В цей час гупнуло в сінях, рипнули двері — й на порозі став їхній сільський завклубом Невкипілий. Стріха житнього чуба нависала над косо зрізаним лобом, а брови скидались на дві вуглини, приліплені на банякуватому обличчі снігової баби. Нанизані на зелену лозину з сучком, у його руці поблискували линки, окунці та карасики. Оторопіло поглянувши на людей за столом, завклубом Невкипілий мовив до хазяйки:
— У тебе гості, Зінько, даруй, а я тут тобі рибки приніс.
— Заходь, Андрію,— зраділа йому тітка Федоська, як, мабуть, у цю хвилину рідному синові не зраділа б.
— Якраз тебе й не вистачало,— гуркнув каменем по каменю Васянович.— Таких свідків, як ти, Невкипілий, нам і треба.
— Я ось із рибкою,— бачачи, що непереливки, виправдовувався завклубом.
— Тебе яка холера принесла? — розгнівалася Зінька.— Ану вимітайся з моєї хати сам, бо зараз як не віника візьму, то коцюбу!
Ось стояв у хаті завклубом Невкипілий із рибою в руці, стояв, як вихор на дорозі,— і вже не стало, щезнув, пропав, тільки двері зойкнули, гойднулись.
— Бач, Зінько,— осудливо мовив голова сільради,— за прикладами далеко ходити не треба, живі приклади самі до хати не протовпляться.
— Я його просила, того Невкипілого? Хіба не бачили, що втришия витурила?
— Не кличеш,— озвалась похмура Ганя Хутірна,— то приманюєш. Якби не приманювала, то не зліталися б із усього села.
— Чим приманюю?
— А то сама не знаєш? Добре знаєш!
І Хутірна всміхнулась так, наче в неї вкрадено щось, а тепер того злодія — Зіньку, звичайно, кого ж іще! — зловлено на гарячому.
— Спробуй ти примани,— власкавлюючи голос, без гніву сказала Зінька. Й підморгнула: — Може, хто й зглянеться на таку сушену воблу, як ти. А не приманиш — вік пронидієш у дівках, як і нидієш.
Учитель на пенсії Макар Хомич сторожко, як чапля, задер голову:
— Закликаю до порядку! Увага, товариші!
— Значить, так, Зінько,— озвалися, загули в грудях жорна у Васяновича.— Викладаю короткі факти з твоєї біографії. На фермі трудишся, тут до тебе нема ніяких претензій від громадськості,— раз. Своєї міцної сім'ї по нинішній день не маєш,— два. Сім'ю Катерини Капиці розбила,— три, тепер Катерина з малим дитям перебралась жити до своєї матері, а Степан Капиця сам гибіє в нетопленій хаті, вже немає від нього нашому колгоспові такої віддачі, як перше. Правильно кажу, товариші?
Товариші дружно мовчали, Зінька теж як у рот води набрала.
— Тепер другий приклад. Усі ми раніше знали Петра Калача як передового виробничника, кращого механізатора нашої артілі. На жаль, тепер не видно на Дошці пошани портрета цього, з дозволу сказати, трудівника. Став заглядати в чарку, знизив показники! А все тому, що зв'язався з Зінькою Нагірняк. Ми вживали заходів до Калача, але з Петра тепер користі — як із козла молока. Правильно кажу, товариші?
Товариші ні пари з уст, Зіньці теж заціпило.
— Візьміть приклад із Данилом Гуслистим. Людина в літах...
— Ой у літах...— зітхнула тітка Федоська, й губи її склались тоненькою павутинкою.
— Має онуків, одержує пенсію, перебуває на заслуженому відпочинку. Торік артіль виділила Гуслистому путівку на безплатне санаторне лікування в Кисловодську. їдь, лікуйся, зміцнюй своє здоров'я колгоспного пенсіонера, щоб потім передавати досвід і знання підростаючому поколінню! Так ні ж, Гуслистий відмовився від безплатної путівки. А чому? Бо зв'язався з Зінькою! Що ж виходить, товариші? Виходить, що Зінька негативно впливає на наших передовиків, факт її присутності в селі Веселинівці розбиває міцні сім'ї, а також шкідливо позначається на здоров'ї заслужених пенсіонерів. Пропоную засудити вияви негідної поведінки Зіньки Нагірняк, а також узяти з неї слово!
— Так, так,— згодився Макар Хомич,— треба взяти слово.
— Рано брати слово,— втрутилась Хутірна.— Хай спершу визнає.
Учитель на пенсії замріяним поглядом гайнув по кутках, поворушив пальцями правої руки, наче обмацував благеньку, мов пух, думку:
— Хай визнає.
— Засудить і покається,— додала Хутірна.
— Слово надається Зіньці Максимівні Нагірняк,— оголосив голова товариського суду.
Хазяйка, склавши повні білі руки на грудях, німувала.
— Скажи, Зінько,— попросила по-сусідському тітка Федоська,— та й ми підемо, бо в нас теж робота сама не зробиться.
Зненацька Зінька зареготала і, звівшись із ліжка, ступила до столу, за яким засідав товариський суд.
— Ви мана чи наяву? — сміялась.— Справді тут чи ввижаєтесь? Це ви, Макаре Хомичу, що вчили мене в школі? Це ви, тітко Федосько?
— Це я, не сумнівайся,— оторопіло мовив Васянович, відводячи Зіньчину руку, що вже намірялась торкнути його плече.
— І я,— з викликом сказала Ганя Хутірна.
— Ти, Зінько, визнай і покайся,— порадила тітка Федоська,— та й ми підемо. Ти ж бо знаєш, що нічого з тобою не зроблять, а так треба.
— Ваше слово, Зінько Максимівно,— повторив голова товариського суду.
— Раз прийшли в хату — вже не відчепитесь... То слухайте...— Зінька поторгала рогачі в кутку біля печі, потримала коцюбу в руках. Васянович пильно стежив за кожним її рухом, Хутірна щось записувала до протоколу, Макар Хомич глибокодумно дивився в стелю, тітка Федоська пасла на соковитих губах усмішку — ситу й гарну, як павичка.— Критися ні з чим, та й у селі не сховаєшся, слухайте... Степан Капиця і на вулиці, і в магазині, і в клубі не тільки до мене чіплявся, а й до всіх, бо така вже в нього поведенція.
— До мене чомусь не чіплявся,— озвалась Хутірна.
— 0 не вчепиться,— запевнила Зінька.— Разів два чи три гримав у вікна вночі, люди чули, та я не впустила. А що побив горшки зі своєю Катериною, то й добре, нащо той бабій такій славній жінці здався!
— Але ж трудові показники впали! — нагадав Васянович.
— То чого це я маю відповідати за його показники? Коли на те пішло — хай Катерина мириться з ним і законно відповідає.
— А недобрі чутки про Петра Калача, колишнього кращого механізатора артілі?
— Сватався він до мене,— зізналася Зінька.
— То й що?
— А що? Дала гарбуза, ось Калач і сказився, пустився берега.
— Ти ж, Зінько, незаміжня,— дорікнула Хутірна,— а коверзуєш. Годилося б і честь знати!
— Коли тобі, Ганю, так жаль Калача, то піди забери гарбуза того, що я подарувала. А що незаміжня — це не гріх!
— Досвід красномовно свідчить,— сказав голова сільради,— що на даному етапі в умовах нашої Веселинівки це гріх. Слава про тебе негарна йде, що справді приманюєш...
— Сама про себе славу не розпускаю!
— Ми й не кажемо, що сама розпускаєш, недобра слава має широкі крила. А ми гуртом повинні дбати про здорове моральне обличчя і твоє, Зінько, і всієї Веселинівки.
— Дбайте,— порадила Зінька.— Дбайте, я вам на заваді не стану.
— Що скажеш про діда Гуслистого?
— А що казати?
— Не крути, Зінько!
— Скажу, що старий уже дід, порохно з нього сиплеться, тут лікуйся чи не лікуйся — однаково не поможе, здурів, мабуть, сирих опеньків об'ївся.
— Як то об'ївся сирих опеньків? — не втямив Васянович.
— Бо чого надумав на старість свататись до молодих? Чи йому замало було молодих тоді, коли сам був молодий? А якщо кортить баби, то хай надибає таку, як сам. От ви, товаришу Васянович, голова сільради. Що б ви перші сказали, якби дід Гуслистий привів мене до вас у сільраду розписуватись, брати шлюбну посвідку? Сказали б, що обоє дурні, так?
Васянович грізно мовчав.
— Та ви зізнайтесь, чого там! — підохочувала Зінька.
— Ось така чиста в усьому,— відірвалась від протоколу Хутірна,— то чому ж тоді завклубом до тебе приходив? Прямо на суд утрапив.
— Мабуть, тому, Ганю,— в'їла молода хазяйка,— навідався до мене, що не знає дороги до твоєї хати.
Обличчя Хутірної стало схоже на червоний транспарант.
— Значить, Зінько Максимівно,— спроквола озвався вчитель на пенсії,— ви цілком і повністю визнаєте, а також розкаюєтесь?
— У чому повинна розкаятись?
— Розкайся,— порадила тітка Федоська.— Так заведено, тоді всі гріхи списуються. Диму без вогню не буває.
— Значить, я винувата в тому, що незаміжня?
— Питання складне,— резюмував Макар Хомич.
— Якщо хочеш,— вигукнув Васянович і знову звівся за столом,— то винувата. Інші дівчата в твоєму віці як? Стала на порі — шукає пару, виходить заміж, народжує дітей. Бо того життя не так і багато, а план треба виконати: і майна розстаратись, і хату побудувати, й дітей доглянути. А ти, Зінько, якось не так живеш, як інші. Перебираєш, комизишся... А поглянеш на тебе — нівроку собі, чоловік ніякий мимо не пройде, щоб оком не накинути, щоб не подумати сяке-таке...
— Яка ж моя в тому вина, га? — в розпачі розвела Зінька руками.— Інші квапляться натягнути на себе той хомут сімейний, а мені не горить, встигну з тим хомутом, людоньки!
(Продовження на наступній сторінці)