Отож гомоніла Мартоха з лебедем, а хтось чи в вікно побачив, чи крізь стіну погляд-вужаку пустив, запримітив ті обійми-цілування поміж яблунівською жінкою та вільним лебедем — і, кажуть, диво як сито, а чудо як решето! І почали сліпі розказувати невидющим, як хата згоріла. А почула куриця, то й розказала всій мулиці, і вже скоро, окрім районного базару, ніхто не знай. Авжеж, окрім районного базару, ніхто не знав, що не встигли ще Хому провести з села, не встиг іще Хома загриміти в Америку, як рідна жінка Мартоха з того великого й невтішного горя привела в хату лебедя. Ну, хай навіть дідка Бенерю чи дідка Гапличка — й то село не так здивувалося б, і то простило б Мартосі, але ж лебедя! Чужі гріхи в селі завжди перед очима, а свої завжди за плечима, про себе ні слова, зате на других примова,— ось і поклала Яблунівка живу-живісіньку Мартоху на міцні свої зуби, наче на жорна, й стала перетирати й перемелювати їй кісточки, стала згадувати й пригадувати, припоминати й випоминати. І все за того лебедя білокрилого та довгошийого, котрого вона начебто годує найкращими наїдками, яких і законному Хомі не готувала, а лебідь у тих наїдках усолоджується, мов черв’як у хріні. Та й випивака з лебедя такий, якого світ не бачив серед людей і не скоро побачить,— аж мало з пір я не вискакує, так нажлуктитись квапиться, і в горлі у птиці клекотить, коли дудлить, і взагалі він не лебідь, не рак, не жаба, а просто п’яний у дим нахаба! І якби яблунівські хлопці та парубки не були такі сміливі, як за плотом, що втрьох та й безрогої кози бояться, то вони мусили б поговорити гарненько з лебедем, узявши за петельки, щоб сховався в небесному закапелку — й хвостика не було видно.
Всяку всячину гомоніла Яблунівка про Мартоху та лебедя, бо чом не погелготіти, коли дурне захотіти. Еге ж, по-всякому в гречку можна вскочити, але щоб отак — хоч бери та паруй і чорту їх даруй! За все життя не привела дітей ні мирові, ні собі, то тепер уже безпремінно розстарається на маленьких лебедят. До Америки — це не в Чудви і не в Велике Вербче, поки Хома обернеться туди-сюди, то, повернувшись додому, здибає на подвір’ї виводок маленьких та пухнастеньких пташенят. Не качаток чи індичаток, не гусяток чи курчаток, а білосніжних лебедяток, біля яких Мартоха лебедітиме по-лебединому, наче коло дітей рідних, а довгошиїй цибатий лебідь батьком виступатиме поміж них. Як же то Хома поведеться — битиме волоцюгу лебедя лукавого чи тягатиме за коси рідну жінку? Зостанеться Мартоха з Хомою, коли буде прогнано лебедя з подвір’я, чи навпаки — прикипить душею до лебедят отак, що подасться з ними на стави-озера, на болота-пущі, і виростуть у Мартохи крила, й мало вже в неї людського зостанеться, і полетить жінка-лебедиця разом зі своїми лебедями до вирію, десь до Африки теплої? І з тої пори не журитиметься за Хомою, бо на роду їй напишеться життя лебедине.
Ну як тут знову не згадати народом сказане: ой чук— брик, із рогом бик, а Хома із двома!
Яблунівка, значить, гомоніла про невірну Мартоху, котра навіть не діда Бенерю чи діда Гапличка пустила в хату, хоч Хома ще й до Америки, може, не встиг долетіти.
Жіноцтво було пройняте цікавістю, а чоловіцтво — тривогою: бо що, коли не Мартосі одній замандюриться ускочити в гречку з лебедем! Бо якщо можна Мартосі, то можна й Антосі, якщо можна Лесі, то можна й Фесі, бо якщо можна Ганьці, то можна й Олянці... Зло пойняло чоловіків на всіх білих лебедів усього білого світу, а що під руками білих лебедів не було, щоб зігнати на них зло, то стали бити півнів, качурів, гусаків, індиків та всяке інше дрібне птаство — горобців, омелюхів, олянок, одудів, соловейків, сойок, зябликів, дятлів, перепелів.
Може, птахам перепадало б і далі, якби подзвін отих язикатих яблунівських дзвонів та й не докотився до вух самої Мартохи. А коли докотився, то Мартоха не була б Мартохою, якби раптом замкнула свого язика в роті за сімома замками. Не тільки не замкнула, а й випустила на волю, мов голуба сизого, і він по селу літав і по-пташиному щебетав. Мовляв, валіть па сірого, сірий повезе, мовляв, із дурної голови та на здорову, мовляв, лин вилиняє, а карася очешуть, мовляв, коваль провинився, а шевця повісили. Та чи ви, людоньки недобрі, так хутко призабули, що Хома перед від’їздом надів на Мартоху пояс цнотливості й тепер ніякій хоробі до неї ніякого доступу нема — ні дідові Бенері, ні дідові Гапличкові, ні лебедеві, ні індикові, ні гусакові, ні качурові? Так що нехай чоловіки перестануть із ревнощів чинити наругу над птаством, а молодиці нехай повиинають свої язики на ланцюгах, а ланцюги прив’яжуть до прикорнів залізних, а прикорні заб’ють глибоко в землю святу.
Так, розопсівши, пасіював Мартошин язик. І, коли подумати, на його місці так пасіював би всякий жіночий язик, воюючи з марною ославою. Що б там не казали, а пояси цнотливості для подільських жінок та чоловіків — діло нове, мало вивчене, й не вгадаєш: належить до прогресивних чи реакційних явищ. Тут легко вскочити в халепу, як ми щойно пересвідчились на пригоді Мартохи з лебедем.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
де йдеться про дестабілізацію міжнародного становища, викликану поїздкою Хоми до Америки, а також коротко переказується зміст зарубіжного фільму "Позичений чоловік", у котрому навіть породисту телицю зображено еротоманкою
Міжнародну атмосферу, пов’язану з іменем яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, либонь, ніхто не зумів би охарактеризувати з лаконічною однозначністю.
У парламентах багатьох країн депутати від правих і центристських партій виступили із запитами про ставлення урядів до наступного візиту Хоми в Америку. В Італії спалахнула чергова парламентська криза, бо в цій ситуації християнсько-демократична партія так і не зуміла зайняти чіткої позиції. Представниці найдавнішої професії з печально знаменитого лондонського кварталу Сохо оголосили дводенний страйк з вимогою до держави пенсійного забезпечення в старості, або ж у зв’язку з професійними травмами і захворюваннями, приурочивши свій страйк до поїздки Хоми за океан. На валютних біржах Лондона, Парижа, Цюріха, Нью-Йорка, Буенос-Айреса і Йоганнесбурга спалахнула чергова лихоманка, знову катастрофічно впав курс долара, підскочила ціна унції золота; валютну вакханалію так чи інакше теж поєднували зі старшим куди пошлють. Назрівав конфлікт між країнами — споживачами нафти і країнами — експортерами нафти, що мало призвести до стрибка цін на рідке паливо й до чергової енергетичної кризи в буржуазному світі; це загострення стосунків пояснювалось особливим розташуванням зірок зодіака, під яким народився грибок маслючок. У передмісті Сантьяго глава фашистської хунти генерал Піночет заходився зводити приміщення нової тюрми, найновіше обладнання для якої мали виготовити фірми США; одну камеру в цій в’язниці, обладнану з єзуїтською винахідливістю, хунта начебто мала намір тримати завжди вільною, тільки для Хоми Прищепи, коли раптом йому закортить відвідати Чілі. В цій строкатій мозаїці фактів і подій привертає увагу і чергова епідемія шлюбних розлучень серед кінозірок Голлівуду. Якби ж одна чи дві затіяли судові процеси по розірванню шлюбу, а то ж мало не всі: розлучалися з кіно— продюсерами, акторами, синками мільйонерів і мільйонерами, банкірами і фабрикантами, замаскованими босами мафії і ділками підпільного бізнесу, генералами Пентагону і великими цабе в таких організаціях, як Федеральне бюро розслідувань, Центральне розвідувальне управління. Цю пошесть спершу не могли пояснити навіть наймодніші астрологи Сан-Франціско, Лос-Анджелеса і Філадельфії, аж поки хтось почухав потилицю і ненароком вискуб із потилиці дивовижно простий здогад: Хома! В усьому винен Хома! Заради нього будь-яка американська зірка, котра холоду не любить, а в жару не спить, котра як хоче, так і сокоче,— здатна гори Анди перевернути, а що вже казати про якісь Аппалаччі!
Іменем Хоми, як зручним прапором, стали прикриватись усякі шарлатани від релігії; оккультні науки взяли на озброєння якісь його висловлювання про телицю й спекулювали так, що від сорому перевертались у цинкових гробах на Арліпгтонському кладовиську в Вашінгтоні колишні учасники в’єтнамської кампанії. Деякі з членів ку— клукс-кланівських банд, замість традиційного білого мішка з гостроконусним ковпаком, стали зодягати костюми, схожі на той святковий, у якому Хома ходив позичатись Одарці Дармограїсі. Хтось із дотепників додумався до того, що знаменитій статуї Свободи в Нью-Йорку зумів надати схожості з яблунівською молодицею: достоту стоїть собі зі смолоскипом у руці Одарка Дармограїха й вітає всіх, хто прибуває в місто-мегаполіс. Статуї Свободи надали звичного виразу обличчя і звичного вигляду, проте наступного ранку вона вже знову була схожа на Одарку Дармограїху, бо хтось, напевне, вважав не без підстав, що саме так і має виглядати символ американської свободи. Побільшало чуток про невпізнані літаючі об’єкти, себто про літаючі тарілки. Інститут Харріса, котрий вивчав громадську думку, в результаті проведеного серед американців опиту дійшов висновку, що в приватному користуванні Хоми Прищепи таки є літаюча тарілка, якій не страшні енергетичні кризи й загострення стосунків з Іраном чи з іншими країнами — членами ОПЕК. Більшості опитаних гість Америки уявлявся не старшим куди пошлють із яблунівського колгоспу "Барвінок", а загадковим і таємничим інопланетянином, котрий хитро замаскувався під грибка маслючка.
(Продовження на наступній сторінці)