— Не заведено так! Молода, здорова, вільна, каламутиш чоловіків, навіть дідові Гуслистому скаламутила мізки. От говорили про погану славу. Про тітку Федоську такої слави нема. Й про Ганю Хутірну чомусь не чути.
— І не почують про Ганю,— шпигнула Зінька.
— Треба тобі заміж виходити,— ласкаво мовила тітка Федоська.
— Та я знаю, що треба,— згодилася Зінька.
— Тоді де та слава й подінеться,— підхопив Васянович.— Треба, Зінько, щоб слава була хороша, а не така, як у тебе. Трудова! Як у Гані Хутірної. Чуєш, Ганю? Не посоромся в протоколі записати, що тебе наведено за приклад. Чуєш?
— Чую,— відказала Хутірна, ведучи протокол.
— Якби, Зінько, стільки балачок про тебе не балакалось у Веселинівці, то, може, цього виїзного товариського суду й не було б. Ми, громадськість села, повинні були зреагувати.
— Мабуть, хтось у тебе й на приміті є? — спитала тітка Федоська.
— Нема!
— Ось я й кажу, що дарма гуляє! — Васянович наструнював вуса.— Ніяких клопотів!
— Той, хто подобається, і не гляне в мій бік, а кому я до вподоби — той байдужий.
— Хіба так можна, Зінько? — дорікнула тітка.— Заглядайся на того, хто заглядається на тебе. Не довелося б весілля чекати довго.
— Вже справили б тобі весілля! — пообіцяв Васянович.
— Значить, слухали справу Зіньки Максимівни Нагірняк... А що ж записати в рішенні нашого товариського суду? — запитала Хутірна.
— Так, має бути рішення,— глибокодумно згодився вчитель на пенсії.
— Хай Зінька виходить заміж,— засміялась тітка Федоська.
— За суттю так, а за формою не дуже,— мовив голова сільради Васянович.— У протоколі товариського суду рішення слід сформулювати так: а) засудити моральне обличчя доярки Зіньки Нагірняк; б) зобов'язати доярку Зіньку Нагірняк зміцнити свою трудову славу; в) сприяти доярці Зіньці Нагірняк щасливо вийти заміж.
— У кого будуть інші пропозиції? — звернувся Макар Хомич до присутніх.
— Може,— розсудливо озвалась тітка Федоська,— написати так: активно сприяти?
— Ага, активно сприяти,— згодився Васянович.
— Слово надається Зіньці Максимівні Нагірняк,— оголосив голова товариського суду.
— А що казати? — за звичкою хазяйка взяла руки в боки.— Ви вже все самі за мене сказали. Й засудили ні за що, й вирішили за мене. Тепер маю жити за вашим протоколом, а не так, як складеться. То, виходить, уся біда тільки в протоколах? Записали, вирішили, зобов'язали — й кришка? А далі все піде як по писаному?
— Зінько, ти по суті,— осмикнув Васянович.
— А я по суті! Думаєте, я так дуже вдоволена своїм моральним обличчям? Або трудовими показниками? Чи не хочу вийти заміж? Хочу взяти шлюб! Бо кому не хочеться!
— Ганю, запиши до протоколу: визнала помилки, бере зобов'язання вийти заміж.
— То, може, запишете в протоколі й таке: за кого мені вийти заміж?
— А за кого ти хочеш?
— То ви напишіть будь-кого, я за нього й вийду.
— Зінько, тут суд товариський, а не хатні посиденьки. Ми, громадськість села, з добром! Дякувати маєш, а не підсміюватись.
— То спасибі, спасибі...
— Ганю, запиши до протоколу вдячне слово підсудної.
— На цьому, товариші,— оголосив Макар Хомич,— виїзне засідання товариського суду дозвольте вважати закритим.
— Тепер, Зінько,— озвалась тітка Федоська,— ти вже знову хазяйка в своїй хаті. А ми, виходить, наче гості, раз суд закінчився.
Члени товариського суду вже не видавались такими строгими і, не кваплячись уставати з-за столу, всміхались. Навіть Ганя Хутірна, така неприступна й непримиренна, що й рідну матір могла б витягти на засідання такого виїзного суду, всміхалась очікувально. Васянович загострював вуса кощавими, наче аж полірованими, пальцями.
— То, слава богу, йдіть уже,— мовила Зінька,— бо правду казала, що нема чого на стіл поставити.
Суд дружно спохмурнів і почав висовуватись із хати. Учитель на пенсії Макар Хомич, прощаючись, подав пергаментну руку хазяйці:
— Щастя вам, Зінько Максимівно! Тепер ви на порозі нового життя!
Вже надворі Васянович сказав ображено:
— Своєї суботи не пожаліли для неї, а вона... Ох і народ у нас!.. Так і не зуміла по-справжньому оцінити нашого міроприємства. А, здається, пройшло непогано?
— Добре,— згодилась Ганя Хутірна.— От чи Зінька зуміє оцінити...
— Мабуть, по достоїнству й не оцінить.
Уже посідали в машину, шофер Петро Шевчик сказав:
— Не тільки ноги, а й душа затерпла, чекаючи вас. Довгенько!
— А нам, Петре, свого часу не шкода,— озвався Васянович.— Бо для загального добра.
— Свого, може, не шкода, то хоч пожалійте чужий.
— А ти, Ганю, гарно оформ протокол і даси нам на підписи. Без підписів протокол буде недійсний... Тепер, Петре, газуй до Федора Хруща, він, ірод, позавчора напився і знову жінку свою побив, дітей порозганяв із хати, йому теж треба організувати виїзний товариський суд, він до клубу на наші запросини квапитись не стане.