У класі хтось пустив чутку, що, мовляв, Андрія Івановича сільські молодиці збираються оженити, щоб не мучився чоловік самотиною. Перший, мабуть, сказав про це Павло Дардище, який переповів дітям балачку, що точилася у них удома. На нього відразу ж усі накинулись — навіщо плещеш казна-що, адже й сам Андрій Іванович нічого не відає, а ти поголоски пускаєш.
— Поголосокне пускаю,— бубонів Дардище.— За що купив, за те й продаю.
— Кого ж за нього сватають? — поцікавився хтось.
— А Мотрю Сагайдак!
Діти загомоніли — кожне добре знало Мотрю Сагайдак. Вона й справді добра жінка, і за віком однакова з учителем, але ж можна висватати кращу й молодшу. Бо ген скільки дівчат у їхньому селі неодружених, кожна, либонь, згодилася б вийти за вчителя, то навіщо йому здалась Мотря Сагайдак? Та й коли добре приглянутись до Мотрі, побачиш у неї родимку на шиї, велику, чорну, й за вухом теж. Тому-то вона завжди запинається так старанно терновою хусткою.
— Е-е, Мотрі йому не треба,— сказав Грицько Калашник— Якби щось добре, а то ж — Мотря!
Василинка й собі ствердно закивала головою — Мотря й справді-таки не годиться.
Вчилась у їхньому класі Рая Івашко, якась близька Мотрина родичка. То вона, почувши розмову, встряла до гурту і, широко розтягуючи довгий рот, запитала:
— А чого це Мотря не підходить? Хто ж тоді підходить, як не вона?
— Молодшу йому треба! — втовкмачували.
— Вона молода! — наполягала Рая.
— Красивішу...
— Вона красива!
— Та що ви з цією Райкою теревените! — гримнув Павло Дардище і, схопивши дівчину за коси, потяг за двері. Там вони заходилися битись, а діти далі обговорювали те, що їх цікавило.
— А я придумала! — вигукнула Василинка.
— Що? — обернулись до неї.
— Хай за нього вийде Шлапачиха!
Шлапачиха була гарна жінка, найкраща ланкова їхнього колгоспу, про неї знали не тільки в селі, а й у районі. Проте Шлапачиха мала чоловіка Шлапака й двоє малих дітей.
— У неї є Шлапак! — заперечили.
— Хай покине, бо Шлапак п'яниця! — стояла на своєму Василина.
А й справді, було б добре, якби Шлапачиха покинула свого Шлапака й вийшла за вчителя. Тоді б усім велось добре: й учителеві, й Шлапачисі, і її дітям.
—Та-ак..— розгублено мовив Грицько Калашник, і всі стали ждати, що скаже.— Добре б...
Тут і дзвінок продзеленчав, то мусили розбігатись і сідати за парти. Зайшов Андрій Іванович, почався урок. Збуджені діти не могли заспокоїтись і далі обговорювали — кого можна видати за їхнього улюбленого вчителя. Андрій Іванович кілька разів закликав клас до дисципліни, проте — на диво! — його не слухались.
Найбільше веретенилася за партою Рая Івашко, то він її й звів на ноги.
— Ти не скажеш, що сталося?
Рая вже й рот розтулила, щоб сказати, та стрілася поглядом із Дардищем — він показував кулак.
— Та-а... Те-е... — не могла добути слова. Але, мабуть, одразу ж перестала боятись Дардищевого кулака, бо згадала, як хлопець на перерві тягнув її за косу. Тому й випалила: — А вас хочуть оженити!
— Хто хоче оженити? — по паузі запитав Андрій Іванович, і його завжди жовте обличчя наче аж порожевіло.
— Калашник,— показала пальцем на Грицька.— Й Василина Кущ хоче оженити, й Дардище! — Тут обернулась до Павла й навіть обома руками на нього показала: — Всі хочуть. І нібито для вас Мотря наша не підходить, то хочуть за вас Шлапачиху видати.
— Яка Мотря? Яка Шлапачиха! — неслухняним язиком поспитав учитель, полотніючи й тетеріючи.
— Та яка ж іще Мотря, родичка моя! — й зовсім похо-робрішала скривджена Рая Івашко.— І не така вона стара, й не така погана. Не гірша ж за вас, Андрію Івановичу, їй-богу!
— Не божись, не божись! — тільки й спромігся сказати.
— А я не божусь, то я так А в Шлапачки двоє дітей, і вона замужем, як же вийде за вас? Що їй люди скажуть: при живому чоловікові — й заміж!
Андрій Іванович тільки очима лупав, і лице його геть зовсім потемніло.
— А то знаєте, що кажуть? — тріщала, як сорока, Рая Івашко.— Щоб дівчину для вас гарну знайти, бо ви, мовляв, тихенький, самі не осмілитесь.
— Яку дівку? — так і сів на стілець учитель.
— Молоду! — випалила Рая.
Учитель більше нічого не питав, пащекувата Рая Івашко мовчала, і в класі встоювалась грозова тиша. Андрій Іванович узяв ручку й, помітивши, як вона тремтить між пальців, швиденько поклав на стіл. З нього не зводили поглядів, усі чекали, що буде.
Проте нічого не сталося. Учитель заспокоївся і, наказавши Раї Івашко сідати, розпочав урок Діти похнюплено розгорнули зошити, подіставали задачники.
— "Велосипедист їхав по шосе зі швидкістю 12 кілометрів на годину. На ґрунтовій дорозі він їхав зі швидкістю 9 кілометрів на годину..." — взявся диктувати рівним голосом.
А коли закінчились уроки, Андрій Іванович покликав Грицька Калашника, і вони вдвох довгенько ходили лугом, розмовляючи про щось. Діти, зібравшись коло школи, стежили за вчителем та Грицьком і думали: ото розпікає!
А Грицько, повернувшись до гурту, й словом не похопився про свою з учителем розмову. Тільки ні того дня, ні наступного ніхто більше не говорив ні про Шлапачиху ні про Мотрю, ні про когось іншого. А коли й заїкався хто — підходив Грицько й наказував прикусити язика, бо, мовляв, учитись треба, а не базікати казна-що.
Якось прибігла до школи Павлова мати й сказала, що той не ночував удома. Вчора батько побив Павла, бо хлопець поліз на трактор і на шмаття порвав свої єдині штани.
— Якби ж хоч обібрався в солідол чи в мастило, а то геть-чисто порвав,— бідкалась мати.
Не було Дардища й на уроці. Андрій Іванович задумався — де його шукати?
— А навіщо шукати? — сказав Калашник— Сам повернеться, нікуди не дінеться. Дардище такий, як порох, але в нього це минає.
Ходили розшукувати всім класом. Обійшли садки, яри, коло річки шукали, ходили до двох найближчих скирт, що видніють за селом, але й духу Дардищевого ніде не чулось. Навіть Калашник уже був не такий упевнений, що товариш його знайдеться. А Василинка! Подивилися б ви на Василинку! Здається, щодня сваряться з Дардищем, ніколи в мирі не живуть, а тут так засмутилась, що мало сльози з очей не бризнуть.
Пригнічені, пізно порозходились по домівках.
Андрій Іванович перевіряв учнівські зошити, коли у вікно постукали. А може, здалось, бо надто тихо й скрадливо. Втупився у темряву за вікном — нікого. Все-таки вийшов надвір, подивився кругом. Либонь, вчулось. І вже коли хотів зачинити за собою двері, долинуло з-за кущів безу, що коло воріт:
— Андрію Івановичу...
Учитель до безу — там, присівши навпочіпки, дивився на нього знизу вгору Дардище. Серце в учителя забилося швидко, тепла хвиля вдарила в груди і в голову.
— Це я...— прошепотів Дардище, не зводячись із землі. Голос у нього тихий і перестрашений.
— Ти чого тут? — запитав Андрій Іванович.
— А я до вас прийшов,— прошепотів той.
— Вставай, ходімо до хати.
Дардище слухняно звівся, пішов слідом за вчителем. У хаті спинився коло порога й заціпенів. Андрій Іванович, радіючи, що знайшовся Дардище, дивився на нього весело й добре.
— Де ж ти пропадав? А ми з ніг збилися, тебе розшукуючи.
— Я знаю, що ви мене розшукували,— прогув хлопець.— Я в скирті соломи сидів.
— І не озвався?
— Я не хотів озиватись,— і замовк
Учитель теж затих, у грудях йому заболіло. Боявся розпитувати, щоб необережним словом не поранити дитячої душі. Відрізав шматок хліба, дістав кусень сала — Дардище взяв і, стоячи коло порога, почав їсти.
— Сідай коло столу,— поговоримо,— сказав Андрій Іванович, коли той доїв.
Дардище не зрушив із місця. Дивився на вчителя важко, наче збирався сказати щось од самісінького серця.
— Я вам таке...— почав Дардище й не договорив. Андрій Іванович постатечнішав, обличчя його затверділо.
— Я вам таке скажу,— видихнув хлопець,— щоб ви мене взяли до себе за сина.
— Слухай, Дардище...— мовив учитель, але не докінчив. І запитав: — Ти ще хочеш їсти?
— Хочу,— чесно зізнався Дардище.
Учитель ще дав йому хліба з салом і хапливо заходився стелитись.
— Ляжемо разом отут, на тапчані. Тапчан широкий, помістимось. Ти спокійно спиш, не пацаєшся ногами?
Дардище заперечливо похитав головою.
— То й добре,— осміхнувся вчитель.
Андрій Іванович лежав, не склеплюючи повік. Дардище теж лежав, утупившись у темряву, й майже не дихав. Проте, зморений, заснув перший, і тоді вчитель скрадливо звівся, одягнувся навпомацки і, не рипнувши дверима та не брязнувши клямкою, вийшов надвір. Ішов сказати батькові та матері, що знайшовся їхній син.
Мати захлипала від радості, а батько зразу ж наготувався бігти, щоб налупцювати хлопця, аби не завдавав стільки прикрощів. Але вчитель зумів його переконати, що не слід цього чинити, що мине трохи часу — й хлопець сам повернеться додому.
— Я йому батько чи не батько?! — репетував Дардище-старший.
(Продовження на наступній сторінці)