Іван аж світиться від щастя. Оце тільки-тільки, й п’яти цот не минуло, як Чакт передав йому хвилюючу новину: на центральному штейподромі столиці 28-го сектора знайдено "В-18"… Космічний корабель взято під надійну охорону. Його вже оглядали фахівці і заявили, що після капітального ремонту міжпланетний штейп буде цілком придатний для космічних польотів.
Мерехтить, сяє Золота Завіса… Зеленкуваті тіні біжать по ній, мов зморшки по оксамиту. Та — диво дивне! — вона вже не здається Іванові такою красивою. Щось неживе, хиже в цьому химерному сяйві. Відблисками чужого, давно забутого на Землі гендлярського золота світить вона над землями й водами Щактиф…
"Нічого, недовго вже тобі блимати, — думає Іван.— Скоро погасимо…"
Їх штейп летів другим. 3а ними ще дев’яносто вісім кораблів. Перед відльотом Умбренд (він зараз вів головну машину) вишикував усі екіпажі, прочитав бойовий наказ:
"Підла еліта збирає останні сили. Шістдесят дев’ятий готує до бою шість повітряних армад, жовті шхуфи допомагають йому. В розпорядженні центрального повстанського штабу тільки одна, наша армада.
Однодумці Країни Підземного Полум’я та інших новоутворених революційних держав, що під проводом Еоп об’єдналися у Всесвітню федерацію, посилають нам на підмогу двісті десять армад. Щоправда, штейпи їхні, на жаль, не мають такої потужності, щоб зробитися крізь пояс бур і Завісу Спокою.
Іменем революційної Вамбії наказую:
1. Бойовим штейпам нашої армади о тридцяту дев’ятій тоці досягти острова Зеленого Спокою, приземлитися, вивантажити вибухівку, інструменти, водолазне спорядження.
2. Членам екіпажів одночасно з водолазами-підривниками загону Всесвітньої федерації, що прибуде до Завіси з боку темної півкулі, спуститися на дно океану і закласти під трубу-випромінювач всі двісті ящиків вибухівки. Не бійтеся золотого сяйва! Від теплового випромінювання надійно захистять антитермічні костюми, гравітаційної завіси під водою немає.
3. Вибухом розірвати й погасити Завісу Спокою. Це дасть змогу армадам Федерації проникнути на територію Щактиф".
Перед самим відльотом всім членам екіпажів дали короткочасний відпочинок. Де тільки не побували Іван з Чактом за оті п’ятдесят тоц! Та найсильніше враження лишилося від лабораторії гроундів.
…Глибокі печери під містом, якісь покинуті склади. Тунелі, тунелі, замасковані люки і знов тунелі… Величезна природна зала. Голубе світло широким снопом б’є з отвору в стіні, тріпоче на сяючих сталактитах.
Тривожне, урочисте почуття охоплює Івана: там, за отим порогом, народжуються гроунди — багряні вісники революційної грози…
І раптом згадалося: дитинство, екскурсія в далеке, стародавнє місто. Музей — підпільна друкарня революціонерів… Отак, як тут, у глибині, в підземеллі… Отак, як тут…
Іван переступив поріг і занімів, вражений. Сліпучим видінням іскряться дивовижні механізми. В голубому сяйві сновигають заклопотані шхуфи. Всі чекають Умбренда, скоро чергова передача. Промінна пара рожевими хмарками підіймається під сталактитову стелю, клубочиться, гасне в темному отворі…
І все це зробили шхуфи. Геніальні самоуки… Великі діти свого народу…
Штейпи мчать над океаном. Внизу, за ілюмінатором, — вода, вода… мертва, непорушна гладінь. Ні хвильки, ні острівця.
"От і закінчуються пригоди Івана в Країні Блаженного Спокою. Оце і все", — подумав Бідило і ввімкнув кейф.
На екрані — обличчя шхуфа, мужнє, вилицювате. Пристукуючи кулаком, він говорить спокійно, владно:
— В Еоп — шхуфська революція. В Тахинд — шхуфська революція. В Барра-Лонз — шхуфська революція. В ста двадцяти недавніх щактифських колоніях владу беруть шхуфи.
Нині в ланцюгову реакцію повстань ввімкнулася Вамбія, наша голуба Вамбія — батьківщина несхильницького руху. Грізні повітряні армади Всесвітньої федерації летять нам на допомогу! Нові й нові революційні держави приєднуються до Еоп. Вчора навіть уряд країни Дервердас проголосив, що й він теж приєднується. Але Федерація відмовила, не прийняла дервердасів.
— Слухай, — штовхнув Чакта Іван, — що воно за Дервердас такий? Вже стільки чую про нього…
— О, то країна з цікавою історією… — всміхнувся Чакт. — Хочеш, розповім?
Іван вимкнув кейфоприймач.
— Давай, викладуй! — і зручніше вмостився на великому м’якому сидінні…
— За океаном, за горами, — почав Чакт, — на темній, нічній півкулі здавна-прадавна процвітає благословенна земля Дервердас.
Дервердаси — народ щирий, працьовитий, всього мають вдосталь, все в них своє: і злидні свої, і багатії свої, і столиця своя, і навіть уряд свій у тій столиці засідає.
Щоправда, в цьому питанні — чи свій уряд, чи не свій — серед дервердаських політиків та істориків одностайності й досі нема.
Одні вважають, що уряд їхній останнім часом став наче не зовсім свій.
"Зовсім не свій!" — переконують другі.
"Сам не свій", — твердять треті. Суперечка триває.
А все від того, що уряд Дервердасу завжди приєднується. Приєднується до всіх, особливо до військових блоків. Ще на початку аптахетопу приєднався до держави Безсмертного. Дервердаські міністри й парламентарі на чолі З президентом звернулися тоді до щактифських свідків з проханням перевести їх усіх до столиці Країни Блаженного Спокою на які завгодно посади. Та свідки їм категорично відмовили.
"Дервердасу теж потрібен свій уряд, — сказали вони. — Залишайтесь на батьківщині і правте нашим ім’ям".
Отже, в Дервердасі залишився свій уряд. А коли є уряд, повинен же він щось робити. І уряд став приєднуватись. Тільки надумає Хич будувати в інших країнах додаткові тетраедри, а уряд Дервердасу вже шле схвильовану кейфограму:
"ПРЕКРАСНО! ПРИЄДНУЄМОСЬ ОДНОСТАЙНО!"
Тільки замислить Хич бази свої військові про всякий випадок на територіях колоній розташувать, тільки вердикт про це видасть, а уряд Дервердасу вже й приєднався:
"ЧУДОВО! ПРОСИМО-МОЛИМО, І НА НАШІЙ ЗЕМЛІ ЗБУДУЙТЕ ВІЙСЬКОВІ БАЗИ!"
До того доприєднувалися, що й Палац Парламенту під казарму для солдатів Хича віддати хотіли.
Отака, брате, країна Дервердас! Цікава?
— А цікава й справді! — всміхається Іван.
Чакт замовк. 3а ілюмінатором, як і раніше, стелилася жовта гладінь. Рівно вуркотали двигуни. Все ближчала і ближчала зелено-золота Завіса…
І раптом в кабіні прозвучав тривожний сигнал. Іван стрепенувся — що це? Попереду в ілюмінаторі нічого не видно, праворуч і ліворуч теж все спокійно, позаду… А позаду важкою зеленою хмарою сунули сотні урядових штейпів.
На екрані зв’язку, що світився перед Анбом, з’явилося лице Умбренда.
— Всім повертать! Всім повертать! Триматися мене. Строю не порушувати. Прийняти бій! — пролунав знайомий глухий голос. Екран погас.
— Як же вони встигли? Хто ж їм ремонтував? — здивувався Бідило.
— Звісно хто, — відповів Чакт. — Жовті шхуфи!
— А штейпи гналися за нами… — Іван пильно вдивлявся в ще дуже далекі ряди ворожих машин. — Хтось Шістдесят дев’ятому передав наш маршрут… Хто б це міг зробити…
— Звісно хто, жовті шхуфи! Переодягнені жовті шхуфи! Хто ж іще таке може зробити?! — Чакт аж плюнув і взявся готувати до бою головний ПС корабля.
Іван зрозумів, чому Умбренд вирішив прийняти бій. Можливо б, вони і встигли досягти острівця і навіть приземлитися. Але виконати завдання уже все одно не встигли б. Промені новітніх ПС за кілька секунд спопелили б і їх, і штейпи, і навіть сам острівець. І тому єдине правильне рішення було — прийняти бій.
Два супротивники — шість армад, шість сотень кораблів і одна армада, одна сотня — все зближалися й зближалися. Зелений стрій карателів наїжачився променями ПС.
— Переб’ють нас всіх, попалять, як паперові кораблики… — голосно прошепотів Чакт.
Іван вовком зиркнув на нього.
— Попроси пробачення, може, помилують!
— Зараз попрошу! — ошкірився Чакт і ввімкнув ПС.
Кілька карателів вирвалося вперед, от-от промені їх дістануть до повстанських машин…
І раптом Чакт відсахнувся, руками затуливши лице. Там, внизу, охоплений димним полум’ям, падав в океан штейп Умбренда. І в ту ж мить сліпуче світло вдарило Іванові в вічі.
Коли він прийшов до тями — корабель падав у море. Анб З обпаленим кривавим обличчям лежав на пульті управління. Ліворуч в неприродно викрученій позі, затуливши лице руками, застиг Чакт. Корабель падав.
Іван метнувся до пульта, стягнув з нього важуче тіло Анба, вчепився у важелі. Неймовірні зусилля — і штейп вирівнюється, починає набирати висоту.
Вгорі діялося щось жахливе: одразу чотири повстанські кораблі — три, а потім ще один — спалахнули і стали падати. А карателі все наближалися й наближалися. Грізним клином з глухим зловісним ревінням сунули сотні бойових машин. Попереду, на самому гостряку, важко похитувався величезний флагманський штейн.
І тоді Бідило прийняв рішення. Набравши ту ж висоту, на якій ішов флагман, Іван направив свій корабель просто в лоб супротивнику.
На флагмані помітили Іванів маневр, помітили і, мабуть, Зрозуміли. Головний штейп карателів високо підняв широкий свій промінь і, як меч, заніс його над Івановою машиною.
"Брешеш, не врятуєшся!.." — шепоче Бідило і вмикає найбільшу швидкість, а промінь падає вже на його штейп, мить — і спалахне він, як ті, п’ятеро. Мить…
Іванів корабель різко хитнуло, хитнуло і флагман та інші кораблі карателів. Промінь згас. Разом з ним, немов задуті одним повівом бурі, згасли всі промені. А буря й справді насувала: все навкруг потемніло, океан взявся чорними, пінявими валами. Та Бідило не бачив цього. Він уже не міг нічого бачити, крім ревучого, зеленого, неоковирного флагмана хичистів.
(Продовження на наступній сторінці)