— Цікаво, хто його замінить на високому посту? — промовив Микола,— Я не можу уявити. А це матиме немаловажне значення для революції, для Радянської влади, для всіх нас. Тут треба буде сильної руки. Але чого тут гадати? Побачимо.
Настав день похорону вождя. Це був страшний, незабутній день. Протягом п'яти хвилин повітря потрясав рев гудків усіх заводів і фабрик усієї країни. Ревіли всі паровози на станціях і в дорогах, ридали гудки і сирени на кораблях, пароплавах і катерах морів і рік величезної океано-морської держави. Плакали на вулицях жінки, загартовані в боях командири і вкриті шрамами від недавніх ран солдати. З ранку до ночі радіо посилало в ефір траурні мелодії. В день похорону Леніна міжнародний пролетаріат на знак трауру і співчуття російському народові оголосив п'ятихвилинну зупинку всіх робіт. Такого похорону не бачив світ. Такої всенародної скорботи споконвіку не викликала ще смерть людини. Можливо, що колись, в стародавні часи, так древні народи хоронили бога.
Була неділя, вихідний день для багатьох радянських людей. Микола довго не вставав з ліжка, хоч давно прокинувся. У нього, правда, була ненормована праця, але неділю — вихідний день. Хоми — він вважав своїм днем відпочинку, і в цей день чомусь прокидався раніш, ніж у будень. Зараз не вставав, щоб не турбувати товариша, що прийшов учора пізно і мусив добре виспатись.
Зажмурив очі і поринув у думи. Минуло вже більше року від смерті Леніна. Назрівав новий етап в житті країни, в житті цілих народів. Уявив своє власне становище. Досі воно було незавидне, мусив із цим погодитись. Розумів, що і для нього особисто настає новий етап, і його треба пройти твердим солдатським кроком, а твердості в його кроках поки що нема. Почував, що над ним тяжать залишки звичок і традицій старого побуту, від яких він намагався, але не завжди успішно, звільнитись. "Треба якогось поштовху, щоб звільнитись остаточно, треба, але звідки його чекати?" В його голові блиснула раптом ідея, яка почала швидко викристалізовуватись. Лежачи горілиць із заплющеними очима, думав, як втілити її, оживити.
На своїм тапчані поворухнувся Хома.
— Не спиш? — спитав Микола.
Приятель довго не відзивався, і Микола вже шкодував, що заговорив, коли той підвівся.
— Хіба ти даси спати? — пробурчав як завжди поволі, флегматично.—— Все стогне, зітхає, неначе після важкої втрати. Зої тобі жаль?
— Ти збожеволів? Хіба я зітхав?
— Я не вигадую, а кажу те, що є. Микола сів на ліжку.
— Можливо, що... несвідомо,—промовив збентежено.— Я вирішував важливу проблему.
— Яку ж це проблему? — не повірив Хома.
— Ти не жартуй, я не сміюся. Я надумав їхати в Донбас.
— Що за фантазія? Чого? — оживився Хома і заговорив швидше.
— Працювати.
— А хіба ти тут не працюєш?
— Не так. Працювати в шахті, шахтарем,— пояснив Микола.— Ти не знаєш, як облагороджує така праця. Коли я працював у млині вибійником, то почував себе зовсім інакше, набагато краще.
— Ти серйозно? — спитав Хома, побачивши, що товариш не сміється.
— Найсерйозніше, Хомо, найсерйозніше. Що я тут висиджу? Досі тільки те робив, що крутив той безглуздий роман з безглуздою жінкою. А мої твори? Чого вони варті. Хіба в них показано те, що у нас робиться, хіба видно будівництво того нового, небувалого в історії, зображені його будівники? Я сердився, коли мене критикували за песимізм у моїх віршах, за копирсання в особистих переживаннях тоді, коли в країні розгортається відбудова народного господарства, коли все передове самомобілізовується на боротьбу з розрухою. Сердився я, але в тайниках душі визнавав правоту моїх критиків.
— В чому? — спитав Хома. — В чому?
—• Та в тому, що життя проходить повз мене, а я сиджу на Степовім провулку, № 2, і просиджую штани на стільці, втиснутому між столом і твердим моїм ложем.
Хома слухав уважно мову товариша. Він добре розумів Миколу. Все, що той говорив, було правдою, але він не гірше знав і те, що Микола швидко запалюється, а не підтримай у свій час — ще швидше остигає.
— Ти маєш повну рацію,— сказав Хома, вислухавши Миколу.— Письменники — сучасники революції — відповідальні перед майбутніми поколіннями за свої твори з того періоду. Вони мусять правдиво, без прикрас розповісти тим прийдешнім поколінням, як боролись їх батьки, діди і прадіди за щастя, яким вони користуються чи будуть користуватись. Але, пишучи цю правду, письменник мусить сам її пізнати, мусить усвідомити її, вжитись в неї. Ти задумав шукати її в Донбасі?
— Так, я хочу писати про людей Донбасу.
— А чому не про людей паровозобудівного, про людей інших заводів? У нас їх тут чимало. Та й людей знайдеться чимало, гідних твого пера.
Микола задумався над словами товариша.
— Вірно,— погодився він, спускаючи ноги на кропив'яний мішок, складений удвоє, що правив за килимок перед ліжком і який, відслуживши свою ранкову службу, згорнутий учетверо, чекав під ліжком вечірнього роздягання. Сьогодні Микола одягався поволі, з паузами, раз, що вихідний, а по-друге, що голова була переповнена новими, захоплюючими думками.
— Вірно,— повторив він, ніби тільки зараз зрозумівши думку друга. — Можна й тут немало пізнати і зробити, але хочеться обов'язково виїхати звідси, доконче виїхати. Я певний, що Зоя Іванівна не заспокоїться зразу, що вона ще раз зробить атаку на мене.
— Так тому ти хочеш у Донбас?
— Ні, не думай. Це є одна з причин, але далеко не головна. Я сказав про головну, а загалом хочеться подалі від столиці, подалі від базарної суєти, подалі від самого себе. Хочеться бути там, де безпосередньо твориться нове життя, звершуються небувалі подвиги, де родяться великі надії.
— Поетично,—мугикнув про себе Хома,— Що конкретно думаєш робити в Донбасі? Маєш уже якийсь певний план?
— Маю. Наймусь на шахту звичайним робітником, шахтарем.
— В шахті важко працювати, зваж це.
— У млині теж не легко було. Зрештою, я якраз хочу туди, де найважче.
— Добре. А що воно тобі дасть? Адже не на все життя думаєш там залишитись?
— Там видно буде.
— Все ж таки?
— Доки не освою шахти, не пізнаю людей, доки не зіллюсь з цим народом, не вийду з шахти.
— Тоді, виходить, довго тебе не побачу.
— Зараз нічого не можу сказати, може, дійсно не скоро побачимось.
— Ти ще не був у шахті, тільки читав про неї. Чи витримаєш?
— Не сумніваюсь, витримаю. Думаю, що там не гірше, ніж на фронті. Ми ж з тобою воювали, голодували, вошей годували, працювали чорноробами, хіба для нас щось може бути страшним? Хіба ми зараз у розкошах живем? По килимах перських ходимо? —• сказав Микола, стаючи на кропив'яний мішок.
— Правда,— погодився Хома.— Що ж, можу тільки побажати тобі щастя на новій дорозі.
2
Поїзд на станцію Юзівка прибув уранці. Опинившись перший раз на цій станції і в* цьому районі, Гаєвський не уявляв, що зі станції до міста так далеко.
Ніяких засобів пересування, крім кількох візників перед вокзалом, не було, але й тих не стало, поки надумався взяти одного з них.
Не залишилось іншого способу, як іти пішки. А чемодан дерев'яний, саморобний, важкий, отже, перспектива нести його кілька кілометрів була невесела. Але, як кажуть, козак не без долі. Не відійшов він і півкілометра полем, як побачив візника, що, зробивши один рейс із пасажиром, чимдуж поспішав на станцію за другим. Цим другим став Микола. Візник був із бувалих. Старий єврей-балагула візникував ще за царських часів, знав Юзівку, як своїх п'ять пальців, і дав пасажирові багато цінних відомостей. Він сказав, що шахтоуправління знаходиться в центрі, а що таке центр,— він сам побачить. Що є готель, в якім можна дістати номер за свої гроші, і що це не готель, а картинка, що є ресторан, де можна смачно і недорого пообідати і випити, як хто любить, і багато подібних цікавих речей наговорив балакучий візник.
Миколу цікавили шахти, спосіб найму на роботу, але цих відомостей старий не міг дати, бо такі справи не входили в обсяг його знань.
— Про все ви довідаєтесь в шахтоуправлінні, а як найматись на роботу, то кого це цікавить? Ви ж на роботу шахтаря, думаю, не їдете? Такий панич?
Почувши, що саме це цікавить пасажира, візник довго на нього дивився з недовір'ям, а переконавшись, що він не жартує, відразу втратив до нього інтерес і вже до кінця подорожі майже не говорив. Він тепер навіть почав побоюватись, чи пасажир заплатить йому бажану суму.
Номер у готелі Микола дістав легко, як і обіцяв візник. Полагодивши всі необхідні формальності, він зайняв невеличку кімнату на другому поверсі з вікнами на головну вулицю. Помившись з дороги, відчинив вікно і, спершись на підвіконня, почав оглядати з вікна незнайоме місто. Саме воно не являло собою нічого цікавого. По головній вулиці одним тротуаром, що йшов попри готель, сновигали люди, зрідка торохкотів серединою бруківки дядько на своїй селянській бричці, ще рідше проїжджав вантажний автомобіль. По другому боці вулиці стояв ряд якихось яток, а за ними вид-нілась частина базарної площі. За нею височіли нові будинки, деякі з них ще не закінчені. Шахт не видно було з вікна. їдучи з вокзалу* бачив силуети терикон нів, які досі знав тільки з фотографій і картин. Біля них, певне, й шахти.
(Продовження на наступній сторінці)