я не дотримався пропорцій. По-перше, моє мотовило взагалі вийшло трохи менше, ніж його випускають на комбайновому заводі. По-друге, відрегулювати моє мотовило неможливо, бо в моєму плаваючому транспортері — ось придивіться лишень, ледь-ледь видно! — центруюча втулка не відповідає ГОСТу. По-третє, ланцюжок транспортера закріплено так, що він не може рухатись. По-четверте, кронштейн також не досконалий у технічному відношенні... Правду сказав Дим, що комбайн із таким мотовилом — повнісінька моя творча невдача, що він може знаменувати початок занепаду такого творчого методу, як рухомий живопис.
— Абстрактне мистецтво, кубізм, поп-арт, конкретне мистецтво бліднуть перед жанром, який ви утверджуєте своїм генієм на терені Яблунівки. Але ж попереду вас чекають не тільки успіхи...
— Успіхи!—саркастично сказав бородань.— Мої успіхи — це високі економічні показники, так би мовити, господарська ефективність жанру. Скажу не криючись, що важко, бо це — неторована дорога. Але кому з великих було легко? Мікеланджело чи Леонардо да Вінчі, Родену чи Пікассо? Я не прихильник самобичувань, не любитель вівісекцій своєї власної душі, проте в труднощах — теж насолода. Оновлення — в свідомому самознищенні, коли ти дні й ночі б’єшся над образом не вибракуваної, а здорової корови. Утвердження — це коли ти приносиш на жертовний олтар свою душу, намагаючись, щоб у моделі комбайна не вкралось жодної похибки, щоб у комбайні все було прекрасне, й не тільки в мотовилі, а й, наприклад, у гідравлічній системі — і насос, і застережний клапан, і балансирна балка, і вирівнювальний циліндр, і поплавцевий датчик, і масляний резервуар, і все чистісінько!
Бородань, либонь, забув про свої невдачі, які в нього мали такий самий тимчасовий характер, як і успіхи. Очі вже не здавались осінніми бляклими реп’яшками, в їхній глибині знову появився мефістофельський сатанинський блиск, знову заіскрився зірковий пил крижаних космічних безмеж. Я бачив перед собою творця, здатного не тільки з ідеальною точністю відтворити пензлем і фарбами комбайн "Ниву" в оцьому фойє, а демонічну силу нової формації, спроможну засобами свого нового жанру мистецтва зодягнути й нагодувати людей, дати їм реальні надії на завтра.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ,
де розказано про те, як у голові автора звучить блюз американських негрів, потім бамкає могутній дзвін, де автор хоче заволати: "Дістаньте з моєї душі гавайську гітару й розтрощіть об яблунівські тини, дістаньте банджо — й порвіть струни!.."
Тут, можливо, починається найзагадковіше в нашій розповіді. Автор усвідомлює, що історія з четвериком позолочених італійських коней, велике мовчання Хоми, пояс цнотливості для Мартохи, поява робота Васі в колгоспі "Барвінок" і поїздка старшого куди пошлють до Америки — речі також загадкові як для вразливої, так і невразливої людської психіки. Проте немає межі загадковим явищам у нашому щоденному побуті, як немає краю й цікавості до цих явищ.
У той мент, коли художник вітійствував, говорячи про творче самознищення, яке може виявитись у роботі над образом здорової, а не вибракуваної корови, коли він говорив про те, що в комбайна все має бути прекрасне, й не тільки в мотовилі, а й у гідравлічній системі (і насос, і балансирна балка, і масляний резервуар),— отож у той момент в автора заболів крайній правий зуб нижньої щелепи. Нічогісінько таємничого чи загадкового, звісно, в зубному болю немає, й автор не береться тут розказувати про свої болячки — шлунка чи дванадцятипалої кишки, горла чи порожнини рота. А зубний біль згадується з тієї простої причини, що він і знаменував початок отого загадкового явища, про яке не можна не розповісти.
— Так! — натхненно вів далі бородань.— А й гідравлічна система! І вентиль, і золотник, і насос-дозатор, і всякі там клапани, і гідроциліндр, і вібратор, і гідропідсилювач, і...
Далі стало незмога слухати, що ж саме повинно бути прекрасне в гідравлічній системі комбайна, і, кривлячись від нападу гострого зубного болю, я потупцяв із Будинку культури на свіже повітря. Авжеж, добра голова поболить та й перестане, проте моя й надворі не перестала: гуло, як у млині, біль м’яв мене, мов гостець бабу, аж морозом по тілу сипало.
Довкола клумби, засадженої півоніями, я не йшов, а ніс у своєму тілі мегатонни зубного болю, який, звісно, дивиною не був для мене: якими тільки штучними зубами не світились мої нижня та верхня щелепи. Навіть позавчора я навідувався до районного стоматолога. Але щоб отак стріляло?! Важко, немов на ладан дишу, наче на тонку пряду, наче наставився вовку в зуби. Сів на лавчині коло півоній, підпираю щоку долонею і, здається, вмер би, що й ногою не дригнув би.
Ну, думаю, більше разу не вмирати, положать Савку на голую лавку, а в Яблунівці — то й у Яблунівці, бо тут також комар здатен з дуба впасти і спочинути. І вже з білим світом од того страшного болю попрощавшись — бо таки раз козі смерть! — я відчув, як біль наче хвилями спливає з мого тіла, й зуб поволеньки перестає стріляти й шпигати. А з хвиль страждання наче музика стала чутись, кволі й невиразні звуки долинали, проте долинали. Грав оркестр, легко вгадувались окремі інструменти — саксофон, тромбон, труба, гавайська гітара, банджо, а також скрипка, віолончель, контрабас. Вони творили повільну меланхолійну музику, що вражала якимось пронизливо прозорим ліричним почуттям. Часті синкопи надавали музиці неповторного, якогось мученицького темпу. Можливо, блюз американських негрів — спів їхній чується, горлові вигуки, наче співають і танцюють...
Блюз американських негрів?! Біль знеможливими хвилями випромінився з мого тіла, єство стало схоже на химерний резонатор, у якому в злагодженому ритмі відлунювали банджо, гавайська гітара, віолончель... Але де в Яблунівці взялась ця музика?! Наче й не з репродуктора на стовпі лине (звідти чулося зведення республіканського метеорологічного бюро). І не магнітофон із ближчого чи дальшого обійстя. Зацікавлений і стривожений, я звівся з лавки, подався геть від Будинку культури по яблунівській дорозі — й музика не пригасла, не віддалилась, а й далі звучала.
І я все більше впевнювався, що блюз американських негрів не збоку десь, а... в мені! Хвилі меланхолійної музики пронизували свідомість і підсвідомість, я був повний музики, як шкірка апельсина повна апельсиновим соком. Я наче обернувся на живий біологічний апарат, який сам народжує й сам слухає музику! Ага, обернувся на апарат, котрий хочеться порівняти зі славнозвісним добрим відром — обручі з нього кинули під лавку, клепки в піч, і відтепер воно не буде текти.
Блюз американських негрів подаленів-подаленів, і я вже втішився. Та, либонь, втішився передчасно, бо зненацька
почув удар дзвона. Спершу подумалось, що дзвонять у Яблунівці, та вже наступний удар переконав у тому, що дзвін гуде в голові. Бом-м-м!.. Звук тієї самої висоти і дзвінкого тембру гримнув у скронях, у потилиці, в маківці, в лобі,— й мимоволі я хитнувся від сили й напруги того звуку, який, либонь, мав супроводжувати якусь симфонію чи оперну виставу (можливо, "Бориса Годунова" Мусоргсько— го), ось тільки ні симфонія не долинала до мого слуху, ні оперна вистава. Бом-м-м!.. Знову вдарило в голові, знову ледь замакітрились памороки, знову гойднуло моєю постаттю. Лишенько, та це мав бути дзвін неабияких розмірів, якщо так потужно діяли на мою психіку основний тон, терції, квінти й октави цього незвичайного музичного інструмента, еге ж, чималенький дзвін мав гудіти в моїй голові, цар Петро Перший переплавив би його на добрячу гармату проти шведів чи турків! Добре, що я живу тепер, а не в старі, сповнені небезпек часи, коли могли б звинуватити, що ховаю від держави мідний дзвін у голові,— й прости-прощай не тільки голосистий дзвін, а й голова!
Знову бамкнуло в потилиці та скронях, і мене взяв острах: а коли голос дзвона лунає на всю Яблунівку, а коли почують і подумають, що я обернувся на дзвіницю, де б’ють на сполох? А якщо примариться комусь, що горить колгоспний корівник, і народ побіжить із відрами води, й зворохобиться пожежна команда? А коли злякаються, що злодійська зграя зазіхнула на яблунівську святую святих — на постамент, поставлений під майбутній пам’ятник Хоми Прищепи? Га народ же заходиться коло мене, мов коло батькової чуприни, дадуть губки й прочуханки, нагріють потилицю й дадуть потиличників, а як звалюся з ніг, то за кулаками діло не стане!
Ото так за пробийголову думаючи, як не пригладьголову очікуючи на поміч, я прислухався до могутніх ударів дзвона в єстві своєму, як ізнагла — вібруючи, гаснучи, вимерхаючи,— покотився десь дуже далеко в моїй свідомості останній звук малинового дзвона, покотився, зоставляючи начебто білосно-оксамитовий слід у душі моїй — і не повернувся. І стала моя голова неправдоподібно порожнісінька, й справді як ота стара церковна дзвіниця, з якої не тільки дзвін ізняли безбожні атеїсти, а й сичі та сови геть повилітали, бо, звикнувши до малинового подзвіну, не змогли жити в глухій пустці.
Я вже не сумнівався в тому, що блюз американських негрів і монотонний подзвін мідного дзвона лунали в моїй голові. На диво, містичний жах не оповив єство, не ввергнув у хаос паніки та божевілля. Я навіть із цікавістю став прислухатись до себе: що там далі за програмою?
Цвів погожий літній день, як сонях на городі; мимо проходили заклопотані люди; зовсім низько над селом пролетів вертоліт, схожий на велику й злу механічну бабку; на велосипеді проїхав зоотехнік Невечеря, й вуса на його лиці сиділи, як двоє ситих перепелів у житі...
(Продовження на наступній сторінці)