Хетат надірвала пакет, витягла жовтий бланк. Тільки почала читати, як одразу ж здивовано підвела свої тоненькі, пофарбовані в зелений колір брови.
— Ясно… — і, згортаючи бланк, грайливо всміхнулася до Івана. — Батько хотів взяти вас з собою на прогулянку. Але прогулянка відкладається. Мій друже, ви удостоїлись високої честі. Через півтори тоци ви зможете взяти участь у видатній події нашого громадського життя. Що, зацікавились? Ні, ні, не розкажу, нехай покортить! Ходімте.
"Чи ти бачив таке: подія громадського життя… — міркував Бідило, йдучи за Шатом і Хет. — Ну що ж, подивимось, що воно за громадськість у цих мислячих організмів…"
Зненацька всі троє спинилися: з глибини тьмяного коридора біг якийсь розхристаний, переляканий особень у білому халаті.
— Хакахо! — кричав він, махаючи руками. — Привид хакахо!
І тільки-но Іван хотів запитати, що сталося, як долинув неясний гул і з-за повороту коридора випливло червоне сяйво.
Вже вдруге бачить Іван це дивовижне явище. Невеличка світна хмарка, похитиючись, мов на незримих хвилях, пливе назустріч. З наближенням її гучнішає глухий гул.
Хет спершу остовпіла, а потім, прийшовши до тями, кинулася прожогом у найближчу кімнату. 3а нею, оглядаючись на Івана, зайшов Шат. Бідило спинився біля відсунутої панелі, але ховатись не став: дуже вже його зацікавило це незвичайне явище.
Сяйво наближалося й наближалося. Гул зростав.
І зненацька глухий, глибокий голос розкотився у коридорі:
— Ууммб! Смерть Безсмертному!..
Затрепетало, немов пульсуючи, червоне сяйво. Голос гучнішав — і воно світилося яскравіше, замовкав — тьмянішало.
— Смерть Хичу! Смерть Дев’ятнадцятому! Двадцятому не бувать!
З-за рогу вибігла ціла юрба топо в чорно-зеленому одязі. Вони кричали, погрожували якоюсь чудернацькою зброєю, щось на зразок рушниць з прозорими розтрубами на дулах.
З усіх сил хоробрі воїни робили вигляд, що женуться і ніяк не можуть наздогнати сяюче й рокочуче диво, а воно ж пливло-сунулося зовсім повільно.
Воїни на бігу прицілилися, з розтрубів вихопились вогненні пунктири. Сяйво блимнуло, голос здригнувся, перервався, але в ту ж мить загуркотав з потроєною силою:
— Смерть!.. Смерть Безсмертному!..
Голос пройшов повз Івана, сяюча хмарка наблизилась до жовтої пластмасової стіни, немов прилипла до неї, почала швидко зменшуватись. Стіна круг неї зарожевіла, зробилась прозорою.
Мить — і сяйво вже пливло в якомусь залі, що смутно темнів чорними шафами крізь прозору пляму. І вже там глухо рокотав голос, там, затуливши вуха долонями, тікали від нього перелякані чорно-зелені.
— Що це було? — запитав Іван.
Хет тільки рукою махнула.
…На плоскому даху академії стояла знайома сигароподібна машина. Іван знав уже, що це так званий штейп — гравітаційний повітряний корабель.
Бідило з насолодою вдихав вологе, некімнатне повітря. Але й подихати як слід не дали: Шат ввічливо запросив до кабіни, натиснув на пульті управління велику зелену кнопку. Під ногами загули двигуни. Минуло кілька цот, Шат знову натиснув на ту ж кнопку, двигуни замовкли. Бідило визирнув в ілюмінатор — штейп висів уже на чималій висоті.
"Зелена кнопка — гравітаційні двигуни… Що ж, на такому кораблику і втекти можна… — подумав Іван. — Але куди, куди тікати?"
Шат натиснув жовту кнопку, і десь позаду, в кормовій частині корабля, м’яко і глухо завуркотало. Штейп швидко поплив над столицею.
"Жовта кнопка, — відзначив Іван, — двигуни руху…"
Невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт, блимав світними цифрами. Корабель мчав до Палацу Великого Кільця.
Тільки-но Бідило вийшов із штейпу, як його підхопили під руки двоє ввічливих чорно-зелених.
Ліфт, коридори, застелені іскристими килимами. Десятки, сотні високочолих, надзвичайно чемних осіб у білому. Часом крізь їх натовп пробиралися якісь інші особи — гнучкі, теж у білому, але з чорними шарфами на шиях. Вони з захватом дивилися на Івана. Пекуча заздрість, полум’яне бажання догодить світилося в їх очах. Декотрі з них вибігали наперед і шанобливо розправляли зморшки на килимі.
Івана привели у величезний порожній зал, всадовили на сцені в якесь незвичайне м’яке крісло.
Чорно-зелені пішли, Бідило лишився один. Роздивився: та це ж той самий зал, що показував Купхейп на жовтому екрані, коли пояснював, хто такий Хич. Зал засідань парламенту…
Праворуч, у глибині, відсунулася панель, і поважно ввійшов один із високочолих. За ним другий, третій… Зал поступово заповнювався. Високі, лисі, статечні особи з благородними блідими обличчями неквапно сідали, займали кращі місця.
Іван з цікавістю роздивлявся: ось вона, громадськість… Безперечно, всі оті високочолі вельми видатні діячі, мабуть, вчені, а може, письменники…
Згодом, як зал уже наполовину наповнився, права бічна панель хутко засунулась і одночасно відсунулась ліва.
Жужмом, давлячи й перелазячи одне через одного, ринули з проходу гнучкі істоти у чорних шарфах.
В залі вони поправляли шарфи, обсмикували одяг і вже з поважним виглядом — і ми, мовляв, чогось варті! — сідали. Місця вони займали задні і бокові.
"Якісь старорежимні перукарі-підлабузники", — подумав Бідило. На Землі давним-давно вже зникли такі професії, як швейцар, перукар, офіціантка. Багато років їх з успіхом замінюють спритні роботи.
Нарешті всі розмістилися. Глибока тиша запанувала в залі. На сцену вийшов якийсь вертлявий мислячий організм З чорним шарфом на шиї і, жваво жестикулюючи, довго промовляв з високої зеленої трибуни. І якось так дивно він говорив, що Бідило, розуміючи кожне речення, майже до кінця промови не міг збагнути, про що ж, власне, йде мова.
Нарешті він дещо зрозумів: тут, у цьому залі, має зараз початися урочисте ювілейне вшанування якогось дуже видатного культурного діяча Щактиф.
"Отакої! — здивувався Бідило. — При чому ж тут я?"
А промовець все говорив і говорив. У химерні, викручені візерунки запліталися його безбарвні фрази. І знов Бідило не розуміє, який фах у ювіляра, хто він такий.
Та ось промовець закінчив і, оголосивши, що зараз має виступити сам ювіляр, під загальні оплески зійшов з трибуни.
В бурі овацій на сцену вийшла висока особа в білому.
"От хоч зараз, з самої промови ювіляра дізнаюсь, який фах у нього", — подумав Бідило, але й тут його чекало розчарування.
Виголосивши кілька урочистих фраз про священну місію мистецтва у наближенні смертних до Безсмертного, ювіляр заявив, що збирається торкнутись найважливіших, найактуальніших проблем своєї творчої діяльності.
"Художник… Звичайно, художник, — вирішив Іван. — Цікаво, який у них живопис, напевне, теж на два кольори — зелений і жовтий…"
— Несистематичне і несумлінне схиляння, — продовжував ювіляр, — нещирість і душевні лінощі призвели до того, що в наших колах — вже серед самої еліти! — з’явилося чимало неблагочестивих осіб.
"Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу", — подумав Бідило.
Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:
— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.
Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. "Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі".
Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.
Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.
На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:
— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.
О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!
В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.
— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.
(Продовження на наступній сторінці)