних і про тверезих,— засміявся Микола,— про всяке буде.
Микола подумав, чи, бува, не образив старого своєю жартівливою відповіддю, і поспішив перевести розмову на серйозний тон.
—— От що,— сказав він.— Я опишу кілька людей на тлі шахти. Там буде і побут, і взаємини між людьми на роботі і вдома, розповім про ваші сподівання і мрії, опишу, як куркулі вам шкодили, коней труїли, як ви з Семеном Родіоновичем три дні в завалі лежали і як вас ваші друзі і ваші дружини визволили. Опишу цікаві околиці Донбасу, родючі поля, що оточують шахти, степи навесні, опишу літо, осінь і зиму, опишу денні і нічні заграви над заводами. Дещо придумаю, звичайно, без цього також неможливо.
— Без видумки не можна,— заявив авторитетно Семен Родіонович, що дуже пильно слухав розмову шахтаря з письменником. — Кожен з нас, хоч і не письменник, оповідаючи про щось, обов'язково додасть чогось свого, щоб цікавіше це оповідання виглядало. Воно й не брехня, оте додане, воно наче рамки для картини.
— Правильно, Семене Родіоновичу, правильно.
У приємних розмовах непомітно минуло півночі. Настала хвилина прощання. Коли гості і господарі встали із своїх стільців, Арсен Іванович попросив ще хвилину уваги.
— Я маю ще одне доручення від колективу, у якому працював наш шановний гість,—почав він.—Мені доручено подарувати йому на пам'ять шахтарську лампочку.
Присутні за столом заплескали в долоні.
— Прийміть же від нас цю лампу на згадку про вашу працю у нашій шахті,— сказав Арсен Іванович, передаючи лампу Миколі.— Хай вона нагадує вам простих, непомітних трударів, що у підземеллях добувають світло для людей.
Парубок сердечно подякував.
Наступного дня вранці Семен Родіонович відвіз його на вокзал на двоколці начальника шахти.
* * *
Повернувшись додому, Микола застав на столі кілька листів із тої категорії, яких, за попередньою умовою з Хомою, той не повинен був йому пересилати на шахту.
Це була переважно кореспонденція від його читачів, яких останнім часом ставало щораз більше. В листах йшла звичайно мова про окремих персонажів із його творів, запити, чому так, а не інакше показав він того чи іншого героя, чому закінчив повість таким сумним епізодом, і таке інше.
Микола любив такі листи, це давало впевненість, що його твори читають і що вони чогось варті, коли читачі листовно вимагають додаткових пояснень тощо.
В одному листі якась особа писала, з якої речі він вивів її, без її згоди, в повісті, не замінивши навіть імені і прізвища.
Це трапилось, звичайно, цілком випадково, бо особи, яка пред'являла ці претензії, він ніколи в житті не бачив і не знав про її існування.
Переглянувши кілька листів, наткнувся на розпечатаний конверт. У ньому був коротенький лист, всього два рядки. Ними сповіщалось про смерть Сашеньки.
З дня її смерті минав уже місяць, а він нічого про це не знав, бо Хома не переслав листа.
Прочитавши жахливу звістку, Микола заціпенів з горяЛ розпачу. Думки вилетіли геть з голови, і в душі зробилась пустка. Він сів на стілець, похилив голову на стіл і завмер. Над ним, зігнувшись дугою, стояв сумний вечір...
Прокинувшись, побачив, що надворі вже темно. У хату ввійшов Хома.
— Чому ти не попередив мене, що вона вмерла? — спитав Микола.
— Чому? — перепитав Хома,— Не знаю. Мені здавалось, що тобі краще про це не знати. Нічого б не помогло, а перервало б працю, про яку ти писав, що захоплює тебе і що живеться тобі добре. А крім того, які ти маєш на неї права?
Хома ніяк не міг забути Миколі того безглуздого розриву з коханою дівчиною. Микола мовчав. Він почував, що товариш говорить правду.
— Марії Адамівні я послав листа, висловив співчуття і сповістив, що ти в Донбасі працюєш на шахті.
— Збрехав, значить.
— Цього разу було необхідно.
— Спасибі, що хоч це здогадався зробити. —Хома обурився.
— Виглядає, неначе я справді чимось завинив перед тобою?
— Ні, нічого, я тебе не винувачу, ти поступив правильно, але від цього мені не легше.
— Ти любиш її досі? — спитав Хома.
Микола помовчав.
— Яке це має значення зараз, — промовив по хвилині.— Я почуваю велику провину перед нею, якої ніколи не спокутую.
Хома слухав понуру мову друга і думав, чи любов може бути вічною. Чи можна все життя любити і навіть тоді, коли кохана не живе більше?
(Продовження на наступній сторінці)