Але прийшов не опівночі, а вранці. Павло саме вмився й сидів коло столу. Звівся назустріч батькові й сказав похмуро:
— Не займайте... Мене Андрій Іванович прийняв за сина. Учитель, щоб захистити хлопця, підтвердив:
— Так-так...
Дардище-старший побагровів, хотів затіяти сварку, але, видно, стримався при вчителеві.
— Он воно як! То й живи тут, а додому не приходь! Щоб і ногою додому не ступав, коли батька змалку цураєшся.
Так і зостався малий Дардище в учителя. Разом ходили в школу, разом повертались додому. Павло став учитись краще і вже був не такий заляканий, як перше. Й ніхто в класі не сміявся з нього за те, що він тікав із хати. Бо хто ж міг сміятись, коли їх із Калашником тільки й було двоє хлопців у класі!
Минуло трохи часу, й одного разу прийшли до вчителя Павлові батько й мати. Батько вже не такий сердитий, але говорила мати. Казала, щоб Павло повертався додому, що ніхто більше не кривдитиме його.
— Питайте в хлопця,— сказав учитель.— Як він захоче. Батько з матір'ю благально подивились на Павла. А той
зрозумів учителя. Хоч би й хотів, не міг тримати його в себе.
— Ходімо,— сказав похмуро Павло й подався з хати.
Мати всміхнулась радо, а батько, ступаючи слідом за сином, спіткнувся раз і вдруге на рівному місці...
Пригадуєте Настку, якій учитель півроку тому віддав курячі яйця? Він уже не обділяв її своєю увагою. Знав, що в Настки багато сестер і братів, що живеться сім'ї сутужно без батька, який загинув на фронті, то інколи помагав чим міг. А то навіть купив черевики для її брата, що мало не босоніж ходив у старший клас.
І після того, як подарував черевики, знову до нього прийшла Настчина мати, Гафія. Перший раз навідалась до нього з вузликом крупів,— згодом, довідавшись, як тяжко їй живеться, Андрій Іванович зрозумів ціну того подарунка. За другим разом Гафія нічого не принесла, тільки тримала в руках хлоп'ячі черевики.
"Невже повернути хоче?" — майнуло в учителевій голові. Проте жінка як сіла з черевиками на лаві, так і закам'яніла. Не сказала ні слова, ні півслова, а тільки зігнулась, голову опустила і, притиснувши черевики до грудей, довго так сиділа. А вчитель то сяде, то встане, то пройдеться по хаті, то зупиниться перед нею, хоче сказати щось, заспокоїти — і нічого з горла добути не в змозі.
Зовсім йому зле стало на душі, як помітив, що в жінки сльози течуть по обличчю. Течуть беззвучно, затримуються в зморшках, зморшки бубнявіють ними, а потім скрапують сльози на черевики, блищать на них... Зрештою, так ні слова й не сказавши, мовчки звелась Гафія і подалася з хати.
Після того випадку учитель уже не міг не думати про долю її дітей. Всі ходили до школи, крім найменшого й найстаршого. Найменше — бо роками не вийшло, а найстарше — бо працювало в колгоспі. Й коли в школі чи десь на вулиці Андрій Іванович бачив їх, серце в нього раптово стискалось од болю, й він думав.— "О господи, та це ж Гафіїне..."
І вчитель почувався так, наче сам завинив у чомусь перед Рафією і її дітьми. В тому, що живе вона в обдертій хаті, і в тому, що не може ні озути, ні одягнути своїх дітей, хоч із усієї сили тягнеться, щоб ходили до школи.
Й одного разу він зважився. Коли смеркло, пішов до Гафії. Мороз сердито поскрипував під ногами, чорні сутінки стояли в завулках та між деревами. Вчитель хвилювався, а коли переступив поріг Гафіїної хати, то відчув, що кров одлинула від щік і вони, либонь, побіліли. Хотів привітатись голосно, але вийшло чомусь тихо, голос зірвався.
Всі дивились на нього й чекали, що скаже.
А вчитель не міг сказати того, ради чого прийшов. Сказав щось про зиму, про те, що палива не настачиш, коли морози не вляжуться. Гафія йому теж про морози і про паливо. Діти звикли, що в їхній хаті сидить учитель, і затіяли якусь тихеньку гру.
Вже надворі, коли Гафія вивела його за двері, зважився:
— Я вам таке хотів сказати...— І подивився вбік, на перехняблений причілок.— Хата ваша нікудишня. Давайте обміняємось. Ви в мою перейдете, а я в вашу.
— Як же це так...— не могла второпати Гафія.
— А так! Мені багато не треба. Я одягнувся в куфайку — і мені вже тепло, вже не треба в печі палити. А у вас діти...
Гафія перебила:
— Спасибі вам на доброму слові, але нікуди ми не підемо, перезимуємо тут, у своєму гнізді, а весною чимось зарадимо собі, так не сидітимем... А ви подумайте й про себе, Андрію Івановичу, що, може, й ви комусь потрібні, берегтись треба!..
Учитель пробував переконати Гафію, та жінка затялася, стояла на своєму. Так і пішов од неї ні з чим. Повертався додому з каменем на душі, але з-під важкого каменя проростав тонесенький паросток радості. Зогрівався той паросток словами Гафіїними, що нікуди вона зі свого гнізда не подасться, що й він, Андрій Іванович, повинен піклуватись про себе, бо потрібен він і людям цим, і їхнім дітям, що не для себе самого живе.
Наближався день 8 Березня, і по всіх класах діти заметушилися, стали перешіптуватись — що подарувати своїм учителькам на свято. У всіх класах уроки вели вчительки, єдиним мужчиною на всю школу був Андрій Іванович. Учні з його класу почувались наче аж незручно, що не беруть участі в загальній метушні, що нічого нікому не збираються подарувати.
Та Василинка Кущ, коли Грицько Калашник і Павло Дардище повискакували на перерву в коридор, узяла двері на клямку й гукнула, щоб її послухали.
Дівчата втихли.
— Андрієві Івановичу теж треба купити на 8 Березня подарунок. Бо хіба він не такий учитель, як інші? Всім куплять, а йому ні? Давайте і йому купимо!
— Та це ж свято жіноче, а не чоловіче! — заперечив хтось.— Дарувати треба вчителькам!
— О, ви чуєте! — аж розсердилась Василинка.— Чи наш Андрій Іванович не заслужив подарунка? Адже він найкращий учитель на всю школу.
Дівчатка затихли — Андрій Іванович і справді був для них найкращим. Навіть тоді, коли дорікав. Навіть тоді, коли ставив двійки. І тоді, коли навідувався додому, щоб поговорити з батьком-матір'ю про незадовільну поведінку їхньої дитини. Завжди був для них найкращим.
І ніхто з дівчаток не заперечив, замовкли навіть ті, хто в душі був проти. Не так уже й страшно, що це жіночий день.
А що дарувати? Вирішили, хай кожне дарує те, що вважає за потрібне...
В день 8 Березня сиділи на уроках тихі, урочисті, і в кожного змовницьки світились очі. Лише в Калашника та Дардища не світились, бо хлопці нічого не знали. Либонь, і не здогадувались, бо інакше не сиділи б так байдуже.
Тільки продзеленчав дзвоник на перерву, як Василинка вийшла до дошки і, заступивши дорогу Андрієві Івановичу, який уже хотів іти в учительську, сказала:
— Дорогий Андрію Івановичу! Від імені всього нашого класу вітаю вас із днем 8 Березня! — На якусь хвилю затнулась, а далі повела рішуче: — Будьте здорові й щасливі, живіть усім нам на радість!
І з цими словами подала вчителеві флакончик духів і вишиту носову хустинку. Той флакончик вона купила в сільській крамниці на гроші, які заощаджувала майже півроку, а носову хустинку вишила сама.
Андрій Іванович, видно, вагався, брати чи не брати, бо дуже розгубився й усміхався ніяково. Але тут до нього кинулись інші учениці, стали простягати хто що — хто пудру, хто шкарпетки, хто власноручно гаптовану серветку, і він мусив усе те брати, щоб не попадало на підлогу.
— Але ж... але ж...— пробував щось сказати Андрій Іванович, та діти весело кричали, сміялись, і голос його танув у гаморі.
Лише Калашник і Дардище нічого не могли второпати, але скоро й вони отямилися, кинулись до гурту.
— Ура! — кричав Дардище,— Хай живе 8 Березня! Не тільки жінкам радіти, а й усім!
— Ви лишень погляньте на нього! — нарешті вдалося докинути слово й Андрієві Івановичу— Чи ти часом не збираєшся спідницю зодягнути, що так скачеш?
Усі дружно засміялись, і під той веселий сміх Андрій Іванович пішов із класу, несучи притиснутими до грудей учнівські подарунки. І тільки переступив поріг учительської кімнати, тільки зачинив двері, як там почувся сміх: сміялись учительки, які побачили свого колегу з подарунками...
Того вечора, вперше за довгий час, Андрій Іванович дістав скрипку зі стіни, де вона висіла на кілочку, розмотав зі старої рядюжки і легесенько-легесенько провів смичком. Звук був тихий і наче аж писклявий, народився і вмер, але вчителеві, либонь, звук сподобався, бо на обличчі зацвів усміх, і від усміху воно стало молоде й щасливе.