На цю вістку двері відчинилися ширше, і за головою вийшла вся її власниця. Сива, згорблена, худа, горбоноса, з колючими чорними очима, в лахмітті, скидалась на казкову відьму — бабу-ягу.
— Ви також друг? — єхидно захихикала стара.— Ваш приятель, видно, має багато друзів...
Стара знов зайшлася сміхом, тепер уже змішаним з кашлем, який довго не покидав її. Микола нетерпеливо чекав, поки вона викашляється. її незрозумілі натяки і той сміх заінтригували його.
Заспокоївшись, стара сказала:
— Дружина вашого приятеля виїхала з одним із його друзів з інше місто, де більше хліба і сонця. Вона просила мене так сказати своєму колишньому чоловікові. Не думаю, щоб він був з цього задоволений.
Такі слова, як "друзів" і "колишньому", стара вимовляла з особливою інтонацією, в якій чулась зловтіха.
— Почекай, я принесу її листа.
Вона зникла за дверима, причинивши їх старанно за собою. Микола стояв в нерозумінні. Коли це правда, то подія для Івана жахлива. А може, стара відьма видумала все це, збрехала? А коли правда? Що ж його робити? Як про це сказати Іванові? Він хворий і може наробити дурниць. З усього баченого і чутого Микола давно виніс упевненість, що Іван шалено любить жінку і так же її ревнує; упевнився і в тому, що жінка не вельми закохана в нього, але щоб аж покидати чоловіка, використавши його відсутність, і саме тоді, коли він на такій небезпечній роботі,— не сподівався.
Шелест за дверима старої перервав його думки.
— Ось лист,— сказала вона, простягаючи через пів-відкриті двері руку з конвертом.
Микола взяв листа, і стара зникла за дверима, які глухо грюкнули за нею.
Микола довго стояв на місці, перевертав на всі боки конверт, вдивлявся в незнайомий почерк.
"А може, все це неправда? Може, це чийсь злий жарт? Чому ж баба, подаючи листа, ні слова більше не сказала?"
Він швидко збіг зі сходів. "Як же природа несправедливо розподіляє свої блага,— думав Микола, поспішаючи до лікарні.— Порядна людина, справжній комуніст дістає в супутниці нікчемну самицю, ляльку, яка водить його за ніс, скільки їй хочеться, а потім у нещасті кидає, не задумуючись, які це матиме для нього наслідки".
Іван, прочитавши листа, довго не міг говорити. Він тільки посміхався якоюсь божевільною посмішкою, не зводячи очей з Миколи.
— Що це, жарт? — спитав нарешті.
— Тобі краще знати.
— Так не жартують,— насилу вимовив Іван, не знайшовши на обличчі Миколи й тіні надії.— Що ще говорила стара? Давно це сталось?
— У той день, як ти поїхав на хлібозаготівлю.
Іван мовчки повернувся до стіни і закрив лице руками.
Микола тихо вийшов з палати.
12
Новий, 1924 рік Микола святкував у студентській компанії, в помешканні Михайла Лукаша, на Холодній Ґорі. Михайло сам займав одну кімнату, але що у нього стосунки з молодою господинею дому були вже близькі і вона незабаром мала стати його законною дружиною, то для прийому гостей була відпущена вся квартира з трьох кімнат. Миколу і Хому він запросив ще задовго до Нового року. Гостей запрошував за принципом взаємних симпатій, тобто хлопця з нареченою чи дівчиною, стараючись зробити так, щоб всім, хто збереться в нього зустріти Новий рік, було приємно. Щасливі в сімейному житті люди, особливо ті, що недавно побрались, а ще не наткнулись на труднощі, які неодмінно бувають, обов'язково сватають своїх знайомих і друзів, намовляють іти за їхнім прикладом. Так було і у Лукашів. Одначе, дійшовши за списком до Миколи й Хоми, вони зупинились. Кого ж запрошувати в пару Миколі? Кого Хомі? Вони знали, що до Миколи заходить Зоя Іванівна, одначе запросити її не наважувались з різних причин. Перш за все вона була їм самим несимпатична, і для Миколи такої жінки вони ніяк не бажали, по-друге, у неї є чоловік. Отже, тут треба було б не запрошувати її, а, навпаки, старатись роз'єднати її з Миколою, перешкодити їхнім сходинам.
Про Хому ходили чутки, що він не має взагалі симпатії і зовсім не шукає її. Так і запросили двох холостяків — в надії, що з інших дівчат, товаришок нареченої Михайла, а це були вчительки і дві студентки, котрась припаде хлопцям до вподоби.
Прийом улаштовувано в складчину не грішми, а продуктами. На попередній нараді з кожним із запрошених чоловіків було встановлено, хто що має принести. В призначений час, тобто на годину восьму вечора під Новий рік, почали сходитись запрошені чоловіки з продуктами. На довгому столі, зіставленому з кількох столів, накритому білою скатеркою, стояли гори нарізаного хліба, миски з вінегретом, квашеними огірками і капустою з олією, оселедцями, обложеними кільцями нарізаної цибулі, а між мисками тут і там височіли пляшки і сулії з самогоном.
Угощення було надто скромне і просте, але на більше студенти не могли собі дозволити. Зате була молодість, веселість, великі надії, віра в скоре прекрасне майбутнє. І ці великі рушійні сили чудово компенсували нестачу і на столі, і в одязі.
Ніхто ні на що не нарікав, нікого не дивувала убогість помешкання, де зібралися гості. Багато жили тільки непмани, але тих молодь зневажала, бо в них вбачали залишок недобитого старого класу, який намагався пускати своє отруйне коріння в здоровий грунт радянської землі.
, Об одинадцятій сорок п'ять хвилин усі сіли до столу. Сиділи на чому попало, бо стільців для всіх не вистачало, розміщались на дошках, покладених на стільці ї табуретки, хто вмостився на чемодані, поставленому ребром, а для кого не вистачало місця, ті просто стояли. О дванадцятій підпосли вгору склянки, наповнені сірою рідиною, і крикнули "ура" Новому рокові. Випили за щастя і здоров'я, за успіхи в житті й навчанні.
З вечерею швидко упорались, бо апетит у всіх був завидний, а по вечері танцювали під грамофон, цілувались по кутках, співали Веселились як хто міг і хотів.
Забава затягнулась до білого ранку. Серед ночі ніхто б не наважився вертатись додому, бо легко міг розпрощатись з верхнім одягом, а то й з чобітьми. У містах орудували цілі банди злочинців, з якими міська міліція поки що не могла впоратись. На Миколі і Хомі були всього старі солдатські шинелі, які вони одягали, йдучи в такі непевні походи, але і їх можна було позбутись, а на додачу дістати ножа в бік.
Додому хлопці повернулись біля восьмої ранку. У воротах зустрів їх двірник, привітав з Новим роком і сказав, що вночі приходила якась жінка і дуже допитувалась, куди вони поділись. З описів двірника вони здогадались, що приходила Зоя Іванівна.
— Чого б це вона? — питали один одного.
— Може, хотіла запросити нас до себе? — догадувався Хома.
Микола був іншої думки. Вона не прийшла б за ними, не домовившись наперед.
Щось мусило знов трапитись, і обов'язково неприємне,— сказав він.— Уже з деякого часу я маю від неї одні неприємності.
Хома хвилину мовчав. Йому дуже хотілось вилаяти товариша. Не раз він йому говорив, просив покинути цю небезпечну гру, ні, не слухав, а тепер стогне.
— Ти ще не одружений, а клопотів маєш з нею гору. Що ж буде, як оженишся?
— Ти що, збожеволів? — визвірився на нього Микола.— Звідки в тебе ця безглузда думка?
— Я дещо розуміюся в таких речах, — сказав упевнено Хома.— І бачу, до чого йдеться. Це тільки ти осліп, нічого не бачиш. Вона вже женить тебе з собою, чоловіче! Хіба ти цього не бачиш? Схаменися, поки не пізно, втікай звідси, з Харкова, втікай до Києва, до Голубаєва, він знайде тобі і хату, і роботу, тут ти з нею пропадеш, життя своє проклянеш.
Микола слухав і з жахом констатував, що товариш говорить правду. Адже і він відчував те саме, тільки сам собі боявся признатися.
— Проти моєї волі вона мене не оженить,— попробував боронитись Микола.
Хома розсміявся.
— Треба мати волю, щоб про неї говорити.
— Що це значить? — образився Микола.
— Слухай, не викликай мене на відвертості, — сказав Хома.— Роби як знаєш, я в твої справи більше втручатись не буду і не хочу.
Він взяв картуз і повернувся до виходу. ч — Куди ти? — здивувався Микола.
— іду.
— Куди? Ти ж хотів спати.
— Спати? Тут спати не дадуть, піду висплюсь у товариша.
— Чекай, божевільний, хто не дасть спати? Я сам зараз лягаю. Хто нам перешкодить?
— Твоя красуня. її тільки-но не видно. Раз приходила вночі, то вранці прийде неодмінно. Я не хочу бути свідком ще одної сцени, що тут скоро розіграється.
— Та що ти, теж мені пророк! Що ти видумав?
— Тут не треба бути пророком. Я пішов. Хома грюкнув дверима і вийшов.
— Здурів хлопець,— бурмотів Микола вслід Хомі.— Верзе таку нісенітницю.
Він поволі розстелив ліжко і ліг, але спати не хотілось. Міркування Хоми, що так вірно збіглись з його власними внутрішніми думками, лякали. Він заспокоював себе як міг, але ніщо не помагало. Дуже боліло те, що Хома назвав його безвольним, а боліло тому, що це була правда. Вирішив узяти себе в руки, довести, що він володіє своєю волею, вирішив боротись усіма способами проти насильства, що йшло на нього чорною хмарою...
Непомітно заснув.
Йому приснилось, що він на війні з поляками. Частина, якою командував, перейшла річку і зупинилась на широкому сільському майдані, оточеному дебелим поміщицьким муром, за яким ростуть грубезні вікові тополі і наче оберігають від села сад і панський двір.
(Продовження на наступній сторінці)